Слабошпицький Михайло – Хлопчик Валь (Збірка)


Оповідання та казка про гнома

ПАПУГА З ОСІННЬОЇ ГІЛКИ
Оповідання
Вже була осінь.
Він сидів на гілці між великих яблук і верещав: – Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! Над яблунею вгорі було нескінченне небо. Там літали всякі птахи, а ще вище над ними – літаки.
В нього аж голова запаморочилася, коли глянув угору. до землі було ближче.
На землі лежало жовте листя, а між ним – яблука. Серед яблук ходило допитливе цуценя. Нюхало їх і гидливо відверталося.
– Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!!! – заверещав папуга до цуценяти.
Цуценя здивовано подивилося на зеленобокого папугу і сказало: “Гав!”
Папуга помовчав і теж несподівано для себе гавкнув.
Цуценя від здивування аж сіло. На гілці сидів не собака, а подавав собачий голос.
Цуценя ще трохи посиділо, подумало і побігло по хлопчика. Хай подивиться на цю чудасію.
А до папуги вже почали злітатися горобці.
– Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! – загукав він до них.
Це були всі слова, яких навчила папугу старенька бабуся, його господарка.
Він не вмів розповісти горобцям про свою біду.
А трапилося ось що. Бабуся пішла з дому й лишила кватирку відчиненою.
Папуга літав-літав по кімнаті. Говорив-говорив сам із собою про кашу. Залетів на кухню. Позаглядав у каструлі. Каші ніде не було. Аж чхнув сердито.
Підлетів

до кватирки і вистромив дзьоба.
Там, надворі, було дуже цікаво. По вулиці прогув великий пузатий автобус, пробіг, насвистуючи, спортсмен. Папуга теж свиснув, та спортсмен не почув. Тоді папуга радісно гукнув до нього:
– Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! Але спортсмен був уже далеко – тільки майка синіла. Папуга сумно подивився на ту синю майку й так же сумно
Сказав:
– Пор-ра вставать…
Посидів-посидів, подивився-подивився і полетів туди, у світ за вікном.
Пролетів над котом у дворі. Кіт побачив його, підстрибнув і нявкнув.
А папуга вже був далеко.
Він летів над річкою, над рибалками і над рибами у воді.
Дивувалися рибалки: і що воно за птаха незвичайна? Не голуб, не дятел, не синиця, не горобець… Просто дивина. І боки в неї зелені.
Ніхто з тих рибалок не бачив папуг, бо біля річки папуги не водяться.
А папуга літав цілісінький день і всього-всього набачився: людей, машин, будинків, стовпів, афіш… І навіть базар побачив та футбол на стадіоні.
Потім він утомився. І сів на цю яблуню перепочити.
Відпочивав і роззирався навкруги. Куди ж це він залетів? І злякався: заблукав!
– Пор-ра вставать,- сказав тихо й мало не плачучи.- Вар-рить кашу.
Але йому ніхто нічого не відповів.
Довкола було тихо, тільки листя безшелесно падало з дерева.
Сидів папуга на гілці і не знав, що йому робити. Треба летіти туди, але забув куди.
Тут і надбігло до дерева цуценя, що гналося за дзвінкою осою.
Оса полетіла, цуценя лишилося.
– Гав!!! – сердито сказало їй услід цуценя і стало гратися яблуком.
– Гав!!! – гукнув до нього згори папуга. Отоді цуценя здивувалося і побігло по хлопчика.
А горобці вже з усіх боків обсіли гілку і войовниче настовбурчили пір’я.
– Жив-жив! – загукали до папуги.
– Жив-жив! – загукав він до них.
Горобці подумали, що цей дивний птах із зеленим пір’ям на боках задається перед ними. Ще й перекривляє їх.
– Жив-жив! – закричали на нього грізно.
– Жив-жив! – відповів їм радісно папуга, бо не знав, що вони на нього сердяться.
Тут до нього підлетів гороб’ячий командир і боляче смикнув за зелене пір’я.
– Жив-жив! – мало не плачучи, попрохав папуга, щоб його не чіпали.
Але горобці не знали того і з усіх боків стали смикати з нього пір’я.
Кепсько було б папузі, якби цуценя не привело хлопчика.
– Гав! – гукнуло цуценя на горобців, і вони пороснули в усі боки.
Знали, що цуценя сердите, якщо його не слухаються. Хлопчик заліз на яблуню і зняв папугу. Папуга притулився до його грудей і сказав:
– Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
– Ти молодець! – мовив до нього хлопчик.- Ти говориш!
– Ти молодець! – чітко сказав папуга.
– Пірат молодець,- показав йому хлопчик на цуценя.- Це він тебе врятував од горобців.
– Пір-рат молодець! – погодився папуга. Тепер він живе у хлопчика. І вже вивчив багато-багато слів.
Щодня грається з хлопчиком і з Піратом.
Часто підлітає до вікна і дивиться туди, в зимовий день. Там літають, збиваючи сніг із гілля, сірі горобці.
І, мабуть, папуга думає, як би з ними подружитися, а потім навчити їх говорить.
Хлопчикові й Піратові папуга про те нічого не казав.
Напевно ж, то його таємниця.
Можуть же бути і в папуг таємниці?

ЯБЛУНЯ ПРИ ВІКНІ
Оповідання
Яблуня була й не стара, але вже почала всихати, хоч ще родила великі яблука.
Вони достигали аж восени. З зелених повільно ставали білими, а потім непомітно жовтіли і падали.
Інколи навіть у хаті чутно було, як, прошелестівши між гілля, бухкалося яблуко об землю.
Костик тоді вибігав із хати і шукав те яблуко. Знаходив його в пожоївтілій жухлій траві і нюхав, бо любив той запах. А пахло яблуко медом і завжди світилося, начеб усередину його, якраз там, де зернятка, хтось уставив маленьку лампочку і засвітив її.
Якось батько сказав:
– Треба спиляти яблуню. дуже застує вікно. Та н користі з неї вже ніякої не буде – всихає…
– А як на мене, то хай би стояла,- озвалася на те мати.- Це ж пам’ять про діда Максима – ще він її посадив. А як садив, то казав: “Я, діти, вже не скуштую з неї яблук – ви їстимете та мене згадаєте… “
– Я б і не проти, але ж диви: в шибки гіллям упирається, майже в вікно залізла,- пояснив батько.
– Може, вона до нас у хату хоче,- сказав Костик, що чув ту розмову.
– Ну ти й придумаєш! – усміхнувся батько.
– А чому б і ні?
– У хаті дерева не ростуть.
– Шкода,- зітхнув Костик.- 3 яблунею було б цікавіше. І взимку вона не мерзла б. Може, сохне вона од морозів?
– А ти знаєш, Костику, правда. Морози торік і позаторік – як найнялися, ніколи наче таких не було.
– От бачиш, тату, чому вона сохне!
– А в нас за роботою яісось і руки не дійшли закутати яблуню на зиму. Тепер таки доведеться зрізати.
– Не треба зрізати,- попрохав Костик.- Як же ми будемо без неї?
– Іншу посадимо.
– Мені цієї шкода!
– Все одно ж пропаде.
– А може, не пропаде? давай врятуємо її!
– давайте спробуємо,- підтримала Костика й мама.- деревина ж тільки почала всихати, а раптом – не пізно…
. Коли настали холоди й зовсім облетіло листя, тато поспилював сухі гілки, а Костик з мамою обмазали глиною всі ті місця.
Потім обкутали стовбур старим непотрібним одягом. Ще й туго підперезали дерево мотузкою.
– Отепер їй тепло буде,- сказав Костик.- Не страшні ніякі морози.
Обкутана яблуня перестояла зиму.
А навесні вони зняли з неї той кожух і побілили стовбур вапном.
Щоб шкідливі комахи не заводилися і не псували кору. А коли настали зовсім теплі дні, яблуня викинула бруньки й зацвіла.
І на ній не було жодної сухої гілки.
– Житиме наша яблунька,- сказала Костикові мама.- Не помре деревина…
– Я знав, що так буде! Знав! – підстрибнув на радощах Костик.
І стоїть вона при вікні, світить білим цвітом і в хату, і на весь двір.
І хто не йде вулицею – неодмінно на неї дивиться. Бо дуже гарна та яблуня в цвіту.
Біла яблуня і біла хата стоять поряд. Одна на одну дивляться.

ЗОЛОТІ БдЖОЛИ
Оповідання
У нас новина: дідусь завів бджіл.
Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.
Хатки називаються вуликами.
Продеру очі, зирк у вікно – сонячні промені стрибають по шибках.
Зирк по хаті – їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.
Якби не бджоли – сидів би і дивився.
Побіжу до бджіл.
Гульк – а на порозі півень.
“Кукуріку!” – здоровкається зі мною.
Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю.
Тільки я кажу півневі:
– Ніколи мені – іду пасти бджіл.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
– Ото треба було в шкоду не ходити,- таки кажу йому. Хай зрозуміє свою помилку.
Він образився і пішов до криниці. Ліг, очі заплющив. Треба кинути йому зерна.
Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня!
Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили назад.
Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.
Сиджу біля вуликів. дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.
Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали – дорога далека до гречки.
Може, собаку завести, хай пасе їх.
По телевізору показували, як собаки овець пасуть.
З бджолами собаці буде легше – їх вовки не крадуть.
Скажу дідусеві про собаку.
Сонце гріє, трава росте, я слухаю.
Летять!
Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися! Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка. Тепер ці спочивають, а ті летять.
Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі. А назустріч дід.
– Куди це ти летиш?
– Бджоли пасти!
– Бджоли пасти? – чомусь дивується.
– Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме і бджоли пастиме,- кажу йому, бо скільки молена без собаки жити?
– Буде тобі собака,- обіцяє він.
А бджоли вже полетіли – і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
– Смачний для тебе мед буде,- каже дід.- Такої гречки давно не родило.
Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду – прямо в рот заглядають, що він скаже.
А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.
Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду.
О, знов летять!
Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні!
Дід правильно їх вибрав.
Прямо над хатою – сонце.
І вони вилітають начеб прямо з того сонця.
Летять до вуликів. до нас.
Гудуть, блищать проти сонця.
– Золоті в нас бджоли,- кажу дідові.
– А золоті ж,- погоджується.- Золоті…

ВАСИЛЬКІВ ПОРТРЕТ
Оповідання
У Василька тато – художник.
Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав:
– Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну.
– давно пора,- обізвалася мама.-Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета.
Так усе і почалося.
Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його з собою в майстерню.
Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он – бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он – яблука на столі; Так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он – вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: “Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком… “
Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися. Суцільна мука! Краще вже в садок ходити.
– А як же ти думав,- казав батько,- позувати – це теж дуже складна робота.
Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовчить.
– Перерва.
Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує:
– до роботи, до роботи.
Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження:
– Не рухай плечима. Або:
– Не опускай так низько голову. Чи:
– Не відводь очей од вікна.
“Кажуть, що дитинство – найкраща пора,- думав Василько.- Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту – ніколи не буду художником”.
– Тату, мені вже набридло…
– Потерпи трохи – буде гарний портрет.
– Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац – і готово.
– Фотографія – це зовсім інше.
– Я хочу їсти,- просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу.
Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено.
Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить?
– Недарма терпів? – запитав, усміхаючись, тато.
– Ага,- тільки й мовив Василько, все ще розглядаючи портрет.
На полотні він виглядав у вікно, начеб бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив.
Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку.
– А нашого тата всі знають,- здивовано сказав мамі Василько.
– Бо наш тато відомий художник.
– Я думав, знають лише космонавтів або артистів…
– Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу. Василько ходив з людьми поміж картинами.
На картини він не дивився, бо вже знав їх. дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини.
– Який гарний хлопчик! – почув чийсь голос біля свого портрета.- А, це син художника, тут підписано…
Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько.
– Бачиш,- казала йому жінка,- який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний.
Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік. Василько добре знає, що він і неуважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це. додому вони поверталися втрьох.
– Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? – запитала мама.
– Сподобалося,- сказав тихо.
– А що найбільше сподобалося?
– Все найбільше сподобалося.
А потім заглянув мамі в очі й сказав:
– Я буду дуже уважним і слухняним…
Мама здивовано подивилась на нього. А він додав:
– Таким, як там… на портреті. От побачиш!

КОСТИК, МОРЕ І дЕЛЬФІН
Оповідання
Досі Костик бачив море тільки в кіно. Знав, що воно величез-не-величезне і глибочезне-глибочезне.
Може, навіть ще більше, ніж поле за селом. І глибше, ніж найглибше місце в ставку.
Він навіть не уявляв, коли зможе побачити море, бо жив далеко від нього у степовому селі.
Якось улітку тато прийшов з роботи і сказав:
– їдемо у відпустку до моря. Вже є путівки.
– до моря?! – вражено і радісно перепитав Костик.- Оце новина! Я такі новини люблю.
– Нарешті хлопець побачить море! – теж зраділа за Кос-тика мама.
Через кілька днів вони приїхали автобусом у місто, до аеропорту.
В аеропорту було повнісінько людей. Якась тьотя дуже голосно розповідала по радіо, звідки прилітали чи куди летіли літаки.
Костик дивувався, звідки вона може все знати і все бачити. Запитав про те батька.
Батько сказав, що в неї є спеціальні машини, які подають сигнали.
Ото, мабуть, цікаво – сиди перед такими машинами і чекай од них сигналу. Це тобі не іграшки дитячі, а справжні розумні машини.
Дуже сподобався Костикові аеропорт. Він такий величезний, що більший, аніж десять сільських клубів. Ні, мабуть, не десять, а навіть двадцять. І весь із скла. І ніхто не боїться, що скло може побитися.
А там, за склом, куди йдуть люди,- білі-білі літаки. Стоять рівними рядами і чекають команди летіти.
Батько сказав, що їхній рейс затримується, але Костикові зовсім не було сумно.
В аеропорту так цікаво, що Костик навіть погодився б тут жити. Можеш цілий день дивитися на літаки. І не набридне. Хочеш морозива – будь ласка. Пий, скільки душа забажає, колючої газировки з сиропом.
Потім оголосили по радіо, щоб вони сідали на свій літак.
Провідниця у синьому одязі з блискучими гудзиками повела їх і багатьох інших людей поміж двома рядами літаків. І, доки вони йшли, Костик устиг подивитися на них зблизька. Вирішив, що буде льотчиком.
У літаку мати посадила його біля круглого віконечка, щоб він усе в польоті бачив. І коли вони злітали, Костик дивився вниз.
Бачив, як одразу поменшали будинки і машини. А люди видавалися малесенькими, наче мурахи.
Потім усе те позникало. Літак уже летів високо серед хмар. Навіть птахів тут не було.
Отоді Костик відчув, яка це радість – летіти високо серед хмар, куди навіть птахи не можуть піднятися.
Розкаже хлопцям – ой, як заздритимуть!
Місто, в яке вони прилетіли, було біля моря.
Синє, наче намальоване, небо. Гаряче сонце. Високі білі будинки. І дивні дерева, яких Костик ніколи не бачив. Мама сказала, що вони називаються пальмами.
Все було йому тут цікаво. Але найбільше – море. Воно лежало навкруги, скільки бачили його очі. А над ним літали голосні чайки. То шугали вниз до води, то стрімко, наче маленькі живі літачки, здіймалися вгору.
І далеко попереду пропливали кораблі. Мабуть, добре бути моряком, подумав Костик, і плавати по морю на ось таких красивих кораблях.
Але найцікавіше чекало його наступного дня, коли вони поїхали на екскурсію до дельфінів. Такого Костик навіть і не сподівався.
Розумні дельфіни за командою дресирувальника вистрибували з води і щось вигукували своїми кумедними голосами. Ото дивина!
Більше ніде такого не побачиш.
Один дельфін – найменший – плавав біля самісінького берега. Костикові здалося, що той поглядає прямо на нього.
– Треба того дельфінчика погодувати,- сказав батькові й матері.- Піду куплю йому морозива.
– Хіба він їсть морозиво? – засумнівалася мама.
– Як це – не їсть? – здивувався Костик.- Воно ж таке смачне!
– Ну, спробуй,- усміхнувся тато.
Так і не зрозумів Костик, з’їв чи не з’їв дельфін морозиво. Бо впіймав його на льоту й одразу ж пірнув. А коли виринув, то морозива в нього вже не було.
Довго вони там простояли.
Костик навіть обідати не хотів іти. Казав, що йому краще дивитися на дельфінів, аніж їсти.
Тепер майже щодня вони приїздили сюди.
Дельфін упізнавав Костика і радісно посвистував. А Костик приносив йому всілякі ласощі.
Якщо дельфіна не було, Костик сідав на березі і терпляче його чекав. Він знав, що дельфін обов’язково припливе.
І дельфін з’являвся.
Посвистував, вистрибував високо з води, перевертався з боку на бік. Навіть ніби усміхався.
Швидко промайнули дні біля моря. Настав час від’їздити.
Вони йшли всі разом із обіду, і Костик рішуче сказав татові й мамі:
– Я нікуди звідси не поїду, якщо ви не купите дельфіна!
– Купити? дельфіна?..- розгубилася мама.- Ну, й придумав же ти, хлопче!..
– дельфіни не продаються,- пояснив йому тато.
– Як це – не продаються? – не хотілося вірити Костико-ві.- Собаки продаються, морські свинки продаються, рибки продаються… А дельфіни чому не продаються? Треба сказати головному дяді, що це неправильно.
– Правильно,- рішуче сказав тато.- І куди ти його повіз
Би?
– В село… Жив би він у нашому ставку, а ми з хлопцями його доглядали б.
– А взимку ставок замерзне – куди подітися дельфінові?
– Взимку? – перепитав Костик і замовк, бо не знав, що відповісти.
– Взимку ж ти його до хати не візьмеш – він без води жити не може,- продовжував тато.
– Як шкода,- зітхнув Костик.- А я думав, що в мене буде свій дельфін.
– дельфіни повинні належати всім дітям, щоб усі могли дивитися на них і гратися з ними.
Костик це розуміє, але йому все одно сумно на душі.
– Наступного року знову приїдемо сюди,- заспокоїв його тато.- Цікаво, чи впізнає тебе твій дельфін.
– Впізнає! Як це він може не впізнати?! – нітрохи не сумнівається Костик.- друзі завжди впізнають один одного.
… Коли вони повернулися в село, Костик розповідав усім хлопцям про свого друга дельфіна.
Вони заздрили товаришеві, бо з дельфінами ще ніхто з них не дружив.
Той дельфін часто сниться Костикові.
Ляже ввечері, заплющить очі і відразу бачить, як пливе до нього з моря його друг.
“Ти ж мене там не забудь,- шепоче вві сні Костик.- Я до тебе неодмінно приїду… “
А вставши вранці, він запитливо дивиться на календар, що висить на стіні,- ще так багато там листків.
Почав було зривати їх по кілька на день, але тато йому пояснив: од того дні швидше не минають, бо від календаря вони не залежать.
Хоч і як важко чекати, але настане той радісний день, коли великий білий літак перенесе їх до синього моря. І прибіжить тоді Костик на той берег, де живуть дельфіни.
Прибіжить, побачить свого друга, який вистрибне з води, і скаже йому Костик:
– Здрастуй, дельфінчику!
І довго-довго розповідатиме, як скучив за ним, як щодня згадував його в своєму селі.
А дельфін слухатиме його і посвистуватиме.
Мабуть, також щось розповідатиме.
Бо йому теж є що розповісти Костикові.

ХЛОПЧИК ВАЛЬ
Казка
Жив на світі маленький сіроокий хлопчик Валь.
Було в нього найзаповітніше бажання – мати розумного собаку. Він ніколи не бачив собак, йому тільки читали про них книжки. З книжок Валь узнав, що ці тварини – дуже розумні істоти і віддані друзі. Тому він їх і полюбив.
Якогось дня Валь проснувся і вирішив, що піде шукати собі собаку. Він не знав, де вони водяться, а тому подумав, що шукати їх треба в лісі.
І він пішов у ліс. А там йому зустрівся Гном-чарівник.
– Ти чом тут ходиш, хлопчику Валь? – запитав Гном.
– Я шукаю собаку,- сказав йому Валь.- А ти звідки мене знаєш?
– Я всіх знаю,- відповів Гном.
– А хто ж ти такий? – запитав Валь.
– Я найстаріший і найдобріший гном на світі. Я все знаю, я все можу.
– Як тобі добре,- мовив, зітхнувши, Валь.- Ти можеш мати все, що схочеш.
– А я нічого не маю, бо не хочу мати. Я живу лише для того, щоб виконувати людські бажання.
– Ой, то ти можеш мені допомогти?
– Можу. І допоможу.
Гном покрутив свого зеленого вуса, схожого на лісову траву, суворо поморщив схожого на гриб носа і запитав:
– А ти знаєш, що собаку треба любити?
– Знаю і любитиму.
– От і добре,- полагіднішав Гном,- буде тобі собака Гном заклав два пальці в рота і тихенько свиснув. Враз на
Той свист з’явився яскравий, мов райдуга, дятел. Він сів на замшіле Гномове плече і допитливо подивився на хлопчика. Очі його світилися проти сонця, як два маленьких ліхтарики.
– На суничній галявині живе самотній, усіма забутий собака. Лети до нього і скажи, що хлопчик Валь хоче з ним потоваришувати,- попрохав дятла Гном.
Валь навіть не встиг здивуватися, що дятел розуміє людську мову, а птах уже спурхнув з Гномового плеча.
Тільки-но встиг Валь переповісти Гномові, що, як виросте, вивчатиме життя всяких тварин і вже читає про них книжки, аж тут і з’явився собака.
Він був великий, волохатий. І очі в нього були великі й сумні. Він довго дивився на Валя, а потім підійшов і став обнюхувати його руки.
Валь погладив його по голові, а потім присів і сказав собаці на вухо:
– Ти найкращий собака на світі. давай дружити. Собака лизнув хлопчикову щоку і поклав йому голову на
Плече.
– А чом у тебе такі сумні очі? – запитав собаку Валь.
– Цей собака колись товаришував з одним хлопчиком. Той хлопчик був дуже жорстокий. Він бив собаку палицею, стріляв у нього з рогатки. Терпів-терпів образи собака, а потім терпець йому увірвався, і покинув він свого кривдника. Відтоді жив у лісі самотньо і виглядав собі друга. А тепер ви одне одного знайшли. Шануйтеся і допомагайте одне одному в біді,- сказав Гном,- тоді назавжди залишитеся друзями.
– дякую тобі, добрий Гноме,- промовив хлопчик Валь. І собака теж подякував Гномові своєю мовою. А Гном знав і людську мову, і мову рослин та тварин. Він щось сказав собаці мовою тварин, а коли Валь допитливо подивився на нього, Гном пояснив:
– Я розповів йому, що ти добрий і чемний хлопчик і що ти давно хотів дружити з розумним собакою. Він же твоїх слів не зрозумів, тільки повірив твоєму голосу…
Попрощалися вони з добрим Гномом і пішли додому.
Відтоді завжди всі бачать собаку і хлопчика Валя разом. І всі кажуть, що вони друзі-нерозлийвода. Вони навіть у футбол грають удвох. Собака став найкращим воротарем у дворі. І А недавно до них прилетів з лісу дятел. Він сказав собаці, що
На новорічну ялинку до них у гості прийде добрий Гном.
Валь ще того не знає, але як же він зрадіє, коли під яскравими вогнями ялинки раптом опиниться добрий Гном. А на вершечку ялинки примоститься Гномів друг дятел і весело дивитиметься на них своїми схожими на ліхтарики очима.
У сіроокого хлопчика Валя добре серце.
А Гном-чарівник завжди приходить тільки до того, у кого добре серце.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Вірш сучасникам.
Ви зараз читаєте: Слабошпицький Михайло – Хлопчик Валь (Збірка)