Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (2 варіант)

Моя цивілізація тримається на культі Людини, що пробивається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само, як вчить крізь каміння бачити Собор.

Екзюпері

Роман Олеся Гончара “Собор” у свій час виявився просто вибуховим явищем в українській літературі, оскільки автор звертається в ньому до самих першооснов людського буття, його найвищих цінностей, як-от святині народного духу, втілені в культурно-історичних пам’ятках, що зберігають народну пам’ять; любов до батьків і повага до них, цінність кожної людської особистості.

Візитною карткою роману стала його назва, метафорична та узагальнююча, оскільки наскрізний образ роману – це собор, напівзруйнована пам’ятка козацької архітектури, навколо якої фактично обертається основний конфлікт твору. Микола Бердяєв писав: “Церква не є ковпак, яким покривають те місце, де люди моляться. Стіни церкви виростуть там, де є сенс буття”. І для Олеся Гончара таке розуміння церкви, собору було визначальним. Собор у творі – символ історичної пам’яті, духовності, краси, гармонії, зв’язку між поколіннями, критерій гідності людської, символ самої України, яка ніби ще тільки знаходиться в риштованні і мас відродитися, реставруватися, а поки що спустошена, розтерзана, занедбана.

Кожен читач може по-своєму розуміти назву твору, оскільки й саме слово “собор” є багатозначним.

Воно означає і церкву, приміщення, де люди моляться; і зібрання людей для вирішення важливих питань, і спільність тощо.

“Сутність релігії, – писав Рудольф Отто, – полягає не в уявленні Бога, а в ставленні до святині”. Святиня, якою б вона не була.

Хай би навіть пов’язувала людину невіруючу з релігією, визначає вміння її шанувати чула цінності, бути толерантною. У романі “Собор” Олеся Гончара точиться запекла боротьба саме за святиню в широкому розумінні цього слова. Та система, в якій живуть герої твору, не допускає для них свободи віросповідання, тому собор виступає тут, скоріше, не як святиня релігійна, а як загалом духовна, історична, культурна.

Йдеться про зруйнування храму, але корені суперечки між представниками різних таборів лежать глибше, ніж здається на перший погляд. Мова йде про душу людини, про намагання системи підкорити собі і її, зруйнувати в людській душі все те, що не піддається контролю: віру, пам’ять. У приміщенні церковного собору людина відчуває щось містичне,, єднається з минулими поколіннями, знає їхнє світовідчуття, виривається з вузьких історичних рамок сучасності. І тому система намагається знищити собор, щоб позбавити людину містичного, незіделогізованого ставлення до життя.

Зважаючи на цензуру, Олесь Гончар не може писати відверто про містичність людського існування у зв’язку із вселюдським поняттям собору, та в авторському підтексті це відчуття передається досить яскраво і не залишає у читача ніяких сумнівів.

Собор непокоїть представників влади своїм зв’язком з релігією, традицією. Ця будівля, що стоїть посеред селища, немовби вже своєю присутністю руйнує цілісність комуністичної ідеології, а також повертає людину до минулого, що теж зовсім небажано. Тому собор необхідно знищити, і береться за це Володька Лобода – людина абсолютно бездуховна, позбавлена розуміння справжніх життєвих цінностей. Ця людина заради кар’єри готова переступити навіть через власного батька, тому без усяких сумнівів може знищити й собор. При цьому Лобода ще й вправно грає в демократизм: мовляв, собор зруйнують за “побажанням трудящих”, бо на його місці зроблять ринок, і це буде дуже зручно… Лобода – сучасний хижак, представник тієї когорти, про яких письменник говорив – браконьєри, руйнівники, “люди-авоськи”, у яких можна вкласти будьяку ідеологію, аби тільки вони були ситі й одягнені.

Захисники собору в романі – це носії народної моральності, історичної пам’яті, самого духу національної культури. Це такі прекрасні особистості, як Микола Баглай, Єлька, Ізот Лобода та інші. Показовою в розумінні позиції цих людей є суперечка Миколи Баглая з Ромцею Орлянченком про духовне і матеріальне, про культ “підсмаженого поросяти з хроном”, про панування утилітарного підходу до всього в житті.

Немов висловлюючи ті найболючіші думки, які турбували автора роману, й аналізуючи цей твір, Євген Сверстюк пише: “Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почуватися органічною часткою великого Собору, бути пружним каменем у цьому Соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де в чім недосконала, недобудована і вже зістарена, але вона – єдиний храм людського духу, і нам її добудовувати, а не будувати на новому місці… “

Собор для людини – це образ і продовження неба. Знищити його – все одно, що втратити внутрішнє світло, знищити самого себе й усю історію культури народу.

Роман Олеся Гончара “Собор” – це роман величі людського духу, втіленого в будівлі собору, роман, у якому оспівується краса людської душі, її здатність любити все навкруги і берегти “собор своєї душі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Замітка в газету про техпрацівників школи.
Ви зараз читаєте: Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (2 варіант)