Тодось Осьмачка – Мандрівка
Я був не з криці, не з заліза, не з бетону
Тоді, коли безправний без мети ходив,
І люди українські пити й самогону
Мені давали, мов джерельної води.
І там, де з праці кам’яніють в пальцях жили
І висихає з горя слізне джерело,
Мене спочити люди часто садовили,
А з торби все давали, що у них було.
І почував не раз, як тихо із сім’єю
Мовчали хазяйни, мов блискання роси.
І, не вслухаючися, я радів душею,
Що виступає в душах марево краси.
Але коли я втомою приймав дрімоту,
Зловіснішу, ніж на млині сова,
Тоді
Неначе звір лісний, таємна гепева.
І всі кишені вивертала недіряві,
Розпорюючи в черевиках ремінці,
І в тій моїй одежі, що була на лаві,
Обмацуючи наймізерніші рубці.
І вже коли на розшук пропадав їх задум,
Вони і голку відбирали, й гребінець
І віддавали, ніби плату за посаду,
Гурткові переляканих колгоспних серць.
І говорили люди вдячних слів багато,
Випроводжаючи гостей під місяць потайний,
Але ніхто не знає, чи в нещасну хату
Бажали ще раз тих відвідин хазяйни.
ІІ
І польові собаки діяли так само,
Як і колгоспники в примерлому
Чи я ішов по тінях хмар під небесами
Через глибокий яр до свіжої ріллі,
Чи я відпочивав десь на середохресті,
І споглядав у глибочезну далину,
І після довгого вдивляння там нарешті
Упізнавав церкви, мов крейдяну луну, –
Однаково собаки пробіганням диким
Мене не турбували й бігли в бур’яни,
Хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”,
То нюхали повітря степове вони.
А потім сумно починали довго вити туди,
Де з хмарами пливли з церков хрести
Немов людей гукав той сум несамовитий,
Щоб рятувати душу, йшли від самоти.
Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихор
І трохи хліба мав у хусточці новій,
Вони його у мене витягали тихо
І, швидко відійшовши, їли на траві.
Але ніколи після сну в собачих межах
Не бачив я, розпачливий здавивши крик,
Аби розпорота була моя одежа:
Чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик.
І страшно я хотів, аби ту дійсність вражу
Розбила дівчина сумним тремтінням слів,
Хоч би й таких: “Це ви за Батьківщину нашу
Пішли на дику ласку польових сірків?”
Але мовчали всі, неначе купи мряки
Або скорчовані пеньки в чужих гаях,
Тому тоді бажав я тільки, щоб собаки
Мені стрічалися бездомні на полях.
І, мабуть, час того колишнього бажання
Був тяжко зaклятий стогнанням вічних мук,
Що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання,
Аби у мене торбу вихопити з рук.
І я уже тепер нічого не бажаю,
Затримуючи тільки свій самотній крок,
Де звуки світові в безоднях затихають
І дивляться на нас мільйонами зірок.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Куліш народний малахій скорочено.