Павло Тичина – Прометей

Говорить він:
– Ви мене держали
між скелями, в кайданах, у неволі.
Так совісно, сумлінно прикувавши,
щоб я і мускулом поворухнуть не смів.
Роки йшли. Минали ночі.
Тисячоліття терпів я!
Дурень, думав:
Отямляться царі
і зрозуміють мої потреби й болі, –
звільнять, одпустять.
Та кожна епоха шуміла своїм шумом.
І після дня, як звичайно,
заходила ніч.
А я знову терпів
і нетерпляче ранку ждав,
хоч ранок
нічого не приносив.
Тиран черговий
мені орлів та коршаків із сміхом надсилав,
щоб упевнитись,
чи я ще живий?
І раз
прилетіло їх не два, не три.
За двоголовим –
одноголовий, білий, чорний,
за ним іще якийсь, і ще…
– Тут я не стерпів!
Двигнув плечима!
Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!
Бо подавив свого й чужого люду –
без ліку…
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить? –
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! –
О ні!..
Піду життя творить нове –
хоч би по трупах –
Сам!
Так мусить буть.

(1921 або ж 1922 рік)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Іфанко мойсей аналіз.
Ви зараз читаєте: Павло Тичина – Прометей
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.