Сонет
Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т. п.). З’явився С, очевидно, на початку XIII ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Започаткований дж. да Лентіні, С. пов’язаний із творчістю данте Аліг’єрі та Ф.
Голубчики, українські поети, а
Невже вас досі нікому навчити, б
Що не досить сяких-таких зліпити б
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети? а
П’ятистоповий ямб, мов з міді литий, б
Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети, а
Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, – а
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити. б
Тій формі й зміст най буде відповідний; в
Конфлікт чуття, природи блиск погідний в
В двох перших строфах ярко розвертавсь. г
Страсть, буря, гнів, мов хмара піднімаєсь, г
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, д
Та при кінці сплива в гармонію любови. д
Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми С, приміром, “хвостаті сонети” (“сонет з кодою”), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; “безголові” – з одним чотиривіршем і двома тривіршами; “кульгаві”, в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та один тривірш тощо; власне сонетоїди. Особливу, вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з п’ятнадцяти С, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти С, називають вінком сонетів. Простежується він у доробку М. Жука, В. Бобинського, О. Ведміцького, М. Вінграновського, Б. Нечерди, Б. демківа та ін. Сучасні поети, вдаючись до експериментів, намагаються розширити можливості сонета:
Старенька рима у паркані вірша
Прибита, мов штахетина гнила,
Займає місце. Як байдужим оком
Сковзнеш по ній, то скажеш: “Все гаразд!”
Та тільки потривож її рукою,
Переконатися попробуй сам,
Чи міцно думки цвях сидить у слові –
І вже гуде в поезії діра!
Але ще гірше, як іржаву мисль
Вганяють молотком у дошку рими,
Що зм’якла від гниття й приймає ржу!
Навіщо майструвати загорожі.
Коли вони дірками верещать,
Під’юджують невинних до злодійства?
(д. Павличко).
С. найбільш поширені в медитативній ліриці, наявні і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли “Крим” та “Київ” М. Зерова).
Подальша доля елізи дуліттл.