Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Поезія і Містика
Поезія і Містика
ПОЕЗІЯ І МІСТИКА
Між поезією та містикою у певному сенсі існує природна схожість, яка споріднює їхні іманентні можливості проникати крізь плівку невідомого, за якою одразу губиться думка, зникає горизонт бачення, а предмети наче непомітно розчиняються, втрачаючи не тільки контури, а й фізичне тіло. І перед нашим поглядом постає справжнє безмежжя без визначеного кольору, без найменших предметів і натяків на рух. Це, власне, та межа, за якою наша уява безсила.
Але спершу спробую визначити поезію як вище мистецтво незнання. Перед тим, як
Ще Бонавентура, послідовник св. Франциска та св. Августина, трактуючи містичну сутність світла, говорив, що воно є джерелом мудрості, знання. А знання для містика – це не стільки стан свідомості чи розуму, а стан духу, акт великої присутності та споглядання Господнього об’явлення, за час якого раціональне та чуттєве єство людини перебуває у процесі блаженної
Зрештою, говорячи про знання й розуміючи його як абсолютну істину (божественну мудрість), услід за кардиналом Кузанським, певно, варто визнати, що вона невловима і наш розум має відношення до неї, як можливість до абсолютної необхідності. Отже знання треба розуміти як праведний та наполегливий у своїй вірі спосіб богошукання й любові до Господа. Знання, звичайно, ніколи не постане в своїй вищій реальності перед очима віруючого (деякі мислителі пояснюють це обмеженими можливостями людських органів сприймання), однак воно інтуїтивно обнадіює й дарує прагнучому хвилини осяяної радості та відчуття істини (Григорій Богослов про таку ситуацію каже, що це Господь наближається до віруючого.)
Відповідно, трактуючи незнання, доцільно було б виходити з протилежної стосовно знання його суті. Під цим можна розуміти і атеїстичне невігластво, і – навпаки – способи (з теологічної точки зору хибні й пагубні) інтелектуального чи мистецького осягнення істини, а значить глибоко індивідуального та суб’єктивного ставлення до світу.
Відтак поезія, гадаю, є найбільш універсальним таким способом, бо її царина – і океан сакрального, і океан внутрішнього (океан серця – як би сказали кордоцентристи), коли людина здатна “помітити” в собі Бога безпосередньо, відчути його мовчазним “переживанням” у найпотаємніших глибинах свого єства. Однак поезія, все таки, зостається вищим мистецтвом незнання, бо сама її природа породжена конфліктністю з реальністю, а відповідно з тим, що призначене Богом. Щоправда, таке судження є надмірним і стосується більше мистецтва окцидентального, західного, мистецтва дії, яке за своїм характером спрямоване на “перероблення” світу, на його моделювання, аніж споглядання і отримання від цього радості.
Однак, коли поглянути або ж уявити динаміку західної історії літератури, у даному випадку – поезії, зіткнемося з історією деструктивного розширення поетичної “онтології” і з безповоротним зростанням кризових явищ у царині мистецтва загалом. Лукіан – Мілтон – Бодлер – Аполлінер – це тільки окремі імена великих богоборців і богоглумників. Зрештою, хочу, щоб мене правильно зрозуміли, це не їхня провина (було б абсурдно думати, що той чи інший поет вирішив буквально поглузувати з Бога). Це провина самого сюжету історії людства, яке пішло шляхом повільного антропологічного виснаження й фантастичного зростання матеріально-технічного світу, перед лицем чого, справді, здаються іграшковими й кумедними всі культи людства: Зевс, Заратустра, Христос. Ними відтак можна маніпулювати, робити предметом розкоші, предметом поклоніння, предметом володарювання і навіть предметом інтелектуальної окраси.
Поети, в текстах яких це зустрічаємо, – чи не найглибше розуміли все божевілля, в якому опинилося людство, і вони перші за це платили. Морально бездоганний Сатана Мілтона був, напевно, відчайдушним криком або ж праведною тінню такого собі постсередньовічного бога, в ім’я якого спалювали й трощили кістки, яким лякали й хвалили одне одного міщани й бюргери. І поезія реагує на такі процеси, вона, перенасичена земним, сягає порогів незнаного. Так починається містика.
Альберт Швейцер слушно стверджує, що містика виникає тоді, коли “хто-небудь бачить розрив між земним і неземним, тимчасовим і вічним і, все ще перебуваючи в земному і тимчасовому, переживає своє входження в неземне і вічне”. Пригадуючи соціально-релігійні рухи (так звані єресі) періоду розквіту папства, які найбільше були схильні до містичного осягнення дійсності, можна відзначити їхню “чорно-білу”, маніхейську за духом, онтологію, за якою Зло укорінилося в ортодоксально-католицькому владуванні на землі (розкіш, влада, розпуста, корупція), а Добро як міленарна мрія повинно раптово здійснитися революційно-силовим методом і постати Царством Божим на землі без єпископів і понтифіка. Це містика, за згаданим протестантським теософом, абстрактна, вона чітко розрізнює “тепер” і “тоді”, “там” і “тут”, головним її струменем був неоплатонізм, вона проникла і в християнство – Августин, схоласти, Майстер Екхарт, Сузо, Таулер, починаючи з Нового часу, нею дихають тексти Шлейєрмахера, Шіллера, Новаліса, а далі – Рільке, Єйтса…
Природа релігійної містики полягає в максимальному “злитті” людини і Бога. Але мене тут цікавить не стільки семантична сутність містики, скільки її просторові можливості. Поезія як вище мистецтво незнання, поезія, яка тяжіє до створення великого проекту буття, як, приміром, у Гельдерліна чи Рільке, завжди схильна до містичного вираження. Для її енергетичного простору, для її метафізичної туги, занадто мало ситуативних, локальних фрагментів життя, затиснутих у емпіричні рамки індивідуального “я”. Їй необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання, в якому би протікали численні кадри і фрагменти мільйонів існувань – одні на передньому плані, інші – далі, а ще інші – розчинені безмежжям.
Так постає загальна панорама містичної скорботи, хоча в ній немає антропологічного виразного болю чи крику, який би неодмінно проявився на ідейному задумі поетичного тексту. Це, образно кажучи, наче спокійний морський краєвид перед смерком, тоскно-німе осягнення світу, де стогони приречених на існування зливаються в єдине глибоке мовчання. Подібну думку зустрічаємо в містиці апостола Павла, яка трактує хрещення як “мертве буття во Хресті” (1. Фесс. 4,16). Цей приклад наведено не стільки з теологічних міркувань, скільки з необхідності показати, як саме антропологічний простір через свої онтико-онтологічні можливості розкривається в містиці, зокрема в поетичній.
Також таке буття подається як загальна значимість, або ж, мовою Спінози, як субстанційна протяжність, якій властива безперервність і органічна цілісність. Це ще можна назвати генетичним зв’язком поколінь. Оскільки метою містики є максимальне наближення до вічного, до того, що існує за межами людського розуму (непорушні безмовні простори, які лякали Паскаля), то звичайно, антропологічний простір (ланцюг поколінь) в містичній поезії постане в глибокій єдності, адже, знову згадаю Кузанського, все, що “передує будь-якому розрізненню, без сумніву вічне”. Це наче застиглий фрагмент життя невловимого, нереального, проте завжди присутнього в наших помислах. В естетичному аспекті ця тема доволі успішно заторкнута Мішелем Анрі, який у книзі “Бачити незриме” стверджує, що завдання будь-якого мистецтва втілювати воскресіння життя вічного.
Містика на своєму історичному шляху уподібнює такі емпіричні образи до подоби образу вічного, вона “наповнює” земне вищою духовною силою, від чого воно наче оживає, й постає відтак одухотвореним явищем. Це може бути і теїстична, і пантеїстична наповненість життям – ота, за неоплатоніками, “повнота” буття, яка переливається через край. І вона особливо відчутна в поезії, бо остання володіє оптимальним для чуттєвого сприйняття матеріалом.
Може здатися, що тут криється суперечність, адже, говорячи про панорамність, я обмовився, що містична поезія уникає фрагментарного бачення дійсності. Згадаю Кандинського. В одному зі своїх програмних есе він переконує, що мистецтву апріорно притаманна духовність, як внутрішня смислова енергія, через яку втілюється зміст, який не має нічого спільного зі “змістом” фізичної реальності, повсякденної дійсності, оскільки репрезентує буття вічного. Аби узгодити ці протилежні полюси, “абстракне” й “конкретне”, зауважу, що йдеться про кардинально різні підходи до розуміння містичної поезії: перший передбачає чітке схоплення загальної схеми поетичного простору, другий – зображальне й щомиттєве бачення руху й динаміки в такому поетичному просторі. Відтак перший підхід знаменний своєрідним дистанціюванням від матеріально-речового тіла поезії (тих предметів, явищ, речей, які заповнюють художній світ), і навпаки, цінний максимальною зосередженістю на енергетиці поезії.
До речі, містичній поезії притаманна саме такі характеристики. Вона лише фрагментарно й спорадично наповнюється “конкретним” матеріалом, який, зрештою, функціонує, не стільки як оречевлення, а, радше, як асоціативно-зображувальне доповнення, яке підсилює за допомогою художніх образів процес сприймання загальної поетичної картини.
Особливо цікавою тут є проблема містичного розширення простору поезії. Проникнення в позадійсне, позареальне можливе за допомогою апріорних, а також емпіричних можливостей людської свідомості. Ще Кант у своїй трансцендентальній естетиці сказав, що “ніколи не можливо собі уявити відсутність простору, однак не важко уявити собі відсутність предметів у ньому”.
Зважуся сказати, що бажання проникнути за межі “людської реальності” є природною необхідністю поетів-містиків – це постає єдиною та головною умовою їхнього художнього методу. І містика починається тоді, коли зроблено перший крок проникнення в невідоме.
Як саме відбувається таке проникнення? Виходячи із розуміння простору як людського уявлення (хоча це слово не зовсім точно виражає думку, більш адекватнішим є російське “представление” або ж англійське “іmagination”), який постає єдиною і неповторною даністю великої кількості “мікроуявлень” про той чи інший об’єкт, а ті в сукупності витворюють певне велике уявлення, якому й підпорядковуються (in sich enthalte), – повертаючись знову до Канта, визначу простір як форму всіх чуттєвих проявлень, або ж як суб’єктивну умову чуттєвості. Відтак, аби уявити собі містичне проникнення в незнане, тобто “занурення” в таке буття, про яке нема жодних відомостей і уявлення про яке, як психологічний акт, звичайно, залежне від уже відомого людській свідомості, – треба зрозуміти з чого саме (як саме) таке проникнення здійснюється.
В теорії футболу є гарний термін – “диспетчер”. Це футболіст, який повинен тактично й продуктивно уможливлювати ланцюговий зв’язок між захистом і передньої лінією (нападом). Функціонально містичне проникнення в поезії постає своєрідним “диспетчером”, воно, власне, й здійснюється завдяки йому. Оскільки людська свідомість оперує тільки тим матеріалом, який їй відомий, то, звичайно, в містичній поезії роль такого “диспетчера” виконує певний символ (образ), який адекватно відповідав би характеру переходу з одного в зовсім інше.
У ході проникнення зазвичай виникає доволі незвична, подекуди фантасмагорична, сюрреалістична картина, адже фантазія поета набуває зовсім нової асоціативно-семантичної “логіки”; читач потрапляє у розширений містичний простір, в якому речі та явища реального світу набувають, можливо, метасемантичних ознак. Показовим тут є уривок із “Третьої елегії” Рільке, де функцію такого проникнення виконує прийом сновидіння:
Ах, це була необачність заснулого, – він
Спав, але марив, він був у сновидній гарячці.
Він, той Новий, той Тривожний, обплутаний був
Довгими вусиками внутрішніх явищ,
Оплетених візерунками, що гнітили зростанням
Форм своїх буйних, по-звірячому жадливих.
Він їм піддався. Він полюбив,
Полюбив своє внутрішнє я, його нетрища дикі,
Отой праліс в собі, де на купах трухлини глухої
Серце його променисто-зелене стояло.
Він полюбив це, але геть покинув і рушив
Від коріння свого до дужого праджерела,
Де маленьке його народження вже відбулося*.
* Пер. М. Бажана
Поет подає картину незнаного для людини, тобто моделює таке буття, яке емпірично людина “не прочитує”, оскільки реально нічого подібного не зустрічала. Однак для “розпізнавання” такого нового простору, Рільке вводить предмети, речі, поняття, які властиві людській свідомості й уяві (“довгі вусики”, “оплетені візерунками”, “нетрища дикі”, “купа трухлини глухої”), вони легко засвоюються свідомістю як своє.
У ході сприймання інформації, а також за час перебування в містичному проникненні (розширеному просторі), читач пізнає реальні речі в нереальній ситуації: бачимо, як в однієї речі ускладнення перебуває в певній простоті, в іншої – простота в ускладнені. Це своєрідне розкривання певного об’єкту через окремий Abschattung (відтінок), локальний фрагмент руху його буття, яке, будучи символічно-асоціативним, набирає нових смислів. Відтак просторові грані знову змінюють кордони уявлення. Але тема простору та його інтерпретацій – це окрема тема розмови, якої я не торкатимуся.
Спроба пояснення містичного проникнення цими аргументами не вичерпується, оскільки це стосується, загалом, тільки зовнішньої атрибутивності проникнення. Разом з тим, залишається ще незнане, своєрідне буття-яке-не-з’являється (Сартр). Уявімо себе біля непрозорої води, в яку занурюємо руку і хочемо впіймати велику рибу. Наші дії можна визнати націленими, бо вони спрямовані на об’єкт, який ми апріорно мислимо й уявляємо. Містичне проникнення також постає націленим, воно, зрештою, й здійснюється як наслідок установки на “пошук”, на певне виявлення.
Саме тут і починається межа людських можливостей (уяви, розуму), незнаного можна хіба тільки торкнутися. Така межа, натякаючи на трансцендентність, власне дистанціює фізичну реальність від буття абсолюту. Останнє ж ніби “сповіщає” про свою присутність через певне проявлення в дійсності і постає запоною між двома великими таємницями, між двома великими вимірами: реальним та ідеальним.
Видатні містики, подібно до мотилів, завжди тягнулися до світла останнього, іменуючи його знанням, істиною, а вона ототожнювалася з істинним буттям, знати яке рівнозначно перебуванню в ньому. Це той бар’єр, який у творчості “стримує” проникнення предметного, фізичного світу в незнане. Певно, думаючи саме про цей момент, Кант “зупинив” свій розум, залишивши місце для віри. Саме тут тотальність буття більше не здатна проявлятися, спершу гублячи свою впорядкованість, логічну систематизованість, вона, наче “стирається” на очах.
У містичній поезії – це намагання втекти від людської свідомості, звільнитися від надмірних уявлень про фізичну реальність. В інтенціональності Гуссерля такий процес означає своєрідну “втечу від себе” – утримання від суджень про реальне. Але кожна свідомість, якою б “чистою” та “умоглядною” не була, все таки страждає на “повноту” буття. У розширеному просторі містичної поезії відтак бачимо велике море статики, ані натяку на динаміку. Щоправда, час від часу ще випливають поодинокі “кадрики” фізичної “людської реальності”, але й вони незабаром зникають, аби звільнити місце для таких же поодиноких проявів емпіричної, антропологічної дійсності. Тут власне й перестає бути поезія, оскільки її зображальність і засоби впливу на читача зливаються в єдине – єдине кольору, звуку, думки, емоції. Все це постає незбагненною сірою мрякою.
Тому завжди доцільно говорити про велику небезпеку для поезії, яка криється в містиці, адже абстрагування-зречення останньої від реальності, фактично, унеможливлює поетичну дійсність, у першу чергу, як простір ідеальної проекції, оскільки він заповнюється вибраним (така “художня селекція” життєвого матеріалу, здійснена поетом, не можна сказати, що впроваджується тільки раціонально, навпаки – цьому сприяє складний творчий процес, у якому беруть участь найрізноманітні шари свідомості й психіки, найнесподіваніші емпіричні дані). Тому звернення поета до містичного вираження і моделювання містичного простору завжди, гадаю, повинне враховувати абстрактні “крайнощі” містики, бо інакше поезія не матиме сенсу. А втративши свою віталістичну сутність, вона перетвориться на раціональні вправи абстрактного мислення, на безбарвні логічні схеми, без чуттєвості, без переживання, без віри.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Поезія – це зажди неповторність (про творчість Ліни Костенко) Поезія – це зажди неповторність (про творчість Ліни Костенко) Українська поетеса Ліна Костенко… Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від невимовного болю і плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів: Мені б ще гратись в піжмурки і класи, В казки літать на крилах палітур. А я писала […]...
- Микола Руденко – Поезія – не жарт Поезія – не жарт… Вона – Це теж космічна битва. Вона і мати, і жона, Присяга і молитва… Є тіло, розум і душа – І все це прагне руху. Поезія для нас лиша Живі кристали духу. І кожен отакий кристал – Не паперовий клаптик: У кім вогню астральний шал, Зародження галактик. Якщо серед нових машин […]...
- Українська поезія 70-90-х років XIX століття Українська поезія 70-90-х років XIX століття Українська поезія останньої третини XIX ст. – унікальне явище в духовній культурі нашого народу. Вона ознаменувала важливий історико-літературний поступ в українському мистецтві слова, гармонійно поєднавши такі важливі для поезії компоненти, як суб’єктивність переживання й об’єктивну предметність, емоційне й раціональне начала. Українська поезія цієї доби була модерною за характером змістових […]...
- Вірш прозою, або Поезія в прозі Вірш прозою, або Поезія в прозі Вірш прозою, або Поезія в прозі – короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування – до поезії. Будучи помежовим жанром, В. п., на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих […]...
- Поезія – держава неозора Поезія – держава неозора “Поет – людина крилата” / Платон / Поезія – це голос душі людської. Немає в житті людини нічого, що вона обминула б своєю увагою. Її символічна географія не має меж. Ось село Шевченкове, все в мареві вишневих садків і верб, овіяне тихесеньким вітерцем – а десь поруч вже горить пожежа народного […]...
- Моя улюблена поезія з “Кобзаря” Т. Шевченка Моя улюблена поезія з “Кобзаря” Т. Шевченка Від виходу друком першого видання “Кобзаря” і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів. З […]...
- “Не вмре поезія” – програмний вірш В. Самійленка Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати […]...
- Поезія Л. Глібова “Журба” – перлина української лірики Поезія Л. Глібова “Журба” – перлина української лірики Леонід Глібов любив Чернігівщину, часто приїжджав помилуватися краєвидами, поблукати старенькими вулицями, відпочити на березі річки Снов. Під час одного з таких приїздів він замислився над тим, що ще недавно по цій землі ходив Тарас Шевченко, писав, малював, а сьогодні його вже нема. Так народилася поезія “Журба”, яка […]...
- Кладовищенська поезія Кладовищенська поезія – течія в англійській ліриці середини XVIII ст. (Т. Грей, Р. Блейр, Е. Юнг), що розвивалась у річищі сентиментального романтизму, зосереджувалася на осмисленні ірраціональних проблем буття, його нетривкості і почасти марності у видимих формах. В українській поезії XIX ст. помітна у творчості А. Метлинського. У XX ст. до мотивів К. п. зверталися модерністи […]...
- Поезія Емми Андієвської Реферат З курсу “Сучасна українська поезія” На тему: Поезія Емми Андієвської. Емма Андієвська (1931) належить до так званої Нью-Йоркської групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, П. Килина, Е. Андієвська, В. Вовк), хоча був такий час, коли вона заперечувала цю приналежність. У її творчому доробку 12 збірок поезії та 6 книг прози. На даний час […]...
- Поезія – це завжди неповторність Мудрими людьми мовлено, що нація як така не Існує без пасіонаріїв, безкомпромісних поетів величного творчого качала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має такий цвіт. Але як нещадно побивано його у всі – хоч як не роззирайся – часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму завжди нависала над кращими з кращих. […]...
- Поезія – це музика душі Поезія – це музика душі. Це ніжні струни, що у серці грають. Це писані не розумом вірші, Здається, кращого у світі цім немає… Поезія – це музика душі. Це промінь теплий, що милує очі. Це вся любов, все горе і весь сміх, Це сльози всі недоспаної ночі. Поезія – це музика душі. Це скарб блаженний, […]...
- Богдан Лепкий – Поезія ПОЕЗІЯ І Поезія, друже, всюди є – І в людях, і в природі, І, поки чоловік жиє, Її умерти годі. Вона сміється на устах Маленької дитини, Вона летить до нас у снах, Як вітер з верховини. Вона нам працю солодить, Співає при роботі, Алмазом ясним мерехтить В кривавім людськім поті. Вона у бурі, в реві […]...
- Містика у казці Гофмана “Малюк Цахес на прізвисько Ціннобер” Містика у казці Гофмана “Малюк Цахес на прізвисько Ціннобер” Живописність і музикальність прози Гофмана, романтична іронія, химерна вигадка і переконлива реальність в описах його фантазій захоплюють уже не одне покоління читачів. Сам Гофман, наприклад, розглядав свою казку “Малюк Цахес” як щось значно більше, ніж гра романтичної фантазії. Гофман у художніх образах розкрив основну ваду капіталістичного […]...
- Моя улюблена поезія В. Сосюри Україна багата на поетичні таланти. Але є у нас поет ніжний і тривожний, у творчості якого відкривається високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами сині донецькі ночі, точить десь білий камінь вода й живе велика любов до України. Це Володимир Миколайович Сосюра – мій улюблений поет. Ніжні, задушевні поезії його я дуже люблю. […]...
- Невольнича поезія Т. Шевченка, цикл “В казематі” Тараса Шевченка без перебільшення можна вважати генієм українського народу і світової літератури. Людина, яка мала палке серце, беззаперечний літературний дар, розуміння людей та їх психології, гостре відчуття справедливості і щиру любов до свого народу і країни… Така людина напевно варта якнайкращої долі і прижиттєвого визнання. Але в житті буває по-іншому. Довгі роки Т. Шевченко страждав […]...
- “Поезія – це завжди неповторність… ” (за ліричними творами Л. Костенко) (народилася 1930 року) Народилася в м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Коли їй виповнилося шість років, батьки переїхали до Києва. Навчалася у педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті ім. М. Горького. Працювала сценаристом на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Поетесу називають “королевою української поезії XX століття”. Уже перша збірка “Проміння […]...
- Які почуття викликала в мене поезія “Писанка” І. Калинця (народився 1939 року) Народився на Львівщині. Навчався у Львівському університеті. Переслідувався радянською владою “за антирадянську агітацію і пропаганду”, покарання відбував на Уралі та в Забайкаллі. Повернувся до Львова у 1981 році. Перша книжка поезій “Вогонь Купала” з’явилася друком у 1966році, наступні твори письменника тривалий час були відомі із “самвидаву” і тільки у 1991 році видані […]...
- Поезія М. Рильського “Перед грозою” Поезія М. Рильського “Перед грозою” Літературне життя М. Рильського тривало близько п’ятдесяти років. Поет залишив нам багато цікавих, проникливих, чутливих віршів. Тема природи близька поетові. Він спостерігає та розуміє найменші зміни у ній і передає їх у своїй поезії. Вірш “Перед грозою” переносить нас у пізню весну, коли вже відцвіли дерева, осипалися пелюстки, а все […]...
- Твір на тему: Поезія торкає струни душі моєї Поезія – художньо-образна словесна творчість, це твори, написані віршами. Ось що таке поезія на словниковій мові. Це сухе, безбарвне пояснення слова “поезія”. Насправді ж слово “поезія” вбирає в себе багато понять. Воно пов’язане, по-перше, з поетами. Хто ж такі поети? Поети – це не просто люди, які займаються римуванням (хоча вірш може бути і без […]...
- Наукова поезія Наукова поезія – поезія, в якій думка виявляє нерозривноестетичну єдність раціонального та ірраціонального начал, де _ науковий компонент визначає зміст художнього твору, напрям розвитку ліричної теми. Теоретиком Н. п. вважається французький критик і літературознавець Р. Гіль, який у своєму “Трактаті про слово” (1896) обстоював потребу єднання науки і мистецтва: “Наука повинна шукати животворного дихання у […]...
- Чим близька мені поезія М. Сингаївського Чим близька мені поезія М. Сингаївського Батьківське поле! Скільки стежок протоптано ним, скільки пісень складено про його красу, багатство, журливу задуму. Шелестять його колоски і ранньої весни, коли набралися вони молочної стиглості, і восени, коли збирають їх у жовтогарячі пшеничні снопи. Радіють люди багатому врожаю, радіє поле, що змогло дати трудівникам свої плоди. Наші батьки […]...
- Поезія, народжена серцем (за віршами Т. Шевченка) У творчості Т. Шевченка є чимало віршів, Присвячених краєвидам любої його серцю України. Шевченкова поезія, як і народні казки, як і мамині колискові, з ранніх літ живе разом з нами. Ми всі зростаємо під гудіння хрущів над вишнями. Ми з дитинства милуємося хмаронькою, що пливе за сонцем. За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І […]...
- Поезія та творчість Є. Плужника В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості. Поет прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити […]...
- Особисті міркування. Поезія, близька моєму серцю (за лірикою Володимира Сосюри) Особисті міркування. Поезія, близька моєму серцю (за лірикою Володимира Сосюри) Співа моя душа, прозора і крилата, Любові сповнена до всього і до всіх… І кожного обнять я хочу, наче брата, У райдузі пісень закоханих моїх. Коли я вперше читав вірші Володимира Сосюри і натрапив на вірш “Співа моя душа”, мені здалося, що поет дещо прикрашає […]...
- Поезія втрат ранньої Анни Ахматової Поезія втрат ранньої Анни Ахматової Розмірковуючи над загадкою популярності поезії Анни Ахматової, перш за все думаєш про одну особливість – вміння сказати небагатьма словами про найглибші почуття, про найсокровенніше. Так в одному з віршів “Молюсь окопному лучу”, на перший погляд, лише змалювання гри сонячного промінця “на рукомойнике моем”. Про душевний стан майже нічого не сказано, […]...
- “Поет-це слово. Це його життя” (поезія М. Вінграновського) Уже перша збірка поезій М. Вінграновського засвідчила його непересічний талант і викликала відверте захоплення читачів. Поет охопив своєю увагою Космос, людство, землю, народ, добу, Україну. Саме в цих глобальних вимірах жив його ліричний герой. Поет був непересічною особистістю. Усе, до чого він прикладав свою творчу силу й енергію, розцвітало, розкривалося новими гранями людських можливостей. Результатом […]...
- Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (за поезіями Ліни Костенко) “Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі” (за поезіями Ліни Костенко) Ліна Костенко – відома сучасна українська поетеса, твори якої вже зараз у світі вважають класикою української літератури. Здається, у світовій ліриці все сказано і про все, але ця жінка знайшла для себе поетичний ключ звичайнісінькими словами розкривати глибокі соціально – філософські […]...
- Сімейно-обрядова поезія Сімейно-обрядова поезія – один з найдавніших різновидів фольклорної творчості, тісно пов’язаної із різними періодами людського життя (народження, хрестини, шлюбні ритуали, смерть і т. п.). Вона має обрядовий характер, іноді супроводжується співом, музикою, танцем, грою, примовками, постаючи своєрідною народною драмою. С.-о. п. широко відображена в українській літературі (“Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Марія” У. Самчука та […]...
- Поезія, близька моєму серцю (за творами Володимира Сосюри) Володимир Сосюра – це глибинно-бентежний Березень і замріяно-прозорий вересень Української поезії. М. Стельмах Коли перечитую спогади сучасників Володимира Сосюри про нього, я бачу перед собою постать людини, що не вміє кривити душею ні перед іншими, ні перед собою. Вся творчість поета є сповіддю ніжної та бентежної душі, що вміла жити лише в постійному пошуку істини […]...
- Поезія Поезія (грецьк. роіеsіs – творчість від роіео – роблю, творю) – художньо-образна словесна творчість. Термін вживається у багатьох значеннях. Передовсім він називає мистецтво слова (включаючи й фольклор), виповнене енергією “аристократизму духу”, або, як пише Ліна Костенко: Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі. У вужчому розумінні П. – ритмічно організоване мовлення, постале […]...
- “З журбою радість обнялась… ” (поезія Олександра Олеся) “З журбою радість обнялась… “ (поезія Олександра Олеся) Хтось ударив без жалю по серці моїм, – І забилося серце в вогні золотім… І посипались іскри ясні, І в дзвінкі обернулись пісні. О. Олесь Радість і журба злилися в поезіях Олександра Олеся – тонкого лірика, співця краси й кохання. Його твори сповнені глибоким ліризмом, щирістю й […]...
- “Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі” (творчість Ліни Костенко) Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує […]...
- Анакреотична поезія Анакреотична поезія – жанр лірики, в якому панує життєрадісно, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VI-V ст. до н. е.). На жаль, від його ліричної спадщини збереглися лише певні фрагменти. Відома новій літературній добі приписувана йому збірка “Анакреонтика” виявилася сукупністю поетичних творів різних авторів, котрі його наслідували. А. п. […]...
- Літургійна поезія Літургійна поезія – лірика, розрахована на ритуальне вживання в межах християнської громади (в цьому вбачається відмінність Л. п. від християнської поезії взагалі). до даного жанру, невіддільного від музичного супроводу, належать гімн “Споконвіку було Слово… “, пісня Мойсея (Вихід 15.1-19; Повторення Закону 32.1-43), “Пісня над піснями” та інші твори, що складають церковну гімнографію. Л. п. підпорядкована […]...
- Мелічна поезія, або Меліка Мелічна поезія, або Меліка (грецьк. melos – пісня) – еллінська лірика в період її розквіту (VI-V ст. до н. е.), що виконувалася під акомпанемент ліри, характеризувалася розмаїтим комбінуванням віршових розмірів та фольклорних форм (епіталами, гіменеї, заплачки, гімни і т. п.). Розрізнялася хорова М. п. (Піндар) і сольна (Сапфо, Анакреонт), уславлювала богів, героїв, спортсменів....
- Мої вірші – поезія кохання Мої вірші – поезія кохання, Поезія землі, життя, людей. І часом вони сповнені страждання, А часом божевільніших ідей. Не рідко вони мають світлі ноти, Не рідко пишуться вони, немов пісні, Хоч часом і звучать, як анекдоти, Та часто лиш ліричні і сумні… Вірші – слова, які з душі летять, Які так глибоко занурені у серці, […]...
- Поезія Володимира Сосюри Поезія Володимира Сосюри Натхненним співцем України став у літературі XX ст. Володимир Сосюра. Його поетичну музу називають “Голосом ніжним, як пісня у солов’я, громом молодим” під час суспільних заграв і бур. Син шахтаря і сам шахтар з Донбасу, він увійшов у літературу рідного народу і разом з ним пройшов тернистий шлях зростання та утвердження як […]...
- Зорова поезія Гійома Аполлінера Зорова поезія Гійома Аполлінера Гійом Аполлінер – напівполяк і напівіталієць, – став одним з найяскравіших поетів Франції. Він був теоретиком сюрреалістичного напрямку в літературі, і цей термін належить саме йому та означає “надреалізм”. Він закликав поетів бути проводирями суспільства та йти попереду цього суспільства. Поет, вважав Аполлінер, мусить боротися зі старими поетичними штампами, творити несподіване, […]...
- Іван Франко – Поезія В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш, Та в поспіху їх безучасно лишаєш. Часом лиш попадесь лице характерне, Що взір поневолі до себе приверне. Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку – Найближча хвилина приносить розлуку. Та довго ще в тямці відтіль і відсіль Не раз визирає приязний профіль. Та де з ким тісніше злучив […]...
Не судилось дуже стисло.