Про вірш О. Твардовського “Я убитий піді Ржевом”
Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать
Так писав М. Ю. Лермонтов про завершення Бородінського бою. Напевно, так узагалі кінчаються війни.
У Великій Вітчизняній війні, відповідно до статистики, загинуло три чверті ровесників Олександра Трифоновича Твардовського. Поет відчуває провину перед ними, хоча розуміє, що “в том нет его вины”: “И не о том уж речь, что я их мог, но не сумел сберечь, речь не о том, но все же, все же, все же… “
Ця триразова луна відгукнеться в багатьох післявоєнних віршах Твардовського, але, можливо,
Назва вже не відпускає тебе, і ти мимоволі вчитуєшся і вслухуєшся в ці страшні слова: не може говорити про себе людина, якої вже немає на цій землі.
Вірш цей – монолог і жагуча сповідь людини, якої вже немає в живих. Вона говорить з нами з небуття, не напередодні загибелі, а вже після неї. І холод пробирає тебе з голови до ніг…
Герой цього вірша загинув у Тверській, тоді ще Калінінській області, під маленьким містом Ржевом, де йшли кровопролитні бої, де на
Война гуляет по России,
А мы такие молодые…
Ці слова поета Межирова – і про нашого героя.
З далекої війни він звертається до нас усіх і до кожного особисто з найважливішим повідомленням – про свою смерть. І монолог його – як скупі рядки похоронки, тому у вірші немає ні епітетів, ні метафор, ні уособлень… Вони були б тут недоречні.
Хлопцеві, убитому піді Ржевом, навіть мертвому необхідно знати, “чи наш Ржев нарешті”. Відповідей на свої питання він уже ніколи не почує. Вони – риторичні:
И у мертвых, безгласных,
Есть отрада одна:
Мы за родину пали,
Но она – спасена.
Тепер загиблий солдат говорить уже не тільки від свого імені. Тендітне соло переходить у багатоголосся:
Наши очи померкли.
Пламень сердца погас.
На земле на поверке
Вызывают не нас.
Вони виконали свій обов’язок і залишили нам найщедріший дарунок – життя.
Закінчилася ніби перша частина вірша – власне реквієм. Міняється тема, стає швидшим ритм. Начебто потрібно встигнути сказати ще щось дуже важливе, може, найголовніше:
Нам свои боевые
Не носить ордена.
Вам – все это, живые,
Нам – отрада одна:
Что недаром боролись
Мы за родину-мать.
Пусть не слышен наш голос
Вы должны его знать.
Це вже не просто монолог і не багатоголосся загиблих, а заклик до діалогу з живими.
Загальна перемога з’єднує живих і полеглих. І ніби врозріз із загальноприйнятим “ми в боргу перед загиблими” звучать, може, найделікатніші рядки:
И никто перед нами
Из живых не в долгу.
Мертві звільняють живих від тягаря пам’яті і відповідальності, від яких порядній людині неможливо звільнитися.
І знову як рефрен звучить “Я убитий піді Ржевом”, і знову міняються місцями особові займенники. Тепер на зміну “ми” приходить “я”. І звучить звертання безіменного солдата Великої Вітчизняної до всіх живих:
Я вам жизнь завещаю
Что я больше могу?
Як сказано було в книзі про Василя Тьоркіна, “тут ни убавишь, ни прибавишь”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір митець і суспільство.