Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження
Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження
Складові літературознавства
та механізм цілісно-системного дослідження
Проблема основних складових літературознавства досі залишається не вирішеною.
Одні дослідники (їх більшість) або доводять, або лише згадують наявність у літературознавстві трьох основних складових: теорії літератури, історії літератури і літературної критики .
Інші дослідники стверджують, що складових – д в і: теорія та історія літератури. Зі складу вони вилучають, таким чином, літературну критику, хоча й вступають при цьому в протиріччя. В одній з останніх
Останнім часом є прихильники (Козлов А. В.,
Іншої думки дотримується, зокрема, Анатолій Ткаченко. Звернувши увагу, що “у вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни – історію літератури, теорію літератури і літературну критику”, він у той же час нагадує: “На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство) і текстологію” . Це вже мова про п ‘ я т ь складових літературознавства.
Важливо також врахувати, що раніше, в 60-80-і рр. ХХ ст., крім відзначених варіантів, був ще й той, що налічує дещо інші ч о т и р и складові. В “Краткой литературной энциклопедии” (М., 1962), у книгах О. Бушміна “Наука о литературе” (М., 1980), Г. М. Фридлендера “Методологические проблемы литературоведения” (Л., 1984) та деяких підручниках йдеться про “методологію і теорію літератури; історію літератури; літературну критику” .
Отже, у ХХ столітті існували різні погляди на основні складові науки “літературознавство”.
Проблема, що виникає внаслідок цього, має низку аспектів. Перший – якою ж є об’єктивна, дійсно існуюча кількість основних складових літературознавства (адже їх не є безмежна кількість)? Другий аспект – якою є конкретика номінацій? Третій – аспект послідовності логічного зв’язку між дійсними складовими (читач, мабуть, помітив, що послідовність переліку складових, зазначених нами вище, кожного разу була іншою). Четвертий аспект – у чому головна причина виникнення і невирішеності цієї розгалуженої на аспекти проблеми протягом такого тривалого часу?
Можна, звичайно, й детально аналізувати названі аспекти, щоб зрештою конкретно відповісти на питання. Спробуємо, однак, визначитись якомога стисліше.
Стосовно причин суттєво різних поглядів одразу скажемо, що така особливість наслідків не є винятком у літературознавстві і в науці загалом. Це – неодмінна приналежність їх історичного розвитку, провідний фактор серед інших, супроводжуючих. Пояснюється це тим, що справу маємо в літературознавстві та інших науках з їх ч а с т к о в о-системним рівнем розвитку протягом усього ХХ-го ст. .
Саме через це в різних науках постійно виникає приблизне, поверхове, однобічне усвідомлення іманентних, тобто власних, природних закономірностей тих об’єктів, що досліджуються. Стосується це й літературно-теоретичних понять. Через такий підхід літературознавці неодмінно отримують р і з н і наслідки, а всі наслідки неодмінно виявляються ч а с т к о в и м и. З цієї ж причини процес дослідження розтягується на тривалий, невизначений час (безкінечного наближення до повного й суттєвого усвідомлення іманентної картини об’єктів дослідження). Наслідки не торкаються суттєвих рис “понять” (об’єктів дослідження), бо немає об’єктивної о п о р и, спираючись на яку можна було б якісно просуватися вперед, до адекватного засвоєння природної картини у тому чи іншому питанні.
Така о п о р а з усім наступним є, виявляється, лише на іншому, вищому р і в н і наукових підходів – не частково-, а цілісно-системному, до повного виходу на який наука невпинно просувається саме в наші дні .
Лише на цьому новому науковому рівневі є можливість чітко й цілісно спертися на ту іманентну, природну, об’єктивну закономірність, що всі без винятку об’єкти, які досліджуються, мають чітку кількість складових у межах суворо певного с т у п е н я проникнення в їх внутрішні зв’язки, внутрішні особливості й закономірності.
Так, на п е р ш о м у ступені б у д о в и об’єкта завжди містяться лише дві протилежні і координаційні (рівноправні, співвідносні) складові (д в а аспекти чи сторони), бо це їх найменша кількість, що відкривається внаслідок так само природного б і н а р н о г о аналізу об’єкта, тобто розподілу його на дві протилежності . Зміст цих двох протилежностей зводиться тут до фіксації, з одного боку, “окремого” в об’єкті, тобто того, що вказує на його розмежовуючі складові, а з другого – “однакового”, того, що вказує, навпаки, на об’єднуючі основи виявлених складових об’єкта.
Саме тому, конкретизуючи ці положення цілісно-системного дослідження, можна бути впевненими, що відповідною п р и р о д і літературознавства як цілого є – з минулих досліджень – насамперед та думка, (вона, до речі, є половиною того, що насправді існує цілісно), який у попередні роки був зафіксований, скажімо, О. С. Бушміним.
У книзі “Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры” (М., 1980) О. С. Бушмін писав про так зване “т е о р е т и ч н е літературознавство” як складову цілісної науки під назвою “літературознавство” . Саме теоретичне літературознавство й має справу з дослідженням і фіксацією того, що для художньої літератури, яку (разом з публіцистикою) вивчає літературознавство, є “однаковим”, виступає об’єднуючою основою для всіх її “окремих” проявів: творів, творчості письменника тощо.
У такому разі д р у г о ю, протилежною складовою літературознавства на цьому ж, першому ступені його б у д о в и є та протилежна (теоретичній) і координаційна складова, яку не згадують ні О. С. Бушмін, ні Г. М. Фрідлендер, який згоден з О. С. Бушміним , і що має назву “п р а к т и ч н о г о літературознавства”.
На відміну від “теоретичного” практичне літературознавство досліджує те, що для художньої літератури є “окремим”, виступає як свідчення розмежованих між собою літературних одиниць – окремих творів, творчості окремого письменника, літератури регіону, літературної епохи, літературного процесу окремої й певної національної літератури тощо.
Однак, цілісно-системний науковий рівень дає можливість не обмежуватися п е р ш и м, узагальненим ступенем дослідження основних складових об’єкта, в цьому випадку “літературознавства”. Він покликаний (і дає можливість) охопити й конкретний, д р у г и й ступінь будови. Опорою для цього стає так само всезагальна об’єктивна закономірність, згідно з якою д р у г и й ступінь цілісно відкриває ч о т и р и складових цього ж об’єкта. Вони усвідомлюються внаслідок ще одного бінарного поділу, на цей раз поділу на дві протилежності кожної з двох уже отриманих на першому ступені складових (тобто поділу тепер теоретичного і практичного літературознавства).
“Окреме” як перша складова першого ступеня б у д о в и “цілого” в об’єкті відкриває себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність таких двох протилежностей: “одиничне” і “особливе”.
“Однакове” як друга складова першого ступеня б у д о в и “цілого” в об’єкті показує себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність інших двох протилежностей: “загального” і “всезагального”.
Таким чином, на другому ступені будови “цілого” в об’єкті складових стає не інакше як ч о т и р и. Разом вони складають невідривний ланцюг “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”.
Через такі нові підстави (на такій новій о с н о в і, якої не знала й філософія радянських часів, що також розвивалася на частково-системному рівні, занадто повільно крокуючи до рівня цілісно-системного) стає видно, що п р а к т и ч н е літературознавство, яке має справу неодмінно з розмежовуючими й розмежованими літературними одиницями (одиничним й особливим) – на цьому, наступному ступені поділу має однією зі своїх складових “літературну критику”. Адже саме вона, літературна критика, вивчає суто одиничні прояви художньої літератури – і в часі їх появи, і з боку їх якості. Тому про літературну критику здебільшого пишуть, що це наука, яка займається с у т о літературними явищами с ь о г о д е н н я: новими творами, новими письменниками, новими темами, напрямами, ідеями тощо.
Протилежною складовою тут, на д р у г о м у ступені б у д о в и “цілого” в об’єкті і одночасно другою складовою практичного літературознавства маємо, у свою чергу, звісно, “історію літератури”. Саме вона як носій “особливого” звертається до порівняльного вивчення, дослідження зв’язків одиничних літературних явищ між собою – і в їх часовому просторі, і з боку особливих якостей їх руху, розвитку. Тому здебільшого й пишуть, що історія літератури займається дослідженням особливостей літератури минулих років, десятиліть, століть, тисячоліть, тобто розвитком (через виявлення традицій і новаторства) специфіки національного історико-літературного процесу, специфіки літературних епох або епохи, специфіки творчості письменників або письменника на фоні епохи, періоду; історичним (через виявлення традицій і новаторства) дослідженням творів, тем, жанрів, родів, видів, образів тощо.
Такими є на другому ступені будови “цілого” в об’єкті, що його досліджуємо (в “літературознавстві”), д в і п е р ш і конкретні складові літературознавства з ч о т и р ь о х існуючих тут. Тобто – маємо дві складові поки лише “Практичного літературознавства”. (Під час процесу цілісно-системного дослідження важливо не забувати, в якому конкретному місці будови об’єкта перебуваємо в той чи інший момент, що вже залишили позаду і що потрібно ще дослідити в обраних нами межах). Отже, усвідомленим є розподіл лише “Практичного літературознавства”, настала черга звернути увагу на природний розподіл його протилежності – “Теоретичного літературознавства”.
“Т е о р е т и ч н е літературознавство” так само має дві конкретні співвідносні складові. За своєю наступністю вони в той же час є третьою і четвертою серед усіх чотирьох складових “літературознавства” в цілому на цьому, другому ступені його будови.
Третя складова, було зазначено нами, відкриває себе як “загальна” сторона “однакового” в досліджуваному об’єкті. Це означає, що вона фіксує загальні, спільні для всіх літературних явищ, понять закономірності. Такі закономірності, додамо, одночасно властиві не лише літературі, але й ближній для неї ширшій сфері – мистецтву, куди література входить як вид. Ця особливість “загального” продиктована його суперечливістю, що позначається й у випадку з “теоретичним літературознавством”, тому що його предмет – “література” – існує не абсолютно сама по собі, а перебуває у зв’язках насамперед з найближчим своїм відображаючим дійсність оточенням (мистецтвом), і цей найближчий зв’язок “загальне” теж захоплює, зберігаючи тим самим відносність відокремлення літератури. “Загальне”, таким чином, є єдністю рис не лише обраного об’єкта, але й безпосередньо ширшого.
Цією третьою складовою літературознавства є, звичайно, “теорія літератури”, про яку здебільшого пишуть як про науку, яка вивчає загальні принципи, закони, категорії, поняття літературної творчості: зокрема, образність, типовість, естетичну спрямованість, колізійність, конфліктність, роди, види, сюжет, жанри, зміст, форму, стиль тощо, які характерні в той же час для мистецтва загалом.
Нарешті, є й четверта складова літературознавства (вона ж є другою складовою теоретичного літературознавства). Це – м е т о д о л о г і я. Вона, безперечно, є основою, підгрунтям усіх трьох попередніх складових і самої літератури як об’єкта літературознавства, але, на відміну від “загальної” основи (теорії літератури), є вже “в с е з а г а л ь н о ю” основою, бо захоплює одночасно не лише основи безпосередньо ширшої сфери – мистецтва, а й основи усіх віддалених, ще більш широких сфер.
Тому насправді м е т о д о л о г і я літературознавства – це є не лише, як звичайно про неї пишуть, наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої науки, в даному разі літературознавства. І не лише наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої низки наук: природничих, суспільних, технічних, гуманітарних. Такі з в и ч а й н і, з в и ч н і методології вже засвідчили себе у ХХ ст. як переважно обмежені, часткові, поверхові способи дослідження, наслідки яких щоразу були, є і завжди будуть в основному вузькими, поверховими, суперечливими.
Прийшов час усвідомити, що всі відомі спеціальні методології – це дуже важливі, але завжди часткові моменти на шляху поступового усвідомлення справжньої, цілісної методології. Вона, виявляється, лише тоді може бути усвідомлена як природна, тобто цілісно-системна, коли стане відома її спільна всезагальна основа, що обертається не лише “способом” (це – тільки одна сторона), але й, що дуже важливо, “шляхом” (друга сторона) дослідження, і не лише спеціально-наукового, а взагалі “н а у к о в о г о” дослідження, і – ще ширше – загалом “цілісно-системного п і з н а н н я”.
Така всезагальна о с н о в а є, виявляється, єдино об’єктивною, тобто властива вона і міститься в самій природі “о б ‘ є к т а”: як самого по собі, так і того, що потрапляє в поле нашої уваги і досліджується. Тому це – найбільш природна основа. Вона в той же час – адекватне відображення в с е о х о п л ю ю ч о ї є д н о с т і безмежно всіх закономірностей Всесвіту. Вона ж відкриває собою, нарешті, і безмежну, всепронизуючу г а р м о н і ю (взаємодоповнюючу взаємодію) його, Всесвіту, єдності та множинності.
Звідси к р и т е р і є м реального, природного пізнання, разом і наукового дослідження, є постійна опора на всезагальну, цілісно-системну є д н і с т ь усіх об’єктів, явищ об’єктивної дійсності при їх одночасній безмежній різноманітності. Ця є д н і с т ь, як не дивно, має свій вигляд: як “с і т к а” об’єктивних зв’язків будь-якого об’єкту як цілого . Звідси конкретніше про дійсний критерій пізнання, дослідження можна сказати, що це – досягнення повної (щільної, цілісної) відповідності між цією “с і т к о ю” всезагальних закономірностей “об’єкта взагалі” і, з другого боку, одиничним її (“сітки”) проявом у певному конкретному об’єкті, що обраний для дослідження.
Звідси найбільш природний і плідний ш л я х пізнання, дослідження – це шлях “від всезагального (крізь нього) до одиничного (його прояву)”. На шляху, навпаки, звичному: “від одиничного (від окремих одиничних фактів) до узагальнень” – наслідки завжди бувають частковими й частково-системними. На шляху “від всезагального до одиничного” – наслідки завжди цілісні й цілісно-системні, чим вони й відповідні, цілком адекватні самій іманентній п р и р о д і об’єктів, що досліджуються. На цьому шляху не потрібно вигадувати, “придумувати”, а лише усвідомлювати те, що насправді є в досліджуваному об’єкті, що властиве для нього незалежно від наших бажань, вигадок чи смаків.
Саме через такі особливості цю в с е з а г а л ь н у складову літературознавства – м е т о д о л о г і ю – раніше, як правило, не враховували, вважаючи, що зазначені закономірності – предмет насамперед філософії, того її розділу, який називають “теорією пізнання”. В радянські часи існувала навіть “негласна заборона” широко вивчати такі закономірності на матеріалі літератури, тим більше художньої. Винятком були хіба що такі спеціальні науки, як природничі (фізика, ядерна фізика, астрономія, хімія, біологія) і деякі суспільствознавчі, насамперед, звичайно, політекономія. Між тим їх об’єкти порівняно важче піддаються такому дослідженню, ніж об’єкти літературознавства, які н а о ч н о відкривають свої природні складові (на всезагальному рівні – це, нагадаємо знову, “окреме-однакове” і “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”). Зв’язки між ними – структурні й системні, співвідносні й взаємодійні, з боку будови і з боку розвитку об’єкту – за с у т т ю своєю також ці самі, бо вони в с е з а г а л ь н і. Їхня функційна спрямованість і робить їх методологічним і методичним інструментом (шляхом і засобом) пізнання. Відмежоване використання якоїсь окремої закономірності чи декількох виводить дослідника всього лише на частково-системний рівень наслідків. Навпаки, використання їх з обов’язковим збереженням цілісної єдності між усіма закономірностями – це рівень цілісно-системного дослідження. А цілісна їх єдність виглядає, виявляється, як двоступенева “с і т к а” зв’язків суворо певних складових будови і розвитку об’єкту як цілого .
Половина цієї “сітки” – це “сітка” двоступеневої б у д о в и об’єкта як цілого – і була використана нами у дослідженні проблеми основних складових категорії “літературознавство”. З опорою на цю “основу” й доведено, що літературознавство як наука на першому ступені своєї будови – це єдність “практичного” і “теоретичного літературознавства”, а на другому ступені будови – єдність чотирьох наук: “літературна критика-історія літератури-теорія літератури-методологія літературознавства”.
Словесний виклад використаної половини “сітки” всезагальних законів “цілого” будь-якого об’єкту зводиться до наступного:
* Цілісна б у д о в а об’єкта не є хаотичним явищем, вона обов’язково с т у п е н е в а, тобто має ступені будови, а відповідно є ступені проникнення в будову, ступені пізнання будови. На кожному ступені є своя сувора цілісна кількість складових.
* Двоступенева “сітка” так називається, оскільки містить д в а ступені будови. Це найменша цілісна кількість ступенів за єдино природним – б і н а р н и м поділом органічного об’єкта.
* На першому ступені через свою бінарність будова об’єкта відкриває цілісно неодмінно д в а свої аспекти (дві складові), які є протилежними й рівноправними відносно свого ступеня. Вони органічно взаємодоповнюють одне одного, перебуваючи тим самим у гармонії, що є найглибшим (суттєвим) критерієм справедливості поділу.
* Одна складова тут – “окреме” в об’єкті, друга складова, навпаки, – “однакове” в об’єкті. Разом вони пояснюють “ціле об’єкта”, яке є “єдністю протилежностей”.
* На д р у г о м у ступені цілісна будова об’єкта виникає через подальше бінарне розчленування двох отриманих (на першому ступені) складових. “Окреме” обертається тут на взаємовідношення “одиничного” й “особливого” в об’єкті. У свою чергу “однакове” – це взаємовідношення “загального” і “всезагального” в об’єкті, що досліджується цілісно.
* Отже, тепер видно, що разом цілісна будова об’єкта на другому ступені – це взаємовідношення ч о т и р ь о х складових, яке виглядає як “л а н ц ю г” протилежностей: “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”.
Перша (одиничне) і четверта (всезагальне) складові – це крайні сторони об’єкта, вони повністю, цілісно протилежні, про що свідчать і назви. Між ними в об’єкті розташовуються два інші аспекти: другий (особливе) і третій (загальне). Це тому, що вони між собою не крайні, не повні, не цілісні, а часткові протилежності. Тому вони – опосередковуючі складові (між крайніми складовими) в єдиному ланцюгу на другому ступені цілісної будови об’єкта, тобто розташовуються м і ж першою і четвертою складовими як поступовий перехід однієї крайності в протилежну.
Таким є словесний виклад половини зазначеної “сітки” (будови об’єкта як цілого), використаної нами під час цілісно-системного дослідження. Ця половина – не відмежована від другої половини, вона г а р м о н у є з нею повністю, цілісно і безмежно, однак вона “присутня” в ній приховано.
Взаємозв’язки між отриманими д в о м а (на першому ступені будови) і чотирма (на другому ступені) складовими будови зазначені нами вище і проілюстровані на прикладі вирішення наукової проблеми складових літературознавства – проблеми, яка не могла бути об’єктивно з’ясована на частково-системному рівні протягом усього ХХ століття.
Так само недостатньо, частково вирішувалася раніше і проблема місця сучасної компаративістики в межах “літературознавства”.
Лише в найостанніший час на ближніх підступах до цілісно-системного рівня розвитку науки стало відомо, що компаративістика, як пише Анатолій Ткаченко, не є розділом історії літератури, “як можна прочитати у багатьох словниках”, і не є розділом теорії літератури. Вона, доводить дослідник, є “розгалуженням л і т е р а т у р о з н а в с т в а” .
Таке визначення місця компаративістики стане сприйматися чіткіше, якщо звернути увагу, як саме літературознавство в цілому розгалужується на іншій базі, ніж та, що була використана нами вище, – на базі не будови, а, навпаки, р о з в и т к у об’єкта, що досліджується.
Це зовсім інша база (“основа”) поділу, тут потрібно звернутися до історичного процесу, пов’язаного з досліджуваним об’єктом і, тим самим, до різних ф о р м історичного р о з в и т к у літературознавства як науки.
Якщо ця наука (нашими зусиллями, звичайно) концентрує увагу на своєму сучасному стані з його будовою і всіма особливостями, вона виказує себе як “с у ч а с н е літературознавство” (про його будову з її чотирма складовими й велася мова).
Якщо ж літературознавство (нашими зусиллями) концентрує увагу на тих чи інших етапах свого і с т о р и ч н о г о розвитку – воно виказує себе як “і с т о р и ч н е літературознавство”, або, інакше, як “історія літературознавства”, що займається вивченням літературознавчих думок і концепцій м и н у л о г о в їх порівнянні між собою, тобто вивченням історії “літературної критики”, історичним розвитком “історії літератури”, історією “теорії літератури”, історією “методології літературознавства”. Саме підхід порівняння і зафіксований терміном “компаративістика”. Методом цієї науки раніше був, як пише Анатолій Ткаченко, метод компаративізму у вигляді “емпіричних зіставлень окремих літературних фактів” , а в ХХ столітті поступово набув вигляду частково-системних зіставлень окремих літературознавчих фактів.
Таким чином, її, компаративістики, майбутнє – це також поступовий перехід на цілісно-системний рівень свого історичного розвитку.
Основним доказом справедливості переконань А. Ткаченка на функцію сучасної компаративістики, яка стала (знову повторимо його слова) “розгалуженням л і т е р а т у р о з н а в с т в а” , здатне бути конкретне звертання до д р у г о ї п о л о в и н и “Двоступеневої сітки” об’єкту як цілого.
Перша половина цієї “Сітки” була нами вище словесно представлена. Що ж до словесного відтворення д р у г о ї половини “двоступеневої сітки”, яка містить вже не складові будови, а ф о р м и р о з в и т к у об’єкта як цілого – це інше питання. Воно так само важливе для засвоєння методології цілісно-системних досліджень, але потребує спеціального місця для викладу.
Оскільки мова йде про всезагальні закони будови і розвитку “цілого” в об’єкті, друга половина цієї “сітки” також є найкращою (тобто адекватною природі кожного об’єкта) основою досліджень у будь-якій науці.
Література
1. Абрамович Г. Л. Введение в литературоведение. – М.: Просвещение, 1975.
2. Астрономия. Методология. Мировоззрение. – М.: Наука, 1979.
3. Боряз В. Н., Солопов Е. Ф. Философские вопросы химии. – Л.: Наука, 1976.
4. Бушмин А. С. Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры. – М.: Наука, 1984.
5. Введение в литературоведение / Под ред. Г. Н. Поспелова. – М.: Высш. шк., 1983.
6. Волинський П. К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства. – К.: Рад. шк., 1967.
7. Галич О. А., Назарець В. М., Васильєв Є. М. Загальне літературознавство. – Рівне: б/в, 1997.
8. Готт В. С., Сидоров В. Г. Философия и прогресс физики. М.: Наука,1986.
9. Козлов А. В., Козлов Р. А. Азбука літературознавства. – Тернопіль: б/в, 1997.
10. Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. – М.: Энциклопедия, 1962-1978.
11. Мольчак Я. О., Удалов В. Л., Зубович В. С. Глобальні катастрофи: вчора, сьогодні, завтра. – Луцьк: ВАД, 1998.
12. Рьюз М. Философия биологии. – М.: Прогресс, 1977.
13. Тимофеев Л. И. Основы теории литературы. – М.: Просвещение, 1976.
14. Ткаченко Анатолій. Мистецтво слова / Вступ до літературознавства. К.: Правда Ярославичів, 1998.
15. Удалов В. Л., Зубович В. С. Цілісно-системний метод пізнання, дослідження і практичної діяльності. – Книга 1. – Луцьк.: ВАД, 1996.
16. Удалов В. Л. Теорія літератури: цілісно-системний рівень. – Частина 1. – Луцьк.: ВАД, 1995.
17. Українська літературна енциклопедія. – Т. I – III. – К.: УРЕ, 1988 – 1995.
18. Фридлендер Г. М. Методологические проблемы литературоведения. – Л.: Наука, 1984.
19. Философские проблемы астрономии ХХ века. – М.: Наука, 1979.
20. Храмова В. Л. Целостность духовной культуры. – К.: Феникс, 1995.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Міфологія Міфологія – 1. Сукупність функціональних міфів в обробці певної культури. 2. Наука, що вивчає особливості міфів. Найбільш цілісно збереглась і набула найширшого літературного переосмислення антична М., зокрема давньогрецька. На початку XIX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської, давньогерманської та античної М. Українська М. не зафіксована цілісно:, елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних […]...
- Мовознавство (лінгвістика) Мовознавство (лінгвістика) – наука, об’єктом дослідження якої є властивості, функції, будова та історичний розвиток мови. джерела М. сягають давньої Індії, Китаю, Греції. Тривалий час європейське М. розвивалось у складі логіки й філософії як частина філології. Лише у XIX ст. воно відмежовується у самостійну галузь знань, що пов’язувалося зі становленням і поширенням порівняльно-історичного М. із власною […]...
- Емпіризм Емпіризм (грецьк. етреіrіа – досвід) – філософський напрям, представники якого вважають чуттєвий досвід єдиним джерелом знань (Гельвецій: “Все, що недоступне органам чуття, недоступне і розумові”). В літературознавстві Е. конкретизується терміном “емпіричне літературознавство”, яке збирає, описує й класифікує літературні явища без глибокого концептуального їх осмислення. Таких істориків літератури називають фактографами, які працюють як бібліографи і переважно […]...
- Інтеграція наук при вивченні художньої літератури Інтеграція наук при вивченні художньої літератури (лат. integratio – поповнення, відновлення) – процес взаємодії різних галузей знань і відносно самостійних гуманітарних та природничих наук у вивченні сутності художньої літератури і функціонування завершених творів у житті суспільства. Значення І. н. при в. х. л. усвідомилося після виділення літературознавства в окрему наукову галузь, з поглибленням диференціації методологічного […]...
- Твір на тему: Шпаргалка (Твір-дослідження) Від чого відбулося слово “шпаргалка”? Як з’явилося слово шпаргалка, наука точно не знає. Можливо, за основу був узятий корінь – тппар-, від “шпарити швидко, без запинки”. Друга версія – шпаргалка походить від санскритського “shoargalle”, що означає “секретний, таємний документ”. Але вірогіднішою представляється версія, що це слово, як і багато інших, пов’язані з освітою, дісталося нам […]...
- “Людська комедія” Бальзака як дослідження Франції першої половини XIX ст. (2 варіант) Чи можна відобразити в художньому творі людське життя у всіх його проявах? На мій погляд, навіть якщо хтось візьме на себе відповідальність проаналізувати всю літературу, що існує на сьогодні у світі, підтвердить, що це завдання неможливо виконати. Різні природні умови, різні особливості національної свідомості, різні способи виховання і ще безліч причин зумовлюють безкінечну багатогранність людського […]...
- “Людська комедія” Бальзака як дослідження Франції першої половини XIX ст. (1 варіант) Оноре де Бальзак відіграв велику роль в утвердженні принципів реалістичного роману. Його творчість вирізнялася масштабністю, сміливістю задумів і величністю досягнень. Завдяки зусиллям Бальзака чимало письменників XIX століття почали виявляти глибоку зацікавленість життям суспільства, спостерігати за побутом і звичаями найрізноманітніших верств населення та відображати їх на сторінках своїх книг. Бальзак відкрив для мистецтва слова такі сфери […]...
- Теорія літератури Теорія літератури (грецьк. theoria – спостереження, дослідження) – галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів; одна з трьох основних ланок літературознавства (поряд з історією літератури і літературною критикою). Т. л. як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формується поступово на основі роздумів, аналізу […]...
- Класовість літератури Класовість літератури – у соціологічному літературознавстві – одна із псевдоестетичних категорій, яка утилітаризує поняття ідейності літератури, підкреслюючи залежність художніх явищ від класових інтересів основних верств суспільства, зокрема панівного класу. К. л. проявляється в тому, що, по-перше, література немовби відображає станове розшарування суспільства і класову боротьбу там і тоді, де і коли вона виникає; по-друге, письменник, […]...
- Академічне літературознавство Академічне літературознавство – наукове літературознавство. Постало після розгалуження літературної критики та досліджень історії літератури. У 40-80-ті XIX ст., коли відбувся перехід від бібліографічного опису та рефлексій критичної рецепції до глибшого, посутнішого аналізу літературних текстів, відповідних джерел, систематизації та класифікації студійованого матеріалу, сформувалася історія літератури як наука (брати Я. та Б. Грімм, Т. Бенфей, І. Тенн, […]...
- Естетика Естетика (грецьк. aisthesis – чуття, почуття, aistheticos – чуттєвий) – наука про прекрасне, художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і художньої творчості. Як окрема наука з окресленим предметом дослідження Е. відгалузилася від системи філософського знання у XVIII ст., що зумовлено творчістю німецьких філософів О. Баумгартена, І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля. Проте її традиції сягають у […]...
- Проблема складових змісту твору Проблема складових змісту твору У теорії літератури ХХ ст. існують різноманітні уявлення про “внутрішній зміст твору” та його складові. Різні точки зору постійно співіснують, суперечок майже немає, критичного розгляду також. Але всі погляди або вузькі, часткові, або містять елементи, які стосуються насправді не змісту, а форми, або взагалі відносяться до зовнішньої сфери твору. Для їх […]...
- Твір на тему: Як потрібно вітатися? (Твір – дослідження) Вітання є знаком цінності та гідності людини. В етикетах різних країн багато вітань. Це можуть бути кивок головою, уклін, рукостискання, поцілунок, просто слова “добридень” і здрастуйте”. Форми вітання завжди були надзвичайно різноманітні. Про плем’я масаї розповідають, що перед тим, як вітати один одного, вони плюють на руки. Жителі Тибету, знімаючи капелюх, висовують язика, а ліву […]...
- Твір на тему: Прикмети (Твір-дослідження) Влітку я була у бабусі в селі і розпитувала всіх друзів і сусідів, про які прикмети вони можуть розповісти. Ось що я дізналася: Їсти з тріснутого, розбитого посуду – до нещастя, до життя, що “тріснуло”. Розбитий посуд завжди символізував збитковість, нещастя – за винятком тих випадків, коли її били умисне (наприклад, на весіллі). Суть цієї […]...
- Твір на тему: Толерантність (Твір-роздум з елементами дослідження публіцистичного характеру) У Україні проживають люди 134 національностей. Кожна має свою самобутню культуру, історію, традиції. Але всім нам слід бути толерантними по відношенню один до одного. “Толерантність – це гармонія в різноманітті. Толерантність – пошана, ухвалення і розуміння багатої різноманітності культур миру, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності”. Це визначення ми знаходимо в “Декларації принципів […]...
- Твір на тему: Чому японці вважають священним самурайський меч? (Твір-дослідження) “Душею самурая був меч, сенсом життя – смерть, головним життєвим принципом – честь, професією – війна, постійним заняттям – військові мистецтва, відпочинком – витончена словесність і живопис”. Це слова з самурайського епосу. Меч для японця стоїть навіть попереду життя, честь і. Але чому саме в Японії, як ніде в світі обожнювали цю заточену смугу заліза? […]...
- Літопис життя і творчості письменника Літопис життя і творчості письменника – науково-джерелознавчий жанр біографічного літературознавства, який описує в хронологічному порядку на основі документальних свідчень факти життя і діяльності письменника від народження до смерті, особливої уваги надаючи тим, які так чи інакше позначилися на творчості. В українському літературознавстві створено в цьому жанрі дослідження про Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесю […]...
- Принципи аналізу літературного твору Принципи аналізу літературного твору – основні положення прийнятої літературознавцем концепції художньої літератури, які спрямовують його літературно-критичну рефлексію щодо конкретних літературних творів. П. а. л. т. ефективно виконують евристичні функції, якщо вони узагальнюють істотні особливості художньої літератури як мистецтва слова з її родо-жанровим розмаїттям, а не випливають лише зі світоглядних позицій літературознавця. Трактування літератури як образного […]...
- Літературознавство Літературознавство – комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Традиційно виділяють основні і допоміжні літературознавчі дисципліни. до перших зараховують теорію, історію літератури та літературну критику. допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію. Логіко-гносеологічний аналіз Л. ставить і розв’язує питання про його науковий статус, про характер […]...
- Антропологія культури Антропологія культури – наука про матеріальну і духовну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А. к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін і функцій культури. А. к. […]...
- Літературознавча історіографія Літературознавча історіографія – допоміжна літературознавча дисципліна, яка описує, систематизує, аналізує й оцінює літературознавчі праці. Від бібліографії відрізняється своєрідним критицизмом, оскільки покликана дати уявлення про зміст і характер, жанр літературознавчих праць, визначити їх вартість стосовно піднятих у них проблем, аналізованих творів, з урахуванням рівня науки часу, коли ті праці з’явилися, і часу, коли створюється нова історіографічна […]...
- Поетика Поетика (грецьк. poietike – майстерність творення} – один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентації у зв’язку із еволюцією художньої літератури. В античну добу П. називалось учення про художню літературу взагалі (“Про поетичне мистецтво” Аристотеля, “Послання до Пізонів” Горація та ін.). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для […]...
- Літературознавча методологія Літературознавча методологія (грецьк. methodos – шлях дослідження; logos – слово) – система методів, які використовуються в науці про літературу; теоретичне осмислення суті цих методів, їх евристичних можливостей, умов ефективного використання. Л. м. тісно пов’язана з теорією літератури, історично змінюваним розумінням природи і специфіки художньої літератури. Перефразовуючи відому тезу Г.-В.-Ф. Гегеля, що метод – це теорія, […]...
- Формальний метод у літературознавстві Формальний метод у літературознавстві – один із методів вивчення художньої літератури, зокрема аналізу літературно-художніх творів як органічної єдності змісту і форми, спрямований переважно на дослідження їх форми. Ф. м. у л. виник як реагування на поширення формалізму в мистецтві слова, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві. Формувався у західноєвропейському мистецтвознавстві (Г. […]...
- Етика Етика (грецьк. ethos – звичка, звичай, ethicos – моральний) – філософська наука про походження і сутність моралі, моральної свідомості людини. Е. систематизує, класифікує і пояснює норми і правила, які регулюють поведінку людини в суспільстві з урахуванням особистих, колективних і громадських інтересів. Термін “Е.” часто вживається для позначення моралі як сукупності моральних уявлень, якостей людини, тому […]...
- Літературна критика Літературна критика (грецьк. critita – судження) – відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Зважаючи на здобутки теорії та історії літератури, обслуговуючи поточний літературний процес, Л. к. традиційно вважається складником літературознавства. Л. к. дає специфічне “знання літератури”, […]...
- Генетичне вивчення літератури Генетичне вивчення літератури (грецьк. genesis – походження, породження) – один із загальнометодологічних підходів, способів дослідження літератури, в якому увага зосереджується на виникненні і розвитку літератури в цілому чи однієї з національних літератур, на еволюції літературного процесу. Г. вивчення творчості одного письменника реалізується за допомогою біографічного, культурно-історичного, психологічного і соціологічного методів, які в сукупності дають можливість […]...
- Історія літератури Історія літератури – галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв’язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють […]...
- Евристика в літературознавстві Евристика в літературознавстві (грецьк. heurisko – знаходжу, відкриваю) – сукупність своєрідних методів та прийомів, які застосовуються передовсім у текстології, спрямовуються на атрибутування художніх творів, епістолярії тощо. Е. в л. базується на вивченні джерел (документи, автографи і т. п.). Бібліографічна узагальнює теорію і методику бібліографічних пошуків літератури з певного питання, порушує історіографічну проблематику, широко використовується в […]...
- Віршознавство Віршознавство – розділ літературознавства, частина поетики, наука про віршові нормативи літературних творів, покликана осмислювати внутрішню будову вірша, власне, його метрику, строфіку та фоніку. В Україні початки В. спостерігаються в граматиках та поетиках братських шкіл XVI-XVII ст. Особливого розвитку сягнуло В. у Києво-Могилянській академії (Феофан Прокопович, Митрофан довгалевський, Георгій Сломинський та ін.). У XIX ст. В. […]...
- Аналіз літературного твору Аналіз літературного твору (грецьк. analysis – розклад, розчленування) – логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору. А. л. т. опосередковується розумінням специфіки художньої літератури і структури літературного твору, його безпосереднім естетичним сприйняттям. Мета, […]...
- Структуралізм у літературознавстві Структуралізм у літературознавстві – один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті. Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Ф. де Соссюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Р. Якобсон, Я. Мукаржовський та ін.), які висунули тезу “бінарних опозицій” (подвійних протиставлень), […]...
- Світогляд і творчість Світогляд і творчість – традиційна для вітчизняного літературознавства постановка проблеми про визначальний вплив світогляду на ідейну спрямованість художніх творів і сутність літературно-мистецьких напрямів. Соціологізоване літературознавство 30-х XX ст. доводило, що письменник може успішно творити тільки завдяки “прогресивному”, “революційному” світоглядові або всупереч “реакційному”, “ретроградному”. Згодом, у 50-70-х, йшлося про суперечності між політичними та естетичними поглядами у […]...
- Реферат Реферат (лат. refero – повідомляю) – стислий письмовий або усний публічний виклад змісту однієї або кількох наукових праць, що стосуються певної проблеми чи літературного твору. Різновид Р. – автореферат – короткий виклад основних положень наукового дослідження, власної праці, зокрема літературознавчої, стислий переказ її коцепції з характеристикою методів і методики дослідження, зроблений письмово самим автором. Як […]...
- Зображення моральної вищості трудівників над зарозумілими панами Тема безперечної вищості простого люду, переваги народної моралі над панською розкрита у творчості багатьох українських письменників-демократів. Розмірковує над нею і С. Руданський. Гостро і дотепно викриває письменник звироднілість і брутальність купців у співомовці “Добре торгувались”. За допомогою контрасту автор протиставляє почуття власної гідності чумака і дурість та грубість купців, що висміюють працьовиту людину з народу. […]...
- Історико-функціональне вивчення літератури Історико-функціональне вивчення літератури – розділ літературознавства, в якому вивчається функціонування художньої літератури у свідомості читачів, динаміка сприйняття художніх текстів, біографій письменників, перебіг художніх тенденцій. Найчастіше тут мовиться про сукупність критичної рецепції, зафіксованої у рецензіях, статтях, наукових студіях та інших документах, сприйняття певних творів у межах відповідної доби, позначених естетичними цінностями, рівнем культури їхніх авторів та […]...
- Антирадянська література Антирадянська література – квазітермін, яким оперувало радянське літературознавство, характеризуючи наукові праці та художні твори, часто неперебутньої цінності, але несумісні з панівною тоді комуністичною ідеологією (твори “розстріляного відродження”, представників “празької школи”, “нью-йоркської групи”, дисидентів та ін.)....
- Доля України в романі Уласа Самчука “Волинь” I. Безпосередня участь У. Самчука в бурхливих подіях 1938-1939 років (трагедія Закарпатської України; основа роману “Гори говорять” та роману-епопеї “Волинь”). II. Унікальність твору “Волинь” (глибоко і відверто розкрита антилюдяність більшовизму, вказані причини трагедії суспільства). 1. Жанрово-художні особливості роману (роман-хроніка, художнє дослідження життя дитини, підлітка і юнака Володьки Довбенко). 2. Автобіографічний характер твору (прототип Володьки Довбенка […]...
- Філософія і література Філософія і література – багатоаспектна проблема, в процесі осмислення якої розкривається роль філософії у творчості письменника, її значення для розуміння та інтерпретації художніх творів, роль мистецтва слова в поширенні філософських ідей. для літературознавства суттєве значення має грань проблеми, позначена терміном “філософія літератури”. Внаслідок особливої уваги письменника до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського життя його […]...
- Стаття Стаття – науковий чи публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі чи газеті. Один із найпопулярніших публіцистичних, літературно-критичних жанрів періодики; своєрідне дослідження важливої суспільно-політичної чи літературної теми. для С. характерне висвітлення конкретних питань з необхідним їх теоретичним осмисленням. С літературно-критична – досить широке за охопленням матеріалу і порівняно глибоке за аналітичним проникненням у художні твори […]...
Мой любимый герой маша из капитанская дочка.