Трагедія однієї селянської родини як частка трагедії української нації (за романом “Марія”) (3 варіант)

Що для людини є найважливішим? Я гадаю, що це родина. Саме вона виховує людину, привчає її до звичаїв, намагається дати поняття про життєві цінності, відчути смак родинної любові й любові до усіх людей. І якщо ми забуваємо про сім’ю, то стаємо відлюдьками, нас може притягнути до себе будь-яка химера, перетворивши на вовкулак, як це сталося у родині Перепутьків з роману Уласа Самчука “Марія”.

Людина повинна працювати, інакше вона не зможе стати справжнім хазяїном, не зможе прогодувати свою родину і дати своїм дітям любов. Праця робить людей щедрими, навчає їх любити землю і цінувати інших. Вона ніби наділяє якимось незвичайним благословенням, яке потім неможливо зняти ніяким чаклунством. Якщо ж ти ледар, то ніколи не зрозумієш чарівну мить праці, ніколи не отримаєш насолоди від багатьох часів роботи. Сталося диво з Корнієм Перепутькою, який з нероби перетворився на справжнього хазяїна, сам здивувавшись цьому перетворенню. Хіба міг він, колишній матрос, колись навіть думати, що усією душею полюбить працю, буде у захваті від власного клаптика землі, створить чудову сім’ю і буде насолоджуватися життям, віддаючи усього себе праці на землі? Так, дива ще бувають у нашому житті. Це дивовижне перетворення принесло стільки щастя Корнію та його дружині Марії. Виросла нова хата, з’явилися клуня та комора. Корній вирішив будувати цегельню. Була хата, було і в хаті. Народилися та росли діточки, радуючи батьків. Корній “вже давно забув ті часи, коли-то на гармонії грав та тягнув у Мартина поденщину”. Усе б було добре, якби тільки іноді не засмучував батьків середульший син Максим, який був здатен на погані вчинки. “Корнієві не раз приходилося вислухувати від сусідів за Максимові вчинки, але після діставалося і самому справникові досить”.

Горем обернулася для Перепутьків Демкова рекрутчина. Парубок ніколи більше не повернеться додому, бо заберуть його з кавказької солдатчини на війну, де він і загине. Максим піде з хати, тому що селянська праця не для нього, як і усяка праця взагалі.

Поспішали один за одним роки, змінювалася у селі влада, мужики не знали, яку прийняти. У родині Перепутьків своя “війна”: Лаврін мріє про козаків та вільну Україну, домагається “абсолютної самостійності України”. З ним “змагається” Архип Паньків, колишній матрос, що тепер заходився коло Надійки, сестри Лавріна. Він вважає, що “настайот новая власть, власть рабочих і крестьян… Все равни, все братья”. Та найгірші “баталії” відбува-ються з Максимом, який не хоче нічого робити, тільки веде більшовицьку агітацію. Родина розпадається. “Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець… “

“Савєцкая власть” відбирає усе: корів, коней… Хіба для неї стільки років “горбатилися” на полях Корній та Марія? Ні, вони мріяли, що у кінці свого життя зможуть відпочити у власній добрій хаті, дивлячись на власних дітей, які продовжують їхню справу. Але більшовики мають іншу думку. “Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні”, – т такі чутки пішли по селу. Корній не хоче приставати до колгоспу, не хоче ділитися своїм добром. Лаврін живе у місті, допомагає батькам і продовжує мріяти про вільну Україну. Надія вийшла заміж за Архипа. Архип примирився з Лавріном, “і тепер, особливо після голодних років та висилки багатьох селянських родин на Сибір, погляди щодо політичних питань, а особливо відношення українців до москалів не різнилися”.

Але колективізація змінила усе. Якщо раніше ще жевріла надія на те, що життя покращає, то тепер надії не стало. Тим паче, що у газеті з’явилася заява Максима, де він відрікався від своїх батьків-куркулів і брата. Лаврінові він “допоміг” попасти у табори. А перед тим вигнав батьків з хати.

Голод “доїдає” людей. У селян забрали останній хліб, останнє зерно, замкнувши усе у дзвіниці і поставивши вартового. Архип з товаришами вбили вартового і забрали хліб, зробивши своєрідний “похорон”: “несли велику домовину, а в ній замість мерця клали у землю хліб”. Архипа швидко схопили; більше він ніколи не повернеться додому. Закінчила життя самогубством Надія, яка з голоду втратила розум і з’їла власну дочку. Ледве дихає Марія, та й Корнію не легше. Він намагається хоч трохи полегшити останні дні своєї родини. Але, дізнавшись про випадок з Надією, засік сокирою до смерті Максима. Повернувся попрощатися з Марією: “Так от і скінчилося… Хочу сказати, що все скінчилося… Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і… , чиж треба щось казати?” І пішов кудись, щоб ніколи більше не повертатися. Та й нікуди, бо скоро помре і Марія.

Нічого не треба казати, усе вже сказано. Тільки залишається якась безвихідь, ніби зі смертю родини Перепутьків гине вся Україна. Мабуть, у ті часи так воно і було. На українській землі було безліч сімей, схожих з родиною Перепутьків своїми страшними долями. На жаль, майже усі вони навіки щезли з лиця землі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Трагедія однієї селянської родини як частка трагедії української нації (за романом “Марія”) (3 варіант)