Василь Стус – Ця п’єса почалася вже давно
Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
Де кожен, власну сутнiсть загубивши,
I дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
Дiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,
В якiй я слова жодного не вчив
(сувора таємниця). Автор теж
Лишається iнкогнiто. Актори
Чи є чи нi – не знаю. Монолог?
Але без слiв? Бо промовляють жести
Непевнi. Що то – сон ачи ява?
Чи химороднi вигадки каббали?
Чи маячня i тiльки?
Стежу оком
За тим, що наш глухонiмий суфлер
Показує на мигах. Не збагну я:
Захочу
А йти почну – примушує стояти,
У обрiй декорований вдивляюсь –
Велить склепити очi. Мружусь – вiн:
У свiтле майбуття своє вглядайся.
Сiдаю – каже, встань. Отетерiлий,
Вирiшую: найщасливiша роль
Дiсталась iншому комусь. Ти граєш
Несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
Загравши навпаки. Менi б смiятись –
Я плачу. Груди розпирає гнiв
(маленьке перебiльшення: сновиди
Навiки врiвноваженi в чуттях) –
А я радiю. Рушив катафалк –
А я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
Шаленствую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
Єдинi глядачi цiєї сцени,
I мудро так вглядаються крiзь мене
У порожнечу, видну тiльки їм.
Так голова болить. I так нестерпно
Прожекторна освiтлює пiтьму,
Неначе тьмавий зал перетворився
На снiп вогню пекельного.
Суфлер
Наказує нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все. Скiнчилося. Вистава щезла.
Завiса впала. Я вже не актор –
Глядач. А скiльки покотом у залi
Лежить живих мерцiв, старих акторiв,
Обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
Осклiлi руки:
– О, щасливий Йорику,
Твiй номер тут сто тридцять п’ять. По ньому
Шукай подушку, ковдру i матрац,
I можеш спочивати, скiльки хочеш.
Тут час стоiть. Тут роки не минають.
Бо тут життя – з обiрваним кiнцем,
Як у виставi. Тiльки є початок.
Кiнця ж нема.
– Як ця вистава зветься?
– Щасливий Йорик.
– Тобто, я герой,
Як кажуть заголовний?
– Був героєм,
Тепер – скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
– А що за п’єса?
– Варiант удатний
Давно вже призабутого Шекспiра,
Її створив славетний драматург.
– А як його на прiзвище?
– Нема в нас прiзвища.
– То як же так?
– Iм’я годиться тiльки тим,
Котрi iснують.
– А ви?
– Ми всi однаково щасливi!
– А Йорик – божевiльний?
– Нi. Щасливий.
Щасливий? Так? А я кретина грав.
– То що тебе дивує? Хай кретин,
Розумний, генiальний чи щасливий
Або нещасний – то пустi слова,
Що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немає родових одмiн.
Бо кожен з нас – актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
Так само треба грати глядача,
I то – захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi – Йорик,
А завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
Якою i почнеш найменуватись,
Допоки скону. Раз єдиний – Йорик,
А все життя – нiхто. Нi тобi виду,
Нi iменi. А грай чуже занудне
Нашiптане життя – самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
Вивчай слова забутi: боротьба,
Народ, любов, несамовитiсть, зрада,
Поряднiсть, чеснiсть…
Так багато слiв
Тi предки повигадували. Боже –
Життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
А що то – будiвничi – не питай.
– Ви щось будуете?
– А що то – будувати?
Так звуть вас – будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
Тобi не все одно, що справжнiй Йорик
Був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
Напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам’ятаєш? Гамлетовi в руки
Попав лиш череп – нi очей, нi губ,
Нi носа анi вух – зотлiв геть чисто,
Ось так, як ми. То можеш називатись
Як заманеться. Тут усе одно:
Герой, актор, глядач, суфлер i автор –
Усi живуть одне чуже життя:
Удень – вистава, все одна й та сама,
Хоч завше невiдома, бо ждання
То теж актор, що грає сподiвання
I вмiє виiнакшувати свiт.
А уночi – те ж саме. Лицедiй
Вже звик до спокою. допiру смеркне –
Ховається пiд ковдру, нiби равлик
У мушлю. Той, скажiмо, бубонить
Собi пiд нiс якiсь уривки ролi
(озвучуе мовчання й мертвий жест),
А той займеться реготом – вiдлоск
Летить в концертну яму. Третiй спить,
Четвертий плаче. П’ятий – втупить очi
У стелю – i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один – молився. Скiльки знаю –
Вiн був iз нас найстаршим, пережив
Аж трьох суфлерiв (їх життя коротке).
Допоки не завiсився. З нудьги,
Подейкували нашi лицедiї,
Хоча розмов про те i не було.
– Чому ж? – А що балакати? даремне
Плескати язиком. Ще хто почує
I донесе суфлеровi. Бо ми
Радiти зобов’язанi до смертi.
Це перший наш обов’язок. Колись
Був завiтав до нас найголовнiший
Суфлер. Велику раду вiн зiбрав
I слухав кожного. А ми стояли
I хором дякували. – Ну, а той? – дивився
I розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав – того налiво,
Нерадо хто – направо йди. Бо грiшник,
Хто журиться. А праведний радiє.
Ото ж бо й є що так. I перегодом
Понурих вивезли кудись. Казали,
До школи радостi. Та досi жоден з них
Не повернувся звiдти. Ну, бувай,
Бо завтра загадав менi суфлер
Демонструвати щастя три години,
Чотири – гнiв, а решту дня – любов
I вiдданiсть. То треба й вiдпочити.
I вже залишений напризволяще,
Я мiзкував собi, що досить рух
Єдиний одмiнити – i тодi
Вже не збагнеш кiнця анi початку,
Бо все переiнакшується. Свiт
Тримається на випадкових рухах,
Якi його озвучують. Пiтьма
Навпомацки у костi грала. Глухо
Постогнували соннi лицедiї,
I оком Полiфема угорi
Свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?
Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки
Нарештi, увiмкнули дня рубильник
I краном баштовим пiдняли сонце,
А на склепiннi неба появило
Двох лицедiїв, що спiвали дружно
За жайворонiв. Iз лабораторiй
Взяло росу на пробу. I вчепило
Рекламний щит: “Ставай-но до роботи,
Почався день”. до будки влiз суфлер,
I п’єса почалася, не скiнчившись.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Аналіз новели велике коло.