Світає – Тичина Павло

Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман нагорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Світає поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Світає…
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі,
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
“Безсмертний, помилуй!” – кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі.
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі

Світає…
Проміннями схід ранить, ніч, мов мечамії.
Хмарки золоті поспішають. на битву.
Безмовні тумани тремтять над полямн.
I з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас ти раниш у серце мечами?

1914-1916


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твир про дуб.
Ви зараз читаєте: Світає – Тичина Павло
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.