Василь Стус – Націлений у небо обеліск


Націлений у небо обеліск,
Вода, як вічність, літепло струмує,
Старий ясмин – оцвіттям весь німує,
А віддалі – німує чорний ліс,
А навпіл зламаний іржавий кріс
В граніт угрузлий – ніби розкошує.
I тільки мати сина вже не чує,
Вже біль її старечий спопеливсь.
Вона сама. Вона сліпа – свічадом
Осіннього промерзлого ставка.
I висхла вижовкла її рука
Ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? де бог? Нема обох.
I смерть обсіла пустку, наче льох.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір роздум за п'єсою сто тисяч.
Ви зараз читаєте: Василь Стус – Націлений у небо обеліск