Українська народна казка – дідова дочка й бабина дочка

Казка про двох сестер-зведенят – ледачу і роботящу

Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго прожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
– Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
– добре,- відказав чоловік,- не буду брати не то ЇЇ, а й ніякої, і женитися не буду.
От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала:
– Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,- усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться – надто зла бабина дочка: звичайно, як зведенята,- у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу – ото й каже бабина дочка до дідової дочки:
– дай,- каже,- мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
– добре,- каже,- сестрице, на!
От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
– А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. дуже бабі було досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує,- і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки все гуляє та спить міцним сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!
– де я найму її? – каже дід.
– Так веди куди хочеш, а щоб вона дома не була. Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих
Печінок допекла, бо щодня одно товкла: “Веди та й годі!” Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу.
– добре,- каже дід.
Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно, та й каже:
-дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,- я тобі у великій пригоді стану!
От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханю-чила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.
Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,- я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, вона пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,- я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина заходилась, обчистила, обханючила. Собака й сказала: “Спасибі, дівонько!” Вона пішла далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,- я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде,- зустрічає її жінка та й каже:
– Помагайбі тобі, дівчино! дівчина відказала їй:
– добре здоров’я!
– Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка. А дівчина й каже:
– Іду, тіточко, щоб де найнятися.
– Наймись у мене,- сказала жінка.
– добре,- відказала дівчина,- наймусь.
– У мене,- каже жінка,- невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
– А чому ж не зумію? – каже дівчина.- Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,- тільки, гляди мені, що б не гаряче було, тільки тепленьке,- та не бійся, що б не бачила, що б не чула,- стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позла-зяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться куди кому треба.
Дівчина сказала:
– добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,- як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
– Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре!
Дівчина подякувала хазяйці за хліб-сіль і за все і сказала:
– Хочу додому, спасибі вам, паніматко. Хазяйка каже їй:
– Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй; випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалися,- сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога.
Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хитрувала, коли гляне – аж повнісінька піч проскур. От піч і каже:
– дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала,- спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки-но під’їхала, а проскури так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Ото їде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки-но прибігла до возика та й каже:
– На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи.
От їде – і так їй схотілося пити, що господи! От подумала: “Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь”. Ото заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїті золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
– Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити – аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлик не забула.
Ото поїхала далі.
Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблука срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
– дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
Дівчина сказала: “Спасибі!” – та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик. Ото приїхала та дівчина додому та й гукає:
– Ідіть, тату, забирайте худобу!
От вийшов дід із хати, дивиться – аж дочка його; він зрадів, побіг до неї та й каже:
– де ж ти, дочко, була?
– Служила, тату,- каже дочка. – Зносьте добро! А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто
Товсте! Стали зносити – то то гарне, а то ще краще!
Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
– Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,- сказано,
Зависть бабу взяла,- то він сказав:
– Нехай убирається, поведу.
Ото, попрощавшись, пішов дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
– Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
– добре,- відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
– Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені! От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така
Зарошена, та й каже:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,- сказала та дівчина та й пішла далі. Ото іде повз ту піч, а піч і каже:
– дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла собі далі.
Коли біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
– дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,- я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
– Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки кал яла… А щоб ти не діждала! – і пішла бабина дочка далі, лаючи.
Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
– Здорова була, дівчино! дівчина відказала:
– добре здоров’я, тіточко!
– Куди ти йдеш? – спитала жінка. А бабина дочка й каже:
– Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже:
– Наймись у мене, дівчино!
– добре, тітко,- каже дівчина.- А яке ж у вас діло?
– Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,- сказала жінка.
– А чому не зумію,- відказала дівчина,- ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
– Ось що, дівчино,- каже жінка,- яка твоя робота: оце тобі казани,- рано й увечері нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,- тільки не бійся,- то до тебе позтазяться всякі звірі, і гадюки, і жаби, я чк наїдяться, то порозлазяться куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
– Зумію,- відказала дівчина.
Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів,- бо казани великі були,- тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійдо, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита – та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
– Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали та й не встають?
– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов надвір…
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
– Ох боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс.
От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе.
Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: “Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу”. Ото тільки-но підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок, яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати – не будеш з мене яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Коли дивиться – аж біжить собака і несе на шиї разок намиста “доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати – не будеш від мене намиста брати!
Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому.
Ото приїхала в двір до батька та й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть худобу!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, схопили її – та в хату, внесли й скриню. Ото відчинять, подивляться – аж там самі жаби, гадюки. Вони в крик:
– дочко, що це таке? – бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а
Баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи:
– Мабуть, така твоя доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити бога, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було, – коромислом сіно возять, оберемком воду носять, – а хазяїн на всю губу! дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Українська народна казка – дідова дочка й бабина дочка