Тодось Осьмачка – до вічної ночі

Ох, ноче, ноче без луни і крику
Без місяця і без зірниць,
Я знов твою пустелю дику
Полохаю із-під ялиць.

Шумлять гілляки таємничі бору,
Аж сніг спадає на пеньки,
І в мене з ними разом руки вгору,
Здається, клякнуть вже віки.

І знов, і знов душа моя безсила
Питається прокляттям літ:
Навіщо ти мене взяла й пустила
Самотнього на білий світ,

Обнятого турботою й журбою,
Затьмивши очі стримом сліз,
Немов без птахів голосних зимою
Забитий кригою та снігом ліс?

Й тому я, ноче, знов благаю:
Зроби мене ялицею в бору
І чи на горах вкоріни, чи скраю,
Я в кучугурах радісно замру.

І вже тебе питатися не буду,
І плакати не схочу я,
А знов коли бажатиму до люду,
То ворушитиму гілля,

А з його сніг спадатиме великий
Замість колишніх людських сліз,
І гомонітиме, мов людські крики,
Сосновий ліс, сосновий ліс.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – до вічної ночі