Подумки
Вони зустрілись у коридорі того закладу, який подарував їй найтепліші спогади, а йому – найстрашнішу помилку. Вони зустрілись у коридорі, який, свого часу, ховав те, що іншим знати не дано. Цей коридор знає набагато більше, аніж усі, що ним ходили. Вони зустрілись поглядом і обмінялись коротким “привітом”.
“Вона виросла”, – думав він.
“Він став ще красивішим”, – думала вона.
“Він байдужий. Але поглянув мені в очі. Може, треба розпочати розмову про щось незначне? Треба спитати, як у нього справи”, – думала
“Зараз вона щось почне говорити. Я боюсь. Хоч би вона не питала, як у мене справи, бо не знаю, що їй відповісти”, – думав він.
“Ні, я нічого не питатиму. Якби він хотів, то розпочав би першим. А так, йому байдуже”, – думала вона.
Вони крокували з однієї ноги. двоє надто рідних людей, щоб говорити на “ви”. двоє надто чужих, щоб говорити на “ти”. двоє людей, що розділили між собою десятки ночей не змогли говорити НіЯК. Чи то тем для розмови не було, чи то погода зіпсувалась. Обоє рухались в одному напрямку. Але з різною метою.
“Вона мене переслідує навіть влітку”, – думав
“Він думає, що я його переслідую”, – думала вона.
“Цікаво, вона вже забула все?”, – думав він.
“Я так і не змогла його забути”, – думала вона.
“У неї нові парфуми”, – думав він.
“Не можна плакати”, – думала вона.
“Чого ж нам аж на третій поверх? Я не можу так… “, – думав він.
“Ця дорога надто довга”, – думала вона.
“Я вже й забув, чому ми розійшлись”, – думав він.
“Чого ж ми розійшлись”, – думала вона.
“Чому вона мовчить: Гадав, що заговорить”, – думав він.
“Важко говорити, хоч сказати хочеться про те, як його не вистачає, яким сірим стало життя без нього”, – думала вона.
“Мені сумно без неї, але з нею було надто важко”, – думав він.
-Проходь, – промовив він, прочиняючи двері перед нею.
-дякую, – відповіла усміхнено.
А далі були розмови… але не між ними. Усі говорили. Усі сміялись. І жоден не помітив, що між ними щось було. Нехай колись, нехай давно, але було. Вони навчились старанно все приховувати від людських очей.
“Я кохаю його. Тепер ще більше, ніж раніше”, – думала вона.
“Мені шкода її, бо я ніколи не зможу її покохати”, – думав він.
Час вичерпано. Пора прощатись. І тепер уже не до завтра, не до суботи, не до неділі… Треба прощатись до осені – до пори, коли жовтий килим простелить дорогу до його додому. Але він не пройде цим килимом – дурнувате авто псує всю романтику. Пора прощатись до того моменту, коли все в душі загоїться, коли перестане боліти. Пора прощатись до того моменту, коли вони знову зустрінуться у коридорі. Але тоді вже зовсім чужими людьми. Пора прощатись…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Образ україни в творчості гоголя.