Верстаю шлях – по вимерлій пустелі… – Стус Василь

Верстаю шлях – по вимерлій пустелі,
Де мертвому мені нема життя,
За обріями спогаду – оселі
Ті, до котрих немає вороття.
А все ж – бреду, з нізвідки до нікуди,
А все ще сподіваюся, що там,
Де кубляться згвалтовані іуди,
Мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
І закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь – вся тьмяна, вся глибока,
І хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я – лише жива жарина
Горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна –
Та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона – за міражів товщею,
Там, крізь синь-кригу світиться вона –
Моєю тугою, моєю маячнею
Сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені – дійти і не зотліти,
Дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
Упасти зерням в рідній борозні.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Образ матерi в творах т шевченка.
Ви зараз читаєте: Верстаю шлях – по вимерлій пустелі… – Стус Василь