Про що розмовляли козаки, згадуючи свого отамана Тараса Бульбу

Тільки-но закінчилась шалена погоня. Коні, мов птиці, знесли їх із кручі до рятівних човнів. Сильними ривками врізалися у хвилі весла. Піт заливав обличчя, впікався у вічі. Важко дихали груди.
Здавалось би, які там розмови!
Але голови самі оберталися туди, де вогняним стовпом і білим димом скінчилось його життя, туди, звідки ще кілька хвилин тому лунали слова його останньої команди…
– Звичайно повернемось, батьку! Погуляємо й помстимося за тебе!
… Човни винесло на стрижень. Кулі з берега вже не дістануть. Хтось витягнув із кишені

люльку, але так і не доніс до рота.
– Боже мій! Яка людина була! Мій батько з ним у трьох походах… Кажуть, під Дубно він сина молодшого власноруч вбив, не витерпів сорому від зрадника…
– Зате за старшого його, Остапа, всі уманці, як один, все б віддали. Ті, хто залишився в живих під Дубно, розповідають про нього, як про казкового богатиря…
– Ніякий він не казковий, а козацький. Козацький син і козацький отаман. Син Тараса Бульби і товариш його. Розумієш?
– Навіть якщо б він тільки сина такого виростив, то й вже недарма жив…
– Слухай, а правду кажуть, що батько до Варшави їздив,
врятувати його хотів, але не зміг?
– Значить, ніхто б не зміг. Батько на страту ходив. Уявляєте, за його голову нагороду обіцяно, усе військо ляхи до Варшави стягли, а він з’явився на площі й дивиться, як там наші… Як його син… Хто б ще так зміг!
– Да, важко дивитись, як твого рідного, останнього, кров твою катують…
– Так це не все! Коли Остап… Коли зовсім нестерпно стало, крикнув: “Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?” – він озвався йому. Вірите? Озвався!
– Він же й нам сьогодні озвався, крикнув про човни. Врятував…
– Тому що своїми синами вважав. Пам’ятаєте, казав: “Синки… “? Може ж таке бути, щоб не кров’ю, а душею зріднились?
– А я на Січ пізніше прийшов. Я вперше про нього від кобзаря Перебенді почув… Гадав, прикрасив – такого не буває. А побачив на очі – відразу ж з ним у похід пішов. Тепер знаю, він справді жива легенда…
– На жаль, не жива… – і обернувся на згасаюче полум’я.
– Ні, жива! Ми пам’ятатимемо. Ми дітям, онукам розповімо – значить буде жити у пам’яті. Він як… як Господь на хресті за усіх нас смерть прийняв… Як же можна таке забути!
І довго ще лунали на Дністрі їхні голоси.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Майстерне розкриття загальнолюдських проблем у лісовій пісні.
Ви зараз читаєте: Про що розмовляли козаки, згадуючи свого отамана Тараса Бульбу
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.