Снігова королева (скорочено) – Андерсен Ганс Крістіан

Оповідання перше: дзеркало та скалки

Цитата:

Отже, почнемо!.. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим часом – жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре і прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.

Усі учні троля – а в нього була своя школа – скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.

Отож вони бігали з тим дзеркалом, доки не залишилося жодної країни, жодної людини, яка хоча б раз не спотворилася в ньому. І тоді тролеві учні захотіли полетіти на небо, щоб поглузувати з янголів і з самого Бога. Що вище вони злітали, то дзеркало все дужче кривилося від гримас. Раптом дзеркало так затремтіло, що вирвалося з їх рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок! І саме ці скалки наробили більше лиха, ніж саме дзеркало…

Слухайте, що ж було далі!

Оповідання друге: Хлопчик і дівчинка

Цитата:

У великому місті мешкало двоє бідних дітей. Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!

Та взимку ці розваги припинялися.

Бабуся розповідала дітям про Снігову Королеву, яка пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, – від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.

– А Снігова Королева може зайти сюди? – спитала якось дівчинка.

– Нехай спробує! – відказав хлопчик. – Я посаджу її на теплу піч, і вона розтане!..

За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла.

Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку…

– Ой! – раптом зойкнув хлопчик. – Мене кольнуло в серце, і щось потрапило в око!

Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.

– Мабуть, уже випало! – сказав він.

Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала…

… Біль минув, але скалки залишились…

– Чого ти плачеш? – спитав Кай. – Яка ти тепер негарна! Мені зовсім не болить! Фе! – закричав він. – Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива! Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики!..

Переказ:

Відтоді Кая наче підмінили.

Цитата:

Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі. Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта…

– Подивись, як майстерно зроблено! – захоплено мовив Кай. – Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність! Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!

Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:

– Мені дозволили їздити на великому майдані!..

У розпалі цих веселощів на майдані з’явилися великі білі сани, і Кай швиденько встиг прив’язати до них свої санчата… Людина в білому повернулася до Кая и дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою…

Ось вони вже виїхали за міську браму… Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву “Отче наш”, але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.

Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. Її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка – висока, струнка, сліпучо-біла. Це була… Снігова Королева!..

– Ти й досі мерзнеш? – спитала Снігова Королева й поцілувала Кая у чоло.

О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь – до самого серця, яке й гак було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.

Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..

Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна!.. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості…

Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару…

… Високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.

Оповідання третє: Садок бабусі, що знала чари

А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було.

Переказ:

Герда вирішила спитати у річки, чи не бачила вона Кая, і за відповідь готова була віддати свої нові червоні черевички.

В той час, коли Герда кидала черевички у воду, вона опинилася у неприв’язаному човні, який приніс її за течією до садка бабусі-чарівниці.

Цитата:

Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом’яною стріхою з чудернацькими червоними і блакитними віконцями.

Переказ:

Бабуся захотіла залишити дівчину в себе, тому розчісувала Герду чарівним гребінцем, щоб та забула своє минуле і Кая.

Цитата:

Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді про Кая – і втече. Так минуло багато днів… Одного ранку Герда сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, – бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам’ять!

– Гей, та тут нема троянд! – вражено скрикнула Герда і кинулася їх шукати.

Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно вони змочили землю – звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. На якусь мить вона вражено завмерла – і враз згадала про ті чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.

– Кай! О Боже!.. Як я забарилася! – вигукнула дівчинка. – Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? – спитала вона у троянд. – Чи, може, ви вірите, що він помер і більше не вернеться?!

– Він не помер! – промовили троянди. – Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.

Тоді Герда кинулася в кінець садка… Недовго думаючи, Герда – так, як була, босоніж, – вибігла на шлях.

Оповідання четверте: Королевич і королівна

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук…

-Крра-крра! Прривіт!..

Герда розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

– Можливо! Можливо!

– Та невже? Справді? – вигукнула дівчинка і кинулася його обіймати.

– Спокійніше, спокійніше! – сказав крук. – Я гадаю, це був твій Кай. Але теперр він напевне забув тебе, бо має собі корролівну… Вона хотіла мати чоловіка, який би вмів підтрримувати ррозмову, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно… Наступного дня усі газети вийшли з моррем серрдечок і з вензелями корролівни. Там було оголошено, що будь-який врродливий хлопець може з’явитися до палацу й поговоррити з корролівною. Того, що поводитиметься вільно й невимушено та буде найкррасномовніший, корролівна візьме собі за чоловіка… Саме тоді й з’явився хлопець – ні в карреті, ні веррхи, а прросто пррийшов пішки!..

– Це напевне був Кай! А Кай одружився з королівною?

– Коли б я не був крруком, я й сам би охоче одрружився з нею, хоч я й зарручений. Той хлопець трримався дуже ррозкуто й дуже мило. От корролівна йому й сподобалась, і він їй також.

– Так, це справді був Кай! – сказала Герда… – Ох, веди ж мене хутчіш до палацу!..

Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.

Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.

– Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного, маленька панночко! – промовила ручна ворона. – І “повість вашого життя” теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема…

Нарешті вони опинилися в опочивальні. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге – червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю…

О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім’я й піднесла лампу до самого його обличчя. Почувся шум – то відлетіли сни. Хлопець прокинувся і повернув голову…

О!.. Це був не маленький Кай!..

Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.

– Ой, маленька бідолашко! – співчутливо мовили королевич з королівною і також трішки зажурилися…

Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під’їхала новенька карета зі щирого золота…

Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду… Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.

Оповідання п’яте: Маленька розбійниця

Цитата:

Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожнім розбійникам, і вони цього не стерпіли.

– Золото! Золото! – закричали розбійники й кинулися на карету. Вони зупинили коней, викинули маленьких лакеїв і фурмана й витягли з карети Герду.

– Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! – раділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою бородою й волохатими бровами.

– Ой-йо-йой! – раптом закричала розбійниця, бо саме тієї миті її вкусила за вухо власна-донька, що сиділа в неї за спиною.

– Ох ти мерзенне дівчисько! – закричала мати і не встигла вбити Герду.

– Не руште її! Вона буде гратися зі мною, – сказала маленька розбійниця. – Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку…

Маленька розбійниця була така ж на зріст, які Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.

Вона обняла Герду й сказала:

– Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?

– Ні, – відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити, і як вона любить Кая.

– Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! – сказала маленька розбійниця.

Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.

– Вони всі мої, – сказала маленька розбійниця і схопила одного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив крильми. – Поцілуй його! – крикнула вона, тицьнувши голуба просто Герді в обличчя.

– А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! – загорлала вона й потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучій мідній вуздечці. – Його теж треба прив’язувати. Щовечора я лоскочу його шию гострим ножем – він дуже цього боїться… А тепер ще раз розкажи мені про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світі.

І Герда розповіла все спочатку.

Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці… Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб’ють, чи залишать живою.

Раптом лісові голуби сказали:

– Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви. Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Снігова Королева дихнула холодом на наших братиків та сестричок, і всі вони вмерли, залишилися тільки ми… Курр! Курр!

– Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

– Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, – відповіли голуби, – бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

– Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! – промовив північний олень. – Там можна стрибати по просторих крижаних полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що зветься Шпіцберген.

Переказ:

Маленька розбійниця, почувши вранці цю розповідь, зглянулася над Гердою і відпустила її разом з північним оленем на пошуки Кая.

Оповідання шосте: Лапландка і фінка

Цитата:

Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка.

Переказ:

Жінка відправила Герду з оленем до фінки із запискою на в’яленій рибі. Олень добіг аж до Фінляндії, де фінка, прочитавши записку на в’яленій трісці, сказала Герді: Цитата:

– Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вельми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще місце в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скалки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.

– А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильнішою? – запитав олень.

– Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер… Сила – в її чистому дитячому серці. ї якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не зможе цього зробити… За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червоними ягодами і прожогом вертайся назад – не барися й хвилини.

Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай?..

А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку…

Оповідання сьоме: Замок Снігової Королеви і що сталося згодом

… Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостроокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося – “ВІЧНІСТЬ”. Адже Снігова Королева сказала: “Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани”. Та це слово ніяк йому не давалося…

І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брасі її зустріли буйні вітри, які – о диво! – раптом затихли і лягли на землю, мовби хотіли спати.

Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:

– Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!..

Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.

Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.

Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:

– Гердо! де ж ти так довго була? І де був я сам?..

Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце…

А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава… Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.

Переклад О. Іваненко

Коментар:

Казка “Снігова королева” разом із казками “Соловей”, “Гидке каченя”, “Штопальна голка” ввійшли до збірки Г. К. Андерсена “Нові казки”.

Мабуть, у жодній казці не протиставляються так яскраво добро і зло, дружба і влада, щирі стосунки дітей і угода між Каєм і Сніговою королевою, гаряче серце Герди і крижаний поцілунок Снігової королеви, холодне серце Кая. Таке протиставлення цілком різних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, характерів і називається антитезою.

Саме з неї і починається “Снігова королева”: з одного боку зло, негідне й погане, що уособлюють троль і його учні, з іншого – добре і прекрасне, втілене у Богові та янголах.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Снігова королева (скорочено) – Андерсен Ганс Крістіан