Василь Еллан-Блакитний
Реферат
Василь Еллан-Блакитний
(1894 – 1925) Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети “Вісті ВУЦВК” та деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був “сильною, впливовою постаттю” на літературному полі. В. М. Елланський (літературні псевдоніми – Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер – Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у Чернігівській бурсі, а потім – у духовній семінарії, якої щиро
а в Умані 1920 – 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: “… Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак”. Поезія В. Еллана – це твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними “формулами” соціальних переживань: Муром затято обрій. Вдарте з розгону: р-раз… Ми – тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас. (“Удари молота”) Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917 – 1920 pp., склавши збірку “Удари молота і серця”) – це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і… неувагою до “простих” життєвих реалій тих самих “мільйонів”, за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери (“До берегів”) і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому “кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки”, але в якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, “я”: “Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?” (“На обважнілі… “). Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана “зорі”, зрозуміло, червоні, і “комуна”, і різні “буруни” та “бурі”, і Кремль, як антитеза “Бастіліям”, і знов-таки суто елланівські “удари молота” в такт з “ударами серця”. Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета). Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як “Вперед”, “Після Крейцерової сонати”, “Червоні зорі”, “Удари молота”, “На чатах”, “В розгулі” та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики. Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них – “Повстання”, один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у “Повстанні” неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку – докладні предметні описи з виразними деталями; “монохромну” бадьорість – гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва: … А надвечір – все укрив туман, Сніг лягав (так м’яко – м’яко танув… ) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану. (“Повстання”) Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші “Після Крейцерової сонати” з його знаменитими першими рядками: “Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чолі… ” Сентиментальність! Хай загине і пам’ять ніжних на землі”. Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших поезіях В. Еллана – аж до кінця його життя. Після 1921 – 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, “заморозив” (М. Зеров) чи навіть “повісив” (М. Хвильовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв’язку вірш “На обважнілі, розпатлані нерви… ” (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й “Ранок” (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана: Ясним поглядом очей у очі прямо І гучним, бадьорим криком-співом: – Го-го-го… Приходьте, Повоюймо! (“Ранок”) Як редактор “Вістей” В. Блакитний, часто виступав і в “амплуа” Валера Пронози – поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз’яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 – 1925 pp. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири – “Нотатки олівцем”, “Радянська гірчиця”, “Державний розум”. Тісна прив’язаність до “злоби дня”, а часом і кваплива приблизність літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного (“Чванько”, “Пісенька з прозаїчним кінцем”, “Лулу”, “Тиша в Гамбурзі”, “Героїчна поема”, “Патріотична присяга”). Автором “веселих і влучних пароді
й на українських поетів” назвав Еллана (тут – Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно “перевтілюватись” в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах. Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків (“Фабрична”, “Лист без адреси”, “Наші дні” та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва. В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925р. як “революційну” маніловщину, в основі якої лежить “віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції”. Оволодіти “всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь “своєї”, специфічно пролетарської культури”, – так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку. В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову “мовою Жовтня”, він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли “Вісті” лише недавно перестали бути “Известиями”, а центральний орган КП(б)У – газета “Коммунист” – виходив російською мовою! Л. Новиченко Історія української літератури ХХ ст. – Кн. 2. – К.: Либідь, 1998.
Аналіз роману диво.