Приречені стежки

Пройти крізь морок не обпаливши душу… Чи здатен ти втримати баланс на грані невідомого та реального. Мій сон розлетівся на друзки ; я хочу творити життя і не можу. Я хочу зупинити час… .
Я йду по весінній, молодій стежці й не можу знайти вірний шлях – дивно!? Якісь моторошні рожеві квіти цілують мені ноги, щось шепочуть – це нагадує мені колискову. Мені легко й дивно – весь світ співає мені “solo”, я божеволію від щастя. “Гей, вітер, огорни мою душу спогадами! Земля, прийми мій сон у свої теплі надра… “. А трави, що огортають мій шлях продовжують колихати мою уяву… Щось з гуркотом, а може з шепотінням рухається над головою, я підняв очі, – овва! То хмари – світлі потвори неба.
Я чую, чи мені просто здається? Ні я таки чую, – десь в мороці виводить рівномірні звукові амплітуди соловейко – “NAHTIGAL” – це чудова музика, така мелодійна, така рідна, хоч і по лікоть у крові…
Спалах сонячного сяйва спинив мої роздуми – я споглядаю жорстокий поєдинок між мороком та сонцем. день тихо помирає…
Стоїть тиха літня ніч. Перехрестя моїх рук на землі чітко фіксує ЗАХІд та СХІд, я лежу на дні пишних, колосистих, налитих живим соком трав і споглядаю у майбутнє. Очі завішує німий туман. І раптом по тілу розливається медовий сік з присмаком гіркоти, образи і розумінням дійсності. Потім я пив туман – він значно солодший

від справжнього життя. Невідомі голоси озиваються навколо, раптово виринають з холодного туману, лоскочуть серце та збуджують уяву, повітря на диво тепле й збите. Мені вже не потрібне світло – воно тут зайве…
Колискова ніч… Так саме колискова, а яка вона ще може бути? Вона теж не хоче мене відпускати, мабуть закохалася у мою сліпу неміч…

У стані глибокої ейфорії ти здатний на неосяжні, грандіозні речі, за які не буде соромно твоїм нащадкам перед зниклими цивілізаціями й планетами.
Висадити у повітря свій багато поверховий мозок, як камікадзе свою першу й останню жертву, чи не спадала тобі на думку така перспектива, друже? Що? Тобі соромно? даремно ти схиляєш голову перед цими духовними потворами, які тільки й чекають моменту, щоб штовхнути тебе “дружньою” порадою у прірву бездуховності, вони гірші навіть за тарганів, що переповнюють твою охоловшу кухню. Власне для мене вони – бруд часу, непотріб епохи, космічне сміття. Слово за тобою… …


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Написати нарис про маму в публіцистичному стані.
Ви зараз читаєте: Приречені стежки