Туркменська народна казка – Гора самоцвітів

Казка про бідняка Міралі і чарівну гору самоцвітів.

Колись давно в одному селищі жила старенька вдова, і мала вона сина Міралі. Жили мати з сином бідно. Стара людям вовну чесала, шила, прала – отак і заробляла на прожиття.
Коли Міралі підріс, мати сказала:
– Гей, синку, я вже не здужаю працювати. Знайди-но собі якусь роботу, щоб ти міг і сам прохарчуватися.
– Гаразд!- сказав Міралі й рушив на заробітки.
Ходив він туди, ходив сюди – ніде не міг знайти роботи.
Прийшов нарешті до одного бая й питає:
– Гей, баю, чи не потрібен тобі наймит?
– Потрібен,- каже бай. І взяв Міралі в найми.
Минув день – бай нічого не загадує наймитові робити. Минув другий день – бай знов не наказує нічого. Минув третій день – бай ніби й не помічає свого наймита.
Дуже здивувався Міралі. “Навіщо ж бай найняв мене?”-думає собі.
Прийшов до бая й питає:
– Чи буде для мене якась робота?
– Буде,- каже бай.- Завтра поїдеш зі мною.
Наступного дня бай наказав Міралі зарізати бика й здерти з нього шкуру. Потім звелів принести чотири великі мішки й привести двох верблюдів. На одного верблюда поклали бичачу шкуру й мішки, на другого бай сів верхи сам, і вони рушили в путь.
Доїхали вони до підніжжя дальньої гори. Тут бай зупинив верблюдів і наказав Міралі познімати мішки та бичачу шкуру.
Коли Міралі це зробив, бай наказав йому

вивернути бичачу шкуру й лягти на неї.
Не зрозумів Міралі, навіщо це потрібно, але сперечатись не насмілився – зробив так, як наказав господар.
Бай закатав Міралі в шкуру, обкрутив ременями, а сам заховався за великою каменюкою.
Трохи згодом прилетіли два величезні хижі птахи, схопили дзьобами свіжу бичачу шкуру й понесли її на стрімку недосяжну вершину високої гори.
Тут хижаки почали шарпати шкуру дзьобами й пазурами і розшматували її. Побачили людину, наполохались і полетіли геть, а бичачу шкуру захопили з собою. Підвівся Міралі й почав роздивлятися навколо.
Бай це побачив знизу та як заверещить:
– Ти ж чого стоїш? Ану збирай мерщій та скидай мені самоцвіти, які лежать у тебе під ногами!
Озирнувся Міралі – й справді, де не глянь, рясно лежать самоцвіти – й діаманти, й рубіни, і яхонти, й смарагди, й блакитна бірюза… Наче хтось їх порозсипав навмисне: великі, чудові, так і виблискують на сонці!
Став Міралі збирати самоцвіти й скидати вниз. Він скидає, а бай збирає й сипле у великі мішки.
Скидав, скидав Міралі баю самоцвіти – та нарешті й стурбувався:
– Пане, а як же ж я звідсіль злізу?- гукає баю.
– Ти скидай, скидай мені якнайбільше самоцвітів, а тоді вже я тобі скажу, як з гори злізти,- відповідає бай.
Міралі повірив і далі скидав з вершини блискотливі самоцвіти.
Коли всі мішки були вже насипані доверху, бай навантажив їх на верблюдів і гукнув, посміюючись.
– Сину мій! Сподіваюсь, тепер ти й сам
Зрозумів, яку роботу я доручаю своїм наймитам? Ану глянь-скільки їх лишилося тут, на горі!..
Сказав і поїхав геть. Залишився Міралі сам один на вершині. Кинувся шукати, де б можна злізти вниз, але побачив навколо самі кручі та прірви. І скрізь валялися кістки. То були кістки таких самих наймитів бая, як він.
Моторошно стало Міралі. Зненацька над ним щось зашуміло. Не встиг він озирнутись, як на нього налетів величезний орел і вже намірився пазурами й дзьобом, щоб розтерзати. Та Міралі не розгубився: він міцно вчепився обома руками за ноги нападника. Заклекотів орел, знявся в повітря й ну шугати туди й сюди, щоб якось скинути Міралі.
Нарешті втомився й став кружляти низько над землею коло гори. Тут Міралі розтулив міцно стиснуті пальці, й орел полетів геть.
Так уникнув Міралі неминучої смерті.
Пішов він на базар і знову став найматися на роботу. Коли дивиться – іде бай, його колишній господар.
– Чи не візьмеш мене в найми?-питається Міралі.
Баю й на думку не спало, що його наймит лишився живий,- досі такого не траплялося ніколи. Не впізнав він Міралі, не придивився гаразд, найняв його й повів до себе.
Незабаром бай звелів наймитові зарізати бика й здерти з нього шкуру. Потім наказав привести двох верблюдів і принести чотири мішки.
Вони знову рушили до підніжжя тої самої гори.
Так само, як і минулого разу, бай звелів Міралі лягти на бичачу шкуру й загорнутися в неї.
– Покажи мені сам, як це зробити. Я чогось не розумію!- сказав Міралі.
– А що тут розуміти? Лягай ось так!- сказав бай і простягся на вивернутій шкурі.
Тут Міралі швиденько загорнув його в шкуру, затягнув ременями й відійшов убік.
– Гей, сину мій!-заверещав бай.- Що ти зробив зі мною?!
Але тут налетіли два хижі птахи, схопили бичачу шкуру й шугнули з нею на вершину гори.
Там вони стали дзьобами і пазурами шматувати шкуру. Побачили людину, злякалися й полетіли геть.
– Гей, баю, не марнуй часу – кидай сюди самоцвіти, як я тобі кидав!-гукнув знизу Міралі.
І тут бай упізнав свого наймита. Затрусився від люті й жаху, гримнув:
– Та як же ти міг злізти з цієї гори?! Кажи зараз!
– Ти кидай, кидай самоцвіти, а коли накидаєш скільки треба, я скажу тобі, як злізти,- відповів Міралі.
Бай почав жбурляти униз самоцвіти, а Міралі збирав їх.
Насипав повні мішки, навантажив на верблюдів і гукнув баю:
– Гей, баю, поглянь навколо: скрізь лежать кістки людей, яких ти занапастив! От і розпитай їх гарненько, як злізти з вершини, а я тим часом поїду додому.
Повернув Міралі верблюдів і поїхав до своєї матері.
Заметався бай на вершині гори, залементував, став погрожувати, прохати, та ніхто вже не почув його.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скорочено дуже хто такий іван франко.
Ви зараз читаєте: Туркменська народна казка – Гора самоцвітів