Російська народна казка – Мар’я Морівна

В тридев’ятому князівстві, у преславнім королівстві жив собі Іван-царенко. Було в нього три сестри: одна – Мар’я-царівна, друга – Ольга-царівна, третя – Анна-царівна. Батько з матір’ю їхні померли. Помираючи, синові наказали:
– Як стануть сестер твоїх сватати, то першому ж і віддавай, при собі не тримай.
Поховав царенко батьків та з горя пішов із сестрами в зелен-сад погуляти. Аж тут укрила небо хмара чорна, знялася буря страшна.
– Ходімо, сестри, додому,- каже царенко.
Тільки зайшли вони до палацу – як гримнув грім,

розійшлася стеля і влетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився об долівку, обернувся на красного молодця і мовить:
– Здоров був, Іване-царенку, ходив я гостем, а нині прийшов сватом: хочу в тебе сестрицю Мар’ю-царівну висватати.
– Якщо ти любий сестрі, я не перечу, нехай за тебе йде!
Мар’я-царівна дала свою згоду, сокіл оженився і поніс її в своє царство.
Дні спливали за днями, години за годинами, не зогледілися, як і рік минув. Пішов Іван-царенко з двома сестрами в зелен-сад погуляти. Знову насунула хмара з вихором та блискавицею.
– Ходімо додому, сестриці,- каже царенко.
Ледь
до палацу вступили – як гримнув грім, розпалася покрівля, розійшлася стеля і влетів орел, ударився об долівку й обернувся на красного молодця.
– Здоров був, Іване-царенку, спершу я гостем ходив, а нині сватом прийшов.
І посватав Ольгу-царівну. Відказує Іван-царенко:
– Якщо ти Ользі-царівні до серця, нехай за тебе йде, я з неї волі не знімаю.
Ольга-царівна дала свою згоду й вийшла заміж за орла.
Орел підхопив її та й поніс у своє царство.
Минув ще один рік. Каже Іван-царенко до своєї найменшої сестри:
– Ходімо по зелен-саду погуляємо. Погуляли трохи; знову набігла хмара з вихором і блискавицею.
– Вертаймося, сестро, додому. Повернулися додому, не встигли й сісти – як гримнув грім, розкололася стеля і влетів ворон. Ударився ворон об долівку й обернувся на доброго молодця. Попередні були красені, а цей ще кращий.
– Ну, Іване-царенку, раніше я гостем ходив, а нині сватом прийшов: віддай за мене Анну-царівну.
– Я сестрі не бороню; якщо ти любий їй, то нехай за тебе іде.
Вийшла за ворона Анна-царівна, й поніс він її у свою державу.
Залишився Іван-царенко сам один. Цілий рік жив без сестер, і почав сумувати.
– Піду,- каже,- шукати сестричок своїх.
Спорядився в дорогу, ішов-ішов аж бачить: лежить у полі сила війська побитого. Питає Іван-царенко:
– Чи є тут жива душа – озовися! Хто побив оце військо великеє?
Обізвався до нього живий чоловік:
– Всю цю силу великую здолала Мар’я Морівна, прегарная королівна.
Подався далі Іван-царенко, наїздив на білі намети, виходила навстріч йому красна Мар’я Морівна, прегарная королівна.
– Здоров був, царенку, куди простуєш – по волі чи по неволі?
А Іван-царенко на те:
– добрі молодці по неволі не їздять.
– Ну, коли справа не квапить, погостюй у мене.
Іван-царенко тому й радий; дві ночі в наметах ночував, полюбився Мар’ї Морівні й одружився з нею.
Мар’я Морівна, прегарная королівна, взяла його у свою державу; пожили вони гарно якийсь там час, і надумала королівна на війну збиратися. Полишає вона на Івана-царенка все господарство й наказує:
– Скрізь ходи, за всім доглядай, лише в оцю комору не зазирай.
Не витерпів він: щойно Мар’я Морівна від’їхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.
Просить Кощій Безсмертний Івана-царенка:
– Змилуйся наді мною, напитися дай! десять літ я тут мучуся, не їв, не пив – горло геть пересохло.
Царенко подав йому повне відро води; той випив і ще попросив :
– Мені одним відром спраги не вгамувати, дай ще води.
Царенко подав друге відро. Кощій випив і зажадав третього, а як випив третє відро – повернулася йому сила колишня, струсонув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.
– Спасибі, Іване-царенку,- сказав Кощій Безсмертний.- Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни як своєї потилиці.
Страшно завихрило, Кощій вилетів у вікно, наздогнав на шляху Мар’ю Морівну, прегарную королівну, підхопив її й поніс до себе.
Гірко заплакав-затужив Іван-царенко, зібрався й пішов у дальню дорогу.
“Щоб там не було, а розшукаю Мар’ю Морівну!” Іде день, іде другий, вже на третій світає, аж бачить пишний палац. Біля палацу дуб стоїть, на дубі ясен сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і гукнув:
– Ой, шурину любий! Як тебе доля милує? Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царенка радісно, почала про здоров’я випитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював царенко у них три дні, а далі й каже:
– Не можу у вас гостювати довше; піду шукати жону свою, Мар’ю Морівну, прегарную королівну.
– Важко тобі відшукати її,- відказує сокіл.- Залиш тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо дивитися на неї, тебе споминати.
Іван-царенко залишив у сокола свою срібну ложку і далі пішов.
Ішов день, ішов другий, на третій уже світає. Бачить – палац стоїть ще пишніший од першого; біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить.
Знявся орел з дерева, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і закричав:
– Уставай, Ольго-царівно, милий наш братик іде!
Ольга-царівна вмить навстріч вибігла, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати.
Царенко погостював у них три дні та й каже:
– довше гостювати часу не маю: іду шукати жону свою, Мар’ю Морівну, прегарную королівну.
Мовить орел:
– Важко тобі знайти її; залиш у нас срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе споминати.
Залишив царенко виделку срібну й подався в дорогу.
День ішов, другий ішов, на світанні третього бачить палац – ще ліпший за два попередні; біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить.
Злетів ворон з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся на красного молодця і закричав:
– Анно-царівно, швидше виходь, наш братик іде! Вибігла Анна-царівна, радісно зустріла, цілувала-обнімала, про здоров’я розпитувала, про своє життя-буття розповідала.
Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:
– Прощавайте, піду жону свою шукати, Мар’ю Морівну, прегарную королівну.
Відказує ворон:
– Важко тобі знайти її; залиш-но в нас срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе споминати.
Царенко віддав йому срібну табакерку, попрощався і подався в дорогу.
День ішов, другий ішов, а третього дня добився-таки до Мар’ї Морівни.
Угледіла вона милого, кинулася йому на шию, залилася сльозами і мовила:
– Ой, Іване-царенку, чому ти мене не послухався – зазирнув у комору та й випустив Кощія Безсмертного?
– Прости, Мар’е Морівно, не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного: може, не наздожене.
Зібрались і поїхали.
А Кощій на полюванні був, увечері він додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Ти що, шкапо несита, спотикаєшся? Чи лихо яке чуєш?
Відказує кінь:
– Іван-царенко приходив. Мар’ю Морівну забрав.
– А можна їх наздогнати?
– Можна пшеницю висіяти, врожаю діждатися, зжати, змолотити, зерно змолоти, п’ять печей хліба напекти, з’їсти той хліб і по тому наздоганяти – і то встигнемо.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка.
– Ну,- каже,- на перший раз тобі прощаю за твою доброту, що водою мене напоїв; і вдруге прощу, а втретє стережися – на шматки порубаю.
Відняв у нього Мар’ю Морівну й умчав; а Іван-царенко сів на камінь і заплакав.
Поплакав-поплакав і знову по Мар’ю Морівну повернувся. Кощія Безсмертного вдома не застав.
– Їдьмо, Мар’є Морівно.
– Ох, Іване-царенку, він-бо нас наздожене.
– Нехай наздожене; ми хоч яку годиночку разом побудемо!
Зібрались і поїхали.
Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Ти чого, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо яке чуєш!
Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну, прегарную королівну, забрав.
– А можна їх наздогнати?
– Можна ячменю насіяти, зачекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, тим пивом упитися, добренько виспатися та тоді й наздоганяти – і то встигнемо.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка.
– Казав же, що не бачити тобі Мар’ї Морівни як своєї потилиці.
Відняв та й повіз до себе. Лишився Іван-царенко сам один, поплакав-поплакав і знову повернувся за Мар’єю Морівною; о ту пору Кощія вдома не було.
– Поїдемо удвох, Мар’є Морівно.
– Ой, Іване-царенку, та ж він наздожене тебе, на шматки посіче!
– Нехай посіче! Я без тебе жити не можу!
Зібрались і поїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Ти чого спотикаєшся? Знову чуєш якесь лихо?
– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка, посік-порубав його на дрібні шматочки і вкинув у просмолену бочку; ще й збив бочку залізними обручами та й пустив у синєє море, а Мар’ю Морівну до себе одвіз.
Саме у цей час у зятів царенкових срібло почорніло.
– Ох,- кажуть вони,- видно, лихо скоїлося!
Орел кинувся до синього моря, схопив і виніс бочку на берег; сокіл полетів за живою водою, а ворон – за мертвою.
Далі злетілись усі троє, розбили бочку, шматки ца-ренкового тіла перемили і склали як треба.
Ворон порскнув мертвою водою – тіло зрослося, ніби й не було посічене; сокіл порскнув живою водою – Іван-царенко здригнувся, встав і мовить:
– Ох, як же я довго спав!
– Ще б довше поспав, якби не ми,- відказали зяті.- Ходімо тепер до нас у гості.
– Ні, братці, я піду по Мар’ю Морівну. Приходить до неї і просить:
– Випитай у Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.
От Мар’я Морівна вибрала слушну хвилину й почала Кощія випитувати. Кощій відказав:
– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогненною рікою живе баба-яга. В неї є така кобилиця, на котрій вона щодня навкруг світу облітає. Багато в неї ще й інших славних кобилиць. Я там три дні за пастуха був, жодної кобилиці не прогавив, і за це баба-яга дала мені одне лошатко.
– Як же ти через вогненну ріку перехопився?
– А в мене є така хустина – як махну о праву руку тричі, зведеться високий-високий міст, і вогонь його не сягає.
Мар’я Морівна пильно вислухала, переказала все Іванові-царенкові і хустину потай взяла та йому віддала.
Іван-царенко перейшов через вогненну ріку і попростував до баби-яги. довго йшов він, не пив і не їв.
Трапив йому назустріч заморський птах з малими дітками. Іван-царенко каже:
– З’їм-но я одне пташенятко.
– Не їж, Іване-царенку,- просить птах.- Я тобі у великій пригоді стану.
Пішов він далі; бачить у лісі вулик з бджолами.
– Візьму-но я,- каже,- хоч трохи медку. Бджолиная матка озивається:
– Не руш вулика мого, Іване-царенку. Прийде час, я тобі у великій пригоді стану.
Він і не рушив вулика, далі пішов; спіткав левицю з левенятком.
– З’їм я хоча б оце левенятко: їсти хочеться, аж душа болить.
– Не займай, Іване-царенку,- просить левиця,- прийде час, я тобі у великій пригоді стану.
– Гаразд, хай буде так!

Подався далі голодний. Ішов-ішов – стоїть хата баби-яги, навкруг хати дванадцять паль, на одинадцятьох палях – по людській голові, лише одна паля вільна.
– добридень, бабусю!
– Здоров, Іване-царенку! Чого прийшов – по своїй добрій волі, а чи за потребою?
– Прийшов заслужити у тебе богатирського коня.
– Зроби ласку, царенку, в мене ж не рік служити, а всього лише три дні. Якщо впасеш моїх кобилиць, дам тобі богатирського коня, а як ні, то не гнівайся – стримітиме твоя голова на останній палі.
Іван-царенко погодився. Баба-яга його нагодувала-напоїла й звеліла братися до діла.
Тільки-но вигнав він кобилиць в поле, кобилиці позадирали хвости і в усі боки по луках розбіглися; не встиг царенко оком змигнути, як їх і видно не стало. Тут він заплакав-затужив, сів на камінь і заснув.
Сонечко вже на захід скотилося, прилетів заморський птах і будить його:
– Вставай, Іване-царенку, кобилиці тепер вдома. Царенко встав, до хати пішов. А баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць:
– Чому додому повернулись?
– Як же нам було не повертати: налетіли птахи з усього світу, мало нам очей не видовбали.
– Ну, ви взавтра по луках не бігайте, а розбіжіться по лісах дрімучих.
Переспав ніч Іван-царенко; вранці баба-яга йому
– Гляди, царенку, як не впасеш кобилиць, коли хоч одну загубиш – бути твоїй буйній голівоньці на палі.
Погнав він кобилиць в поле; вони вмить позадирали хвости й розбіглися по лісах дрімучих. Знову сів царенко на камінь, плакав-плакав та й заснув.
Сонечко сховалося за лісом. Прибігла левиця:
– Вставай, Іване-царенку, кобилиць усіх зібрали.
Іван-царенко встав і пішов до хати. Баба-яга ще дужче гримає на кобилиць:
– Чого додому повернулись?
– Як же нам було не повертати? Набігли люті звірі зі всього світу, мало нас не пороздирали!
– Ну, ви завтра забіжіть у синєє море.
Знову переспав ніч Іван-царенко.
Вранці посилає його баба-яга кобилиці пасти:
– Якщо не впасеш – стримітиме твоя буйна голівонька на палі.
Він погнав кобилиць у поле. Вони вмить задерли хвости, зникли з очей і позабігали в синєє море; стоять у воді по шию. Іван-царенко сів на камінь, заплакав і заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й ка-
– Вставай, царенку, кобилиць усіх зібрано, та як вернешся до баби-яги, їй на очі не показуйся, піди в стайню і сховайся за яслами. Там є миршаве лошатко – гноєм обліплене; ти вкради його і в глуху північ тікай звідси геть.
Іван-царенко устав, прокрався до стайні та й заліг за яслами. Баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць:
– Чого повернулися?
– Як же нам було не повернути? Налетіло бджіл із усього світу, аж день зчорнів, та як узялися нас із усіх боків жалити до крові.
Баба-яга заснула, а в глуху північ Іван-царенко украв у неї миршаве лошатко, осідлав його, сів і поїхав до вогненної ріки. доїхав до тієї ріки, тричі махнув о праву руку хустиною – і враз понад рікою звівся високий, славний міст.
Царенко переїхав мостом і махнув хустиною о ліву Руку лише двічі – залишився через ріку міст тон-кий-тонесенький.
Вранці прокинулася баба-яга – миршавого лошати і сліду немає! Кинулася навздогін, щосили у залізній ступі скаче, ступирем поганяє, помелом слід замітає.
Прискочила до вогненної ріки, глянула й гадає: “Гарний міст!”
Поскакала мостом – міст посередині проломився, а баба-яга шубовсть в ріку; тут і знайшла свою лютую смерть.
Іван-царенко відгодував лоша в зелених луках,- став із нього диво-кінь. Приїздить царенко до Мар’ї Морівни. Вибігла вона, кинулася йому на шию:
– Як ти живий лишився?
– Так і так,- відказує,- поїдемо зі мною.
– Боюся, Іване-царенку, наздожене Кощій, бути тобі знову порубаному!
– Ні, не наздожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, він швидше птаха летить.
Сіли вони на коня та й поїхали.
Кощій Безсмертний додому вертається, під ним кінь спотикається.
– Чого ти, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо зачув?
– Іван-царенко приїздив, Мар’ю Морівну забрав.
– А можна їх наздогнати?
– Хтозна. Тепер в Івана-царенка кінь богатирський, кращий за мене.
– Ні, не стерплю,- лютує Кощій Безсмертний,- поїду навздогін!
Чи багато, чи мало часу минуло, а наздогнав-таки Івана-царенка, скочив на землю й хотів було рубонути його гострою шаблею; та Іванів-царенків кінь вдарив щосили копитом Кощія Безсмертного й розтрощив йому голову, а царенко доконав його булавою.
По тому розклав царенко вогнище велике, спалив Кощія Безсмертного й навіть попіл його геть по вітру розвіяв.
Мар’я Морівна сіла на Кощіевого коня, а Іван-ца-ренко – на свого, й поїхали вони в гості спершу до ворона, далі до орла, а там і до сокола.
Куди не приїдуть, всюди стрічають їх з радістю:
– Ох, Іване-царенку, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недаремно ти клопотався: такої красуні, як Мар’я Морівна. в цілому світі пошукати – не знайдеш!
Погостювали вони, побенкетували та й поїхали до свого королівства. Приїхали, стали жити-поживати, добрі меди попивати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір любіть україну звеличення україни у вірші.
Ви зараз читаєте: Російська народна казка – Мар’я Морівна
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.