Тодось Осьмачка – дзвонар

Ох, недоле моя чорнопера,
Відведи від моєї душі
Кожну діву, що любить озера
І дзеркала, мов води в глуші,

Бо вона відчуватиме й шкуру
У фрізера, що робить і зиск
І на нігтях жарінь манікюру,
Гарячішу за сонячний блиск.

Бо вона на кожнісінький дотик
Його пальців, голодних на гріх,
Розтулятиме радісно ротик
У лукаво-схвильований сміх.

І якщо він над нею, хиткою,
Враз нахилить обличчя бліде,
То придавлені груди косою
І вона йому теж підведе.

І накрутить він їй, мов купчисі,
Повно в пахощах кучерів

знов,
Щоб на чорнім золоченім плисі
Аж по перса шуміла любов.

І нещасний уже ти навіки,
Коли любка твоя молода
Задивляється в плеса та в ріки
І в дзеркала такі, мов вода…

Куди й день заглядає понурий,
А вночі зоряниці рясні,
І рожеві, мов жар, манікюри,
І блискучі, мов зорі, персні…

І тобі залишиться благати,
Мій поете, лише дзвонаря,
Щоб у дзвони, неначе в гармати,
Калатав, доки зійде зоря…

Щоб у серці твоїм він пожежу
Погасив без води і сльоти,
Взявши стежку у Бога найлегшу
Для зідхань та плачу й самоти…

Бо її погасити вже, звісно,
Не подужають жодні моря,
Що лунатимуть голосно й грізно
Із дзвіниці вночі в дзвонаря…

Бо і в його краплинки на віях
Осяватимуть душу до дна:
Що і вічність і сон – це стихія
Від віків нерозлучна й одна!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Усний твір на тему софії київської собор.
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – дзвонар
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.