Творчість Максима Рильського О. І. Білецький

О. І. Білецький Творчість Максима Рильського
“Класиками” ми звемо видатних письменників минулих часів. Але за сорок з лишком років наша радянська література досить уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про існування в ній класиків.
Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами па зразок таких: “Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає”, або: “Звичайно, що М. Рильський таким, як зараз, був не завжди”. Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво були б знати: хто взагалі тепер, проживши понад півсторіччя, лишився таким, який “був завжди”? І чи багато хто з українських радянських письменників старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов’язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися – не “пристосовуватися”, а саме, скинувши з своєї психіки “ветхого Адама”, почати інакше, по-новому сприймати життя і відтворювати його у своїй свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших –

складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим.
Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкіша і найміцніша любов поступово, а зате глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи доводиться багато розводитися про те, про що з нещадною щирістю сказав сам поет:
Життєву путь свою
Нерівно і хитаючись верстав я.
Щирість – це безперечна властивість його поезії і всієї взагалі діяльності його. Він міг помилятися: помилятися – це, як відомо, взагалі людська риса, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителів, Іван Франко, він – Semper tiro (завжди учень).
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907-1917.
На Україні в 1913 році зійшли до могили М. Коцюбинський і Леся Українка. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році.
Книжка “На білих островах” цікава, по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського лоби творчої зрілості характерна опрацьованість форми, конкретність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика “настроїв”. Ліричний герой книжки – мрійник, повсякчас сумний, мучений – насамперед коханням (звичайно, неподільним), як Гейне у “Книзі пісень”. Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють “грізнії стіни”, відокремлюючи його від людства. Його мучать кошмарні сновиддя, – якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він бачить здалека: це – “безсилії раби”: вони щось ненавидять, . щось кохають і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх – але куди? “У даль” – поки що для самого поета невиразну.
На “білих островах” поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі, “Білі острови” – це хмари на синьому морі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується: “За що я мушу сумувать? Я молодий я жить бажаю… ”
А крім того, декілька поезій у книжечці давало підставу думати, що автор – здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи, розчарування в нього неорганічні, навіяні впливом літературного оточення, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поруч з цими впливами він починає літературне життя під враженням від діячів української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Занькове-цька і П. Саксаганський. їх приклад, їх художні принципи – не кажучи вже про враження від Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, – допомогли поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність.
Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет встигнув закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919-1929 років він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей час вийшли його збірки “Під осінніми зорями” (1918), “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1925), “Де сходяться дороги” (1929) і “Гомін і відгомін” (1929).
Усе це – кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу літературних вражень, владу “книги”, що Анатоль Франс звав її “опіумом Заходу”. I, звичайна річ, не тільки самого “Заходу”. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер відзначається літературною ерудицією. Ерудиція – велика справа; але, як і все інше, – вона діалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з живим життям. Але в збірці “Під осінніми зорями”, як і в видрукуваній того ж 1918 року “ідилії” “На узліссі”, написаній класичними октавами, поет усе ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського (гадаємо, що його не слід все-таки ототожнювати з самим М. Т. Рильським) відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на “безлюдні узлісся”, намагається жити, милуючися “чистим мистецтвом”, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і зброю з боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе пов’язували.
Поетові ніби не спадає на думку, що такий “універсалізм” межує з чистісіньким еклектизмом. “Усе зрозуміти і все пробачити” – ця думка здавна здавалася високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах життя, як і в ділі продовжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення письменника-творця на “читача, який взявся за перо” до найнуднішого епігонства.
Але дедалі частіше книжковий серпанок, що окутував для нього живу дійсність, розходиться, показуючи життя в усіх його змінах і суперечностях. І зараз же змінюються самі принципи поезії, “законы, писателем над самим собой признанные” (вислів Пушкіна). Вступна поезія збірки “Крізь бурю й сніг” – вже ніяк не програма “чистого мистецтва”.
Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики доводили, що Рильський – поет статики, спокою, констатації. Але в Рильського були самі тільки мріяння про спокій, при безперервному неспокої сумління, при безперервних муках від усвідомлення самотності при втомі від “екзотики”, од “хитро вигаданих слів”, і ці муки переходили у відчай.
І знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, – трагічне. Це саме усвідомлення неможливості жити далі в стані безтривожному і безроздумному, неможливості не зійти з позицій “парнасця”, жерця “чистого мистецтва”.
Чи міг Рильський, природжений демократ і реаліст, вихований “соками землі”, лишатися “парнасцем”, коли він, здригаючись, згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на фастівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в непаленій хаті, марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів, скільки червоточини було в старому світі, усвідомлював, що вже будуються мускулистими руками пролетаріату нове життя, новий дім, що він дім цей – “наш, не твій, не мій”… Отак поступово, але неухильно поет визволяється з добровільного ув’язнення в естетичній тюрмі, починає усвідомлювати свій зв’язок з масою (“лише гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти”), розуміє велич своєї історичної епохи.
“Декларація обов’язків поета й громадянина”, що відкриває збірку “Знак терезів” (1932), свідчила про рішучий передом, який відбувся в свідомості поста в роки першої п’ятирічки, про рішуче його бажання бути активним будівником і співцем безкласового соціалістичного суспільства. Декларація проголошує розуміння мистецтва як зброї робітничого класу в його боротьбі за нове життя.
Дальший творчий шлях Рильський пов’язує з долею народу, і саме цей його зв’язок дає його поезії нові сили, нові теми і образи, розкриває перед ним широкі обрії майбутнього. Він вірить у перемогу нового світу над старим, соціалізму над капіталізмом, світла над темрявою.
Збірка “Літо” (1036) становить дальший крок у творчому зростанні М. Рильського. Далеко раніше поет мріяв про “пишне творче літо”, – і сама назва його нової книги тепер розкриває основну ідею її: це літо настало і для всього народу і для самого поета.
Ніколи життя не було ще таким прекрасним і багатим, ніколи ще не становила такої високої цінності людина, ніколи. не відкривалися перед нею такі дивні творчі можливості, ніколи не бушувала ще і в людях, і в самому поеті така жадоба творчості, така воля де активного втручання в життя своїм художнім словом.
Роки Великої Вітчизняної війни відкривають новий період і в творчості Рильського.
Як змінився, як безмежно виріс і змужнів поет! А він же на початку свого творчого шляху гадав, що враження від життя можуть стати предметом мистецтва тільки тоді, коли вони відстоялись у свідомості творця, стали предметом ліричного “споглядання”. В роки 1941-1944 поезія М. Рильського йшла врівень з подіями, безпосередньо виростала з них, як пісні всіх найкращих поетів нашої країни. Вона зміцнювала в нас любов до Батьківщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. .
В усіх творах М. Рильського цього часу чується один основний мотив: віра в перемогу людяності над звірством. Україна не може загинути, не може бути стертий з лиця землі народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка, Франка, чудових музикантів, артистів.
Особливої уваги заслуговує діяльність М. Т. Рильського як поета-перекладача. її значення належною мірою ще не досить оцінене. А проте – це новий етап у розвитку української мови і взагалі в розвитку української культури.
У Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як покінчено було з перекладами-переспівами, що ставили собі завдання “українізувати” іномовного автора (згадаймо “Гараськові оди” Гулака-Артемовського, що недалеко відбігли від “Енеїди” Котляревського, пізніші перекладання “Іліади” С. Руданського, “Антігони” Петра Байди-Ніщинського та ін.), над перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.). працював Куліш, взявши за мету “європеїзувати українську поезію”, примусити її кинути “рідну письменницьку фальш” і вирушити в широкий океан світової культури… Величезну заслугу в галузі поетичних перекладів має Іван Франко. Та він брався за переклади насамперед як просвітитель, прагнучи найбільшої точності і не надаючи першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади Франка були малоприступні українським читачам, які жили в кордонах царської Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню літературу на українську мову. Та й серед самих українських діячів було поширене переконання, що переклади – взагалі зайва розкіш, і ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров радив С. Старицькому “дати Міцкевичам та Байронам спокій”, бо вони не потрібні літературі, що існує, як тоді висловлювались, “для хатнього вжитку”. Ось чому переклад “Гамлета”, зроблений М. Старицьким, зустрів глузуваннями навіть дехто з українців, вигадуючи на нього безглузді пародії. Особливо скептично ставились і російські реакціонери, і українські ліберали до перекладів на українську мову російських поетів: навіщо це робити? Начебто українці не можуть читати їх у російському оригіналі?
М. Т. Рильському належить заслуга і теоретичного, і практичного руйнування цих мало не вікових передсудів. Ще в 1938 році, працюючи над власними перекладами Пушкіна і редагуючи переклади інших авторів, він писав: “Українські переклади Пушкіна – конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, отже, значить, переклади є трампліном до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі”.
Звернімо увагу на підкреслені слова. І. Франко колись писав, що переклади сприяють зближенню і взаєморозумінню народів, перекидають “золотий міст” між ними. Поруч з цим благородним завданням виховання почуття інтернаціональної солідарності Рильський висуває ще інше: переклади сприяють розвиткові української “мовної культури”, отже, збагаченню літератури. У доповіді на IV міжнародному з’їзді славістів, розвиваючи ті ж думки, він від імені всіх радянських поетів-перекладачів категорично заявляє: “Ми вважаємо, що переклад з будь-якої мови на будь-яку мову принципово можливий – незалежно від того, на якому щаблі розвитку стоїть та чи інша мова. Звичайна річ, ідеться про творчий, а значить, не тільки вмілий, а й сміливий переклад, про той тип перекладача, який, маючи в тому чи іншому випадку обмежений словниковий запас даної мови, рішуче розсуває його рамки, не відступаючи і перед словотворенням на міцній підвалині законів і особливостей рідної мови, вміло використовуючи інколи заведення до рідної мови іноземних слів і виразів”.
Поетичні переклади тим самим стають діяльністю, що її вже не можна за її характером відсувати на друге місце проти оригінальної творчості. Це не тільки змагання поета однієї національності з поетом іншої – це також наполеглива боротьба з матеріалом рідної мови, створювання нових мовних, отже, і ідейних цінностей. Саме ці риси і характеризують Рильського як перекладача слов’янських поетів – Пушкіна, Міцкевича, Некрасова, Брюсова, геніальної поеми, створеної Київською Руссю, “Слова о полісу Ігоревім”, і сербських епічних пісень, французьких поетів – Буало, Корнеля, Расіна, Мольера, Вольтера, Гюго, Ростана та інших, як співавтора перекладів першої частини славетної поеми Данте і комедії Грибоедова “Лихо з розуму” і перекладача багатьох інших геніальних і талановитих творів світової літератури. Непоборною справою здалось би поетам XIX століття завдання поетичного перекладу французьких класиків XVII століття з їх математично точною і сповненою абстрактних понять мовою, перифразами, метоніміями, антитезами, пишною велемовністю. Але всі ці труднощі Рильський поборов. Він уміє засобами рідної мови (як треба знати її в усьому її невичерпному лексичному і стилістичному багатстві!) відтворювати цих класиків, віддавати рідною мовою ущипливу іронію Вольтера (“Орлеанська діва”), прозору ясність пушкінського вірша, селянську говірку Некрасова, романтичний пафос Ростана (“Сірано де Бержерак”), різноманітну мальовничість Міцкевича. Хоч би якого поета перекладав Рильський, він завжди дає високопоетичний твір, збагачуючи скарбницю української літератури.
Іноді відмінність граматичного строю не дозволяє точно віддати оригінал. Тоді поет майстерно змінює образ, не руйнуючи його, – як він сам висловився у статті “Слово перекладача” (1937). Наприклад, пушкінські рядки:
Как величавая луна,
Средь дев и жен блестит она.
Рильський перекладає:
Зорею ранньою вона
Блищить серед зірок одна,
Бо українська мова не дозволяє порівнювати красуню з місяцем через незбіг граматичного роду.
Керуючись глибоким розумінням ідейного задуму, духу і стилю оригіналу, Рильський широко використовує прийом творчої компенсації образу, коли образи або характерні стилістичні звороти, випущені в одному місці перекладу, переносяться у найближчі строфи чи рядки. Прикладів цього можна чимало знайти у найвищих поки що творчих досягненнях Рильського: перекладах “Євгенія Онегіна” і “Мідного вершника” Пушкіна та одного з найбільших творів польської літератури, романа-епопеї Міцкевича “Пан Тадеуш”.
Працювати над цим перекладом Рильський почав ще в двадцятих роках. Перше видання перекладу з’явилось у 1927 році і дістало високу оцінку у радянській і польській критиці. Проте поет не зупинився на цьому першому варіанті, ще понад два десятиліття працював над ним і в 1948 році випустив новий варіант, що його без перебільшення можна визнати найкращим з усіх перекладів нього твору на інослов’янські мови.
Епічний спокій, пильність зору, то помічає найдрібніші деталі побуту, м’який гумор, багатство барв і звуків – усі ці риси поеми Міцкевича з надзвичайною майстерністю відтворено в перекладі Рильського.
Робота над перекладом “Пана Тадеуша” була для Рильського прекрасною школою поетичної майстерності, де йому доводилося бути і мовознавцем, і істориком літератури, У численних статтях і передмовах до цього та до інших перекладів з улюбленого польського поета Рильський підкреслював в його творчості глибокий патріотизм, волелюбні устремління, мрії про майбутнє братерство слов’ян, що споріднюють Міцкевича з Пушкіним і Шевченком. Цими статтями і перекладами М. Рильський вийшов у перший ряд знавців Міцкевича не тільки на Україні, й її у всьому Радянському Союзі. У різних власних творах, особливо в поемі “Марина”, Рильський творчо продовжував благородні традиції не тільки Шевченка, а й великого польського поета.
Нелегко було знайти віршований розмір, що в якійсь-то мірі наближався б до силабічної системи польського оригіналу.
Рильський нарешті зупинився на “олександрійському вірші” – шестистопному ямбі, як на ритмі, що найкраще відповідає широті епічного задуму Міцкевича. У передачі “Епілога” перекладач зважив на зміну ритму і для цієї частини використав п’ятистопний ямб.
У прикінцевих рядках “Епілога” польський поет висловлював сподівання, що твір його стане народним здобутком…
Цій вимозі народності твору цілком відповідає переклад М. Рильського, написаний простою і легкою мовою, прозорими і мелодичними віршами – один з шедеврів Рильського як поета-перекладача.
Діяльність Рильського в галузі художнього перекладу (вона ще багатша і різноманітніша, ніж показано на цих сторінках) – не епізод в його поетичній творчості, а великий подвиг поета і громадянина
Максимові Рильському. – К., I960. – С155-203.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Мої роздуми над творчістю сковороди.
Ви зараз читаєте: Творчість Максима Рильського О. І. Білецький