Вічна боротьба добра і зла в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”


Вічна боротьба добра і зла в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Головна тема роману “Собор Паризької Богоматері” – тема народу і народної непокори. Ми бачимо Париж бідних, знедолених, принижених.
У романі колоритно зображено своєрідні звичаї, традиції, побут французького Середньовіччя, розкрито історичну специфіку епохи.
Одним з головних образів – символів роману виступає величний собор, що носить ім’я Богоматері. Він будувався з ХЇІ по XV століття, внаслідок чого поєднав різні архітектурні стилі – романський, стиль раннього Середньовіччя і пізньо-середньовічну готику.
Собор, що за християнською догматикою, є моделлю світу, виступає ареною земних пристрастей. Від нього невіддільний і Квазімодо, який голосами своїх дзвонів “вливав життя у цю неосяжну споруду”, і похмурий абат Клод Фролло.
Квазімодо – художнє втілення теорії романтичного гротеску, яку виклав Гюго у передмові до свого “Кромвеля”. Це один з характерних для письменника образів, що уособлює тему знедоленості, “винних без провини”. Гротеск для Гюго – “міра для порівняння”, засіб контрасту внутрішнього і зовнішнього. Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо, друге – у протиставленні душевної краси Квазімодо і внутрішньої темноти Клода Фролло.
Якщо Квазімодо лякає

своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: “Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена? Яка таємна думка викривляла гіркою усмішкою його рот у той час, як брови сходилися, як два бики, готові вступити в двобій? Що за таємниче полум’я спалахувало часом у його погляді?” – так змальовує Гюго свого героя.
Клод Фролло – справжній романтичний злочинець, охоплений всеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.
Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов’язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється гостра реакція проти католицької церкви – головної опори старого режиму. Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л’Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиці, при великих дорогах. Проте Клод Фролло – це образ не лише ІСТОРИЧНО умовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.
Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. “Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном”. І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.
Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання.
Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, – усе це раптом стало метою його існування.
Клод Фролло – це теж своєрідний символ – символ вивільнення з-під влади догм. Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду – і віддає її в руки катів. Він знає прив’язаність до нього Квазімодо – і зраджує це почуття. Він Іуда, але не той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.
Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого дворянина. Сили зла, що керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору – символу світла, добра, християнства. І Собор ніби висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано.
Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду Фролло: “Під ним зяяла безодня… Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори… “
Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди притримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності. Цей романтичний образ привнесений автором в обстановку XV століття. В. Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя.
У своїй передмові до “Кромвеля” Гюго проголошував, що християнська доба дала нове розуміння людини як істоти, що об’єднує начала тілесні й духовні. Перше – скуте бажанням і пристрастями, друге – вільне, здатне на крилах захоплення і мрії піднятися в небо.
Отже, і література мусить вмістити в собі контрасти приземленого і піднесеного, потворного і прекрасного, проникати її рухливу, мінливу, суперечливу сутність реального життя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Вірш я задивляюсь у твої щіниці.
Ви зараз читаєте: Вічна боротьба добра і зла в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”