Словацька народна казка – Золота прядочка

Дві словацькі казки “Золота прядочка” та “Як яйце по білому світу мандрувало”. Переклад О. Микитенка.

ЗОЛОТА ПРЯдОЧКА Жили чоловік та жінка. Жили вони у старій і вбогій хатині, берегли кожну копійку, але скільки не бились, ніяк не могли вилізти із злиднів. От одного вечора прийшла до них стара-стара баба, ще бідніша за них, та й просить:
– Пустіть мене, люди добрі, переночувати!
А ці убогі чоловік та жінка були справді добрими людьми. Вони пожаліли її і кажуть:
– Ми, бабусю, з радістю пустимо вас, та тільки нема у нас чого дати вам на вечерю. Оце є у нас в хаті тільки шмат черствого хліба, та й усе.
Бабуся і за це щиро подякувала. Сіла вона в кутку на ослінчику, поїла хліба всмак і запила холодною водою. Потім господиня постелила їй на лежанці біля печі, всі полягали і добре виспались. Вранці узяла бабуся свій клуночок і зібралася в дорогу.
– Ну, хазяєчко моя мила, дякую тобі красненько, що пустила мене переночувати,- сказала вона на прощання господині. А потім додала таке: – Бачу я, що прядеш ти на веретено, а у мене є з собою прядочка. От я і зоставлю її тобі, щоб ти мене добрим словом спом’янула.
Жінка спершу не хотіла й слухати про такий дорогий подарунок. Та коли гостя добре попросила, вона таки взяла прядку і поставила до комори. Потім провела невідому бабусю до воріт і розпрощалася з нею.
Як тільки смеркло, запалила жінка каганець, сіла за подаровану прядку і спробувала прясти. 1 що ж вона побачила?! диво та й годі: прядочка пряла золоту нитку!
– Чоловіче! Біжи сюди мерщій! – закричала жінка, не тямлячи себе від радості.- Поглянь, який ми дарунок дістали від перехожої баби! Ця прядка пряде нитки із щирого золота!
Зраділи вони, так зраділи, що й не сказати. Жінка зразу стала прясти з усієї сили, а нитки в’язать у пасма. На другий день пішов чоловік продавати їх у місто і вторгував цілу купу грошей. Золоті нитки дуже сподобалися людям у місті. Вони давали за них добрі гроші і казали чоловікові приносити ще хоч би й скільки.
Тоді наші господарі накупили у місті багато їжі й одежі і з того часу почали добре жити. Жінка тільки те й робила, що пряла чудові золоті нитки, а про горе й бідність вони зовсім забули. За красиву золоту пряжу незабаром поставили вони собі гарний будинок, замість старої дерев’яної халупки.
Коли вже було у них всього досхочу, шкода зробилося чоловікові, що жінці доводиться стільки прясти. І що ж він придумав? Не полінувався, пішов до міста і купив мотор, щоб не треба було жінці крутити прядку ногою. Та не встиг він приладнати мотор, як прядка розвалилась на дрібні шматочки.
– Ах ти ж роззява, ах ти ж одоробло! Чим же я тепер буду прясти? Як же ми житимемо без золотих ниток?! – заголосила жінка.
– Та чого ти побиваєшся? – умовляв її чоловік.- Та в нас же усього вдосталь, можеш відпочити!
Жінка перестала плакати, і зажили вони заможно і безтурботно, не знаючи лиха, хоч і не було у них уже золотої прядочки.
От якось надвечір зайшла до них знову незнайома бабуся і попросилася переночувати. Та господиня, почувши, що хтось просить, не схотіла навіть оком глянути на змерзлу стару жінку, а тільки накричала на сердешну:
– Чого ти припленталась до мене? Аби тільки грязюку в світлиці наносити! Іди кудись в інше місце! Чи ти, може, думаєш, що мої дорогі перини для таких старчих, як ти?
І з цими словами вигнала вона бідну бабусю у холодну ніч. Та не встигла бабуся відійти і півверсти, як раптом зайнявся вогонь, почалась пожежа і новий будинок скупих господарів згорів дощенту. Не залишилось нічогісінько, тільки ще більші злидні, ніж були колись.

ЯК ЯЙЦЕ ПО ВСЬОМУ СВІТУ МАНдРУВАЛО Розповісти вам, як колись яйце подалось у мандри? І подалося так, як усі це роблять: покотилося в путь-доріженьку, куди очі бачать, і ніде на дорозі не було нікого сильнішого за нього. давно вже це діялось, за царя Омелька, як людей була жменька, так що ви вже й не питайте, як воно там могло бути. добре й те, що зосталася про це казка.
Так от, бозна-коли було собі яйце, і захотілося йому помандрувати по білому світу. Вийшло воно на шлях і зустріло рака.
– А куди це ти йдеш, раче? – спитало його яйце.
– А ти куди? – запитав рак.
– Я мандрую.
– І я теж. Ходімо разом.
От і стало їх двоє, і зразу вони зробилися хоробрішими.
Ішли вони, ішли і побачили качку.
– Ти куди йдеш? – питається яйце.
– А ви куди? – спитала качка.
– Ми мандрівники. Ходімо з нами, буде нас троє.
Качка пішла. Втрьох подорожувати стало їм ще веселіше.
Ішли вони та ішли, а назустріч індик.
– Здоров був, індиче!
– Здорові й ви!
– А куди це ти йдеш? – питає яйце.
– А ви куди? – питає той собі.
– Ми мандруємо по білому світу. Будь нашим товаришем.
Пішов з ними індик. І стало їх четверо. Ішли, ішли, зустріли коня.
– Ти куди? – питає яйце.
– А ви куди? – запитав кінь.
– Ми йдемо куди ноги несуть. Ходімо з нами – п’ятим будеш.
І кінь теж пішов. Стало їх стільки, скільки на руці пальців.
Ішли, ішли далі, коли побачили вола.
– Куди йдеш, волику? – питає яйце.
– А ви куди? – спитав віл і собі.
– Ми мандрівники. Ходімо разом – у гурті й батька добре бити.
Пішов віл з ними. Стало їх аж шестеро. Ідуть вони, ідуть битим шляхом, а назустріч – півень.
– А ти ж куди? – питає яйце.
– А ви куди? – спитав півень.
– Ми подорожуємо по світу. Нумо разом іти, буде нас стільки, скільки днів у тижні.
От і пішли вони далі, семеро вірних товаришів. Мандрівочка – рідна тіточка. Ішли вони шляхами й степами, густими тернами і великими лісами.
Якось зайшли вони в темний бір, і настигла їх там ніч. Нема їм, бідним, куди подітись, а їсти хочеться – аж шкура болить. де тут знайти притулок? Куди податись? Було над чим добре помізкувати. Та у яйця розуму на всіх вистачало. Послало воно півня на високу сосну роздивитися навколо. Півень зразу ж побачив звідти, що десь далеко-далеко у хащах блимає вогник. Побачив і радісно закукурікав.
– Ну, півнику, лети швидше у той бік, на вогонь,- каже яйце.- Показуй шлях, а ми від тебе не відстанемо. І хоч би там усі чорти зібралися, а доведеться їм і нагодувати нас, і переночувать пустити.
Півень полетів на вогник, а всі рушили за ним, немов там для них було приготовлене частування.
Насилу прибилися до того вогника, а там хата і в хаті вогонь світиться. Яйце звеліло коневі постукати в двері. Той загрюкав, і з хати вийшла стара баба.
– А чого вам треба? Чого ви тут не бачили? Ану геть звідси, поки живі, а то мої хлопці-молодці повернуться і вас на порох зітруть.
– Ну, чи зітруть, чи ні, про це ти не кажи наперед, а краще дай нам з дороги чогось попоїсти,- відповіло яйце.
– А бодай вас вража сила взяла! Буду я ще всяких волоцюг і пройдисвітів годувати. Нема в мене нічого для вас! – зарепетувала люта баба.
Тоді яйце звеліло волу підняти стару на роги і занести у ліс. Віл так і зробив, скинув її в гущавині у яму і повернувся назад.
Зайшли друзі в хату і бачать: стоїть у світлиці стіл, заставлений наїдками і напитками, а на ньому сім тарілок. Бо жило там семеро розбійників і баба їм якраз вечерю приготувала.
Поки мандрівники роздивились, аж раптом чують, і шумить і гуде щось у лісі. Це розбійники повертаються додому.
Як тут бути? Та з розумною головою і в огні не згориш, і в воді не потонеш. Яйце зразу ж збагнуло, що треба робити. Воно наказало півню злетіти на сідало, волові – стати у сінях, коню – в хаті за дверима, індику – заховатись під припічком, а качці – під лавою, раку – залізти у відро з водою, а саме скочило в піч і зарилось у гарячий попіл. Світло у хаті вони загасили.
От приходять розбійники до хати, а світла не видно.
– Що воно за знак? Мабуть, баба заснула,- почали вони балакати між собою.
– Зараз побачимо, в чому справа,- гукнув розбійницький отаман.- Ви поки що тут зачекайте, щоб нам здобич награбовану в темній хаті не звалювати абияк.
І зайшов у хату. Та тільки ступив він у сіни, як віл підняв його на роги і кинув через поріг у світлицю. А там із-за одчинених дверей вдарив його копитом кінь.
– Що за біс! Ну, чекай, ось засвічу я світло! – заревів отаман і кинувся до печі, щоб дістати вогню. Розгорнув він швиденько попіл і почав роздмухувати вогонь, а гарячі жаринки і приліпились до яйця… Лусь! Пах! Яйце луснуло і засипало отаману очі й лице гарячим попелом і жаром. Кинувся отаман, наче його голкою штрикнули, до відра, щоб промити очі. Та тільки він опустив туди руку, щоб зачерпнути води, як рак йому клішнями пальці і прищикнув. Отаман смикнув рукою, відро перекинулось, піднявся страшенний гармидер і галас. Качка залопотіла крилами і закрякала:
– Так-так-так!
Індик загримів під припічком рогачами й лопатами, замахав головою і забелькотав:
– Бол-бол-бол-бол!
Кінь аж тепер вдарив отамана по-справжньому – задніми копитами у спину – і вижбурнув його у сіни.
Там віл удруге підняв отамана і викинув з хати надвір. А півень із сідала на все горло заспівав.
– Ку-ку-ріку! Ку-ку-ріку!
Побитий отаман ледь живий прибіг до своїх товаришів.
– Ну, кажи, кажи швидше, що там скоїлося? – почали вони його питати. Перевів дух отаман і говорить:
– Кепська справа, братця. думав до них тихенько підкрастися, а вони самі мене в хату вштовхнули. Я хотів вогню засвітити, щоб хоч побачити, з ким воно битись доведеться. Аж раптом – бух! Прямо в лице вистрелив мені з пістоля вояк, ледве я без очей не зостався. Опустив я руку в відро, щоб хоч очі промити, а там десь кравець з ножицями: трохи мені пальці не утяв. А між лавками ткач кросна розставив і почав мене човником по голові молотити та ще й приказувати: “Так, так, так його!” А пекар з-під припічка схопив лопату і загримав:
– Боліть буде! Боліть буде!
А з-за дверей швець вискочив та як зацідить мене ще раз, так я у сіни і вилетів. Там клятий селюх підняв мене на залізні вила і викинув у двері. Щастя моє, що не дав я йому закинуть себе нагору, а то зовсім би пропав. Там немов біля готової шибениці вже чекав на мене кат і горлав:
– На гілляку! На гілляку!
Розбійники не стали чекати, поки всі ці ремісники, про яких розповів отаман, вискочать із хати, і накивали п’ятами. А все награбоване добро залишили біля хати.
Тоді семеро друзів-мандрівників сіли за наготований стіл і почали уминати вечерю. Поїли, попили, нагулялися досхочу. Потім кожний пішов своєю дорогою. І я не знаю, чи зберуться вони коли-небудь знову таким дружним товариством, як того разу.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Словацька народна казка – Золота прядочка