Павло Мовчан – Золоті копальні

На заході скарби золочені вогніють,
Їх щойно добули з копалень літніх днів;
Жарини ластівок, в повітрі безліч ліній
Прокресливши, згасають в осмерклій глибині.

Скресають плями дня, спливаючи, мов крига
На схід, назустріч ночі спливає битий час…
Повільно дотліва сторінка літня з книги
Життєвої, в яку колись вписали й нас…

Розірвана навпіл афіша на паркані
Знов сходиться в одне і літери стиска,
Та пам’ять не така, як паперова рана:
Розірвана колись, вона життям стіка.

Ген золотим вогнем кривавляться стодоли –
Горять, горять хліби, і порскають снопи…
Минуле догора – зір, випалений болем,
Не бачить лихоліть майбутніх… Час сліпий…

То кида тіло в жар… То обпіка морозом;
Щось вгадує єство, що чує наперед…
В ливарнях золотих майбутні варять грози,
Спалахує на мить хмарини ожеред…

І пада сажа вниз з всесвітньої безодні,
І сутінь на землі торкає за плече.
Ти озирнувся – враз тобі вуста холодні
Ніч залила густим гарячим сургучем.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Золоті копальні