Степан Руданський – Хомут

Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру…
Назад йому довелося
Везти одну Суру…

Як на збитки мужикові
Сура уродлива!..
Молоденька і тлустенька,
Сама чорнобрива…

Підсів мужик до жидівки,
Жарти починає.
А жидівка, псяча віра,
Чортом поглядяє.

Відсувається небога…
Нічого діяти!..
“Почекай же, псяча віро,
Сама мусиш дати!..”

Їде собі помаленьку:
Чорний ліс синіє!..
Ще далеко до коршомки,
А вже вечоріє…

Смерклось добре, кругом темно,
Середина лісу:
“да куди я, – мужик каже, –
Поїду у біса!..”

Звернув набік, з воза злазить,
Коня випрягає…
“Що то? герсти… ночувати?..” –
Жидівка питає.

Як згадала Сура вовка,
Живцем помирає.
А мужик собі байдуже –
Коня випрягає…

Випрягає, вклав до воза,
Сам лягає спати…
Положився й починає
Суруню лякати…

Кинув хомут за корчами,
За лици тримає…
Що потягне – шелесь-шелесь!
Сура помирає…

Далі каже: “Чоловічку,
Голубе мій, брате!
Візьми мене, чоловічку,
Коло себе спати!..”

“Та що вже, – мужик каже, –
Робити з тобою!..
Забирай свої манатки,
Лягай ізо мною… “

Лягла Сура коло нього…
Стало ніби тихо!..
Далі знов межи корчами
Шелепає лихо!..

Аж під свиту мужикові
Сура підлізає…
Мужикові того й треба –
І сам накриває…

Кинув лици, обняв Суру,
Мацає увсюди!..
Стали в Сури помаленьку
Підійматись груди!..

Обнімає мужик Суру…
А Сура цілує…
Спустив руку до спідниці –
Сура як не чує…

Піднімає помаленьку
Спідниці в небоги…
А небога – ані слова –
Розкладає ноги…

Крешить мужик жидівочку,
Справи дотирає…
А жидівка щораз лучче
Йому випинає…

Накрешився, не злізає…
Так і спочиває…
Його Сура і руками,
Й ногами тримає…

Лежить мужик, не злізає…
М’яко спочвати…
Відпочив, як на перині,
Та й почав казати:

“Ти думаєш, що ми справді
Тут межи вовками?..
То мій хомут так шелестів
Помежи корчами!..”

“То хомут був?.. Ох які ви
Розумнії люди!..
Ану, ну, нехай, Іванцю,
Іще хомут буде!..”

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Степан Руданський – Хомут