Requiem (скорочено) – Ахматова Анна

Ні, не під чужинним небозводом
Вирієм я тішила судьбу –
Я тоді була з своїм народом,
Там, де мій народ, на лихо, був.
Замість передмови
У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось “упізнав” мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):
– А це ви можете описати? І я сказала:
– Можу.


Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.
Посвята
У такому горі никнуть гори.
Кам’яніє тікищем ріка.
Незворушні лиш в’язниць затвори,
Поза ними “каторжанські нори”
І журба, як смерть, гірка.
Ще для когось, може, віє легіт,
Ніжне сонце за Неву спада
Ми не знаєм, будневі підлеглі,
Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
Та важкий державний крок солдат.
Дзвонять нам заутрені зловіщі.
Брук столичний одичів, знімів.
Збіжимось – мерці од нас живіші!
Сонце низько, та Нева у вічі
Зблискує надією в імлі.
Врешті – вирок…
Сльози рятували:
Назавжди відрізнена од всіх,
Мов на площі – навзнак – згвалтували,
Пси у підворітні недорвали,
Йдеш, немов сновида… В мертвий світ…
Де тепер сестриці безталанні
Двох моїх осатанілих літ?
Сніг сибірський, може, їм востаннє
Шелестить з-під місяця й не тане?
Всім їм шлю прощальний свій привіт.
Вступ
Це було в ті часи, як всміхався
Тільки мрець: розквитався – і рад.
Наче зайвий доважок, гойдався
При в’язницях своїх Ленінград.
А коли, одурілі від муки,
Уже ткалися в’язнів полки,
Їм уривчасту пісню розлуки
Паровозні ридали гудки.
Зорі смерті стояли над нами,
І безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних “марусь”…
І
Забирали тебе на світанку,
Мов на цвинтар, тебе провела.
Плачуть діти тобі наостанку,
На божниці свіча опливла.
На устах твоїх – крига ікони,
Смертний піт на чолі… Смертна мить…
Як стрілецькі знеславлені жони,
Під Кремлем буду вити і вить!
ІІ
Тихо плине тихий Дін,
Жовтий місяць входить в дім.
Входить в шапці набакир.
Хлібний місяць, лютий мир.
В домі – голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
ІІІ
Ні, не я, це за мене хтось інший страждає.
Я б так не могла, а лицедійство
Хай запинала чорні заступлять.
І хай винесуть ліхтарі…
Ніч.
IV
Уявити б тобі, насмішнице,
Чарівнице в своїм гурті,
Царськосільська весела грішнице,
Що тобі судилось в житті –
Під Хрестами1, із передачею,
Дням і чергам втративши лік,
І твоєю сльозою гарячою
Новорічний скипається лід.
Осокір в’язничний гойдається,
Ні шелесне, а скільки там
Безневинних доль обривається…
V
Сімнадцять місяців молю,
Чекаю без надій,
Але не знає кат жалю,
Жаханний сину мій.
Все переплуталось навік,
Не тямлю білий світ,
Хто звір у нім, хто чоловік,
Коли мій смертний звіт.
Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.
Кадильний подзвін. І ведуть
У небуття сліди.
Пече в зіниці і зорить
Зловіщий знак мені згори
Великої звізди.
VI
Тижні плинуть перебіглі,
Що стряслося, не збагну.
Синку, як тобі в тюрму
Надивлялись ночі білі,
Все ще цідяться ущерть
Вірлим оком і жорстоким
Над твоїм хрестом високим
І нашіптують про смерть.
VII
Вирок
І діждала слова кам’яного,
Придавило груди, ще живі.
Що ж, була готова я до всього,
Здужаю і владу слів.
Нині в мене днина клопітлива:
Треба вбити пам’ять і любов,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Треба вивчитися жити знов.
Що ж бо інше? Літо палко шепче,
Ніби свято за вікном гуде.
Здавна я передчувала все це –
Дім осиротілий, світлий день.
VIII
До смерті
Ти ж неминуче прийдеш – чом би й не тепер
Зарадити в страшній годині?
Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.
Тобі що варт, простій і дивній,
Личину будь-яку нацупити? Прийди,
Ввірвись отруєним снарядом,
Чи з гиркою підстережи, немов бандит,
Чи задуши тифозним чадом.
Чи милу казку вигадай собі,
Майстрине, вправна в словоблудді,
Бодай околиші побачу голубі
Й до смерті переляканих кербудів2.
Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.
Вгорі Північна зірка сяє.
І синій виблиск люблених очей
Останнім жахом застилає.
IX
Вже чорне безуму крило
Душі вгорнуло половину.
Вогненне ллє мені вино
І в чорну зваблює долину.
І я збагнула: переміг,
Йому я поступитись мушу,
Хоч безум наче вже й не мій,
Але мою конає душу.
В собі ні крихітки свого
Не дасть мені він врятувати
(Намарне впрохувать його,
На милосердя уповати):
Ні синову страшну сльозу,
Що випекла мені зіниці,
Ні день, який наслав грозу,
Ні мить побачення в в’язниці,
Ні прохолоду любих рук,
Ані розхвильні тіні липи,
Ні лагідний далекий звук –
Останні передсмертні схлипи.
X
Розп’яття
Не ридай Мене, Мати, у гробі зрящі.
1
Хор янгольський великий час возславив,
Небесна твердь отверзлася вогнем.
Вітцю сказав: “Пощо Мене зоставив!”
А матері: “О, не ридай Мене… “
2
Магдалина билася, ридала,
Любий учень в горі кам’янів,
Лиш на Матір, що, німа, стояла,
Аніхто поглянути не смів.
Епілог
1
Пізнала все: які спадають лиця,
Який з-під вік тече липучий страх,
Які страшні, незгойні запеклися
Клинописи страждання на щоках.
Який вівсяні і смолисті скроні
Зненацька осипає срібний сніг,
Догідно кривляться вуста безкровні,
Пересипає страх сухенький сміх.
Не милосердя лиш собі одній,
Для всіх благаю, хто стояв зі мною
Під люті стужі і в липневі дні
Під красною осліплою стіною.
2
Надходить урочий для помину час.
Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:
І ту, що надсил до кватирки тяглась,
І ту, що недовго топтатиме ряст.
1 ту, що легеньким волоссям – як дим
Стріпнула: “Ходжу, як додому, сюди!”
Хотіла б згадати я всі імена,
Та віднято список, а де він – хто зна?
Широкий покровець зіткала я всім
Із бідних, у них же підслуханих слів.
Про них пам’ятатиму всюди й завжди,
Якої б мені не приспіло біди.
Коли ж мені стиснуть змордований рот,
Яким прокричав стомільйонний народ,
Хтось, може, півроку згадає мене,
На проводи тихо мене пом’яне.
Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,
Поставити пам’ятник схочуть мені,
Я згодна, але заповіту мого
Не руште: край моря не ставте його,
Де я народилась, де сонце й пісок:
Останній урвався із морем зв’язок,
Ні в царськім саду, при таємному пні,
Де постать дівоча ще мріє мені.
Поставте ось тут, де я триста годин
Стояла – й замок не відкривсь ні один.
Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь
Забути про гуркіт зловісних “марусь”,
Про двері, розчахнуті нагло у двір,
Про жінку, що вила, мов ранений звір.
Нехай мені з бронзових мертвих повік,
Як сльози, підталий покрапує сніг,
І голуб в’язничний туркоче в імлі,
І тихо Невою ідуть кораблі.
Переклад В. Затуливітра
1 “Хрести” – назва тюрми.
2 Кербуд – керівник будинку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Старий і море дуже стисло.
Ви зараз читаєте: Requiem (скорочено) – Ахматова Анна
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.