Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка


Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема “Антирелігійні” мотиви в творчості Т. Г. Шевченка” була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає – чи холодним розумом, чи гарячим серцем. “Найголовнішого очима не побачиш”, – казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із “Заповіту”:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

А ось уривки з поезії “Світе ясний! Світе тихий!”:

Будем, брате,

З багрянцем онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити.

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Нехай не лякає і не дивує нас “атеїзм” цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлена сенсу, з вихолощеним духом. Саме

тут причина такого, здавалося б, святотатства. Та насправді це не є святотатство, а повернення додому ідолів, що замінили людині істинного Бога. Чи ж не так вчинив Мойсей із золотим телям, яке виношували іудеї замість свого Бога? Шевченко не знає і не хоче знати Бога церковників і отих “годованих ченців”, які перетворили його на ідола, пристосували до власних потреб і власної нікчемності. Таке ідолопоклоніння не має нічого спільного з правдивою вірою. “Я так її люблю… мою Україну убогу, що проклену святого Бога… “

Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог так полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках – найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повного нехтування особистим.

Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний мертвотний дух. Згадаймо, наприклад, “У катакомбах” чи “Одержиму” Лесі Українки. У цих творах – те саме, що і в Т. Шевченка: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух – гордий за природою своєю, і це – не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині, що рветься полум’ям вгору, до неба. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм єством, усією любов’ю свого серця:

Моліться Богові одному,

Моліться правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи й царі…

{“Неофіти”)

Фарисейство, тобто підміна суті зовнішньою обрядовістю, було ненависним Шевченкові, бо сам він жив духом, духом же і творив. Його вірші, їхня сила й кришталева щирість, одвертість, геніальна простота і довершеність свідчать про це. Адже геніальність – це печать Божого благословення на людині. Устами генія, незаплямованими житейською марнотою, як устами малої дитини, ще не торкнутими гіркотою земного життя, говорить істина. Без Божого благословення і Духу людина не може творити, адже сама творчість – це Бог. Усе, що написано сильно і талановито, написано, безпечно, під натхненням, що сходить на людину згори. У такому стані людина стає посередником між Небом і Землею. Так творили біблійні пророки, так творить кожна геніальна людина. Тому хай не дивує нас пророчий дар Тараса – це закономірність для генія, а не сліпа випадковість чи збіг.

Найкращою відповіддю на звинувачення Т. Шевченка в атеїзмі можуть бути його слова з “Псалмів Давидових”: “Пребезумний в серці скаже, що Бога немає”.

Та покиньмо, врешті, захищати поета від безглуздих ярликів і погляньмо краще на його поетичні рядки, що випромінюють сяйво релігійного почуття. Рядки, що не потребують коментарів чи пояснень, бо пронизані ніжною і трепетною любов’ю, яка промовляє краще за будь-які коментарі. Ці рядки – віршовані молитви поета, зокрема молитва Тараса до Пречистої Діви Богородиці, яка недарма вважається заступницею, покровителькою України, адже і сама Україна – це ніжна, лагідна, упокорена і пречиста жінка:

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пернепорочная, благая!

(“Марія”)

А ось у поемі “Неофіти”:

Благословенная в женах,

Святая праведная мати

Святого сина на землі,

Не дай в неволі пропадати,

Летючі літа марно тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Тема жінки, матері – особлива для Т. Шевченка. Його ставлення до жінки, до матері найтісніше переплітається з релігійністю поета. Богородиця у поета – це завжди проста жінка, земна, стражденна і свята, а жінка, жінка-мати у нього завше трохи Богородиця. Згадаймо його земну, до болю земну Марію з однойменної поеми і Катерину чи Ганну наймичку з таких же однойменних поем. Усі ці Шевченкові героїні – жінки і святі одночасно. І в цьому велич духу поета – у вмінні бачити святе, священне у людині.

Окремо треба згадати про образ Христа в Шевченковій творчості. Для поета Він – “святий, той назарей, той син єдиний”:

І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували;

І главу його чесную

Терном увінчали? –

Читаємо в поемі “Неофіти”.

Та не шукаймо Христа у Шевченка лише в поетичних рядках. Його Христос, у першу чергу, в полум’яному духові, у пориві до Правди й Істини, у перемозі над світом неправди і зла, у самопожертві в ім’я людей. І хіба Шевченків Прометей з поеми “Кавказ”, який в ім’я любові до людей віддав себе на довічне розп’яття і муку, цей титан, що приніс людям вогонь з гордим, палаючим любов’ю духом, – хіба він не Христос?

Говорячи про релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка, неможливо не згадати таких суто “біблійних” жанрів, як переспіви Давидових псалмів чи “Подражанія” старозавітним пророкам – Ієзекіїлю, Ісаї, Осії. Вони засвідчують глибоку релігійність поета та досконалу його обізнаність з біблійними текстами. Адже тільки глибоко віруюча душа має потребу шукати суголосне собі в рядках Святого Письма і знаходити там джерело поетичного натхнення. Отже, Т. Шевченко був глибоко релігійною, а точніше, глибоко віруючою людино. Віра вела його через життя, була йому опорою, життєдайною силою поетичного натхнення та невичерпною скарбницею прекрасних поетичних образів, символів, думок та ідей. Тож уся творчість геніального Шевченка є глибоко релігійною, християнською – в першу чергу за своїм духом великої жертовної любові до людей, палкої відданості Істині та Правді.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Ігор січовик біографія.
Ви зараз читаєте: Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка