Віднайди своє фото на згадку

Ось я, маленька химера у світлій сукенці, стою перед дзеркалом і невдоволено розглядаю сірі колготи, які, зараза, чомусь завжди на два розміри більші від мене.

“Ох і колючі ж вони. – думається мені. – Неначе їжаки об ноги пестяться, як кошенята.”

Справді, тепла бавовна чомусь страшенно кусається і раз за разом моя рука опускається, щоб почухати або п’яточку, або під колінцем.

Втім, цю кусучість я можу мамі пробачити.

Коли вона втряхує мене у панчохи, здається, що я можу високо-високо стрибати., то ж від цього стає і весело, і добре.

Моя невдоволена моська починає всміхатися в той час, коли мама активно скубає мене за волосся, намагаючись зібрати їх у нормальні хвости та підперезати стрічками.

І все це з однією метою: сьогодні до нас на гостину має прийти дядінька – фотограф.

Мама вже зранку його очікує. Вона навіть одягла свою найгарнішу сукню та накрутила волосся. А я дуже не хочу, щоб він приходив. Бо тоді мене шарпатимуть немов фарфорову ляльку: “стань тут, подивися туди… “. І все ж серце радіє, коли бачу маму такою. Тоді її очі повертають давно втрачений блиск і у них знову жевріє вогник давно забутого присмаку щастя.

Аж ось і дядько з вусами входить до нашої оселі.

Озирається, оцінююче прицмокує язиком, і наче не помічаючи бідності нашого дому, проходить далі.

А з пожитками у нас і справді було не дуже. Троє дітей у домі, за якими слідкувати постійно треба, працював один батько. Розбишаками ми тоді були, не передати! Бувало, що й по кілька тарілок за день примудрялися розгепати, і котові хвоста віддавити, і сусідську копну сіна підпалити. І все випадково, ії-бо випадково!

Понамучилася з нами мати, що вже й казати? А взуття на нас горіло! А одяг! Коліна й лікті вічно позбивані, то й заплати на тих місцях стоять. І ніяка зараза нас не брала. Лихо, а не діти.

То ж коли фотограф до нас прийшов, брат з сестрою якраз у школі штани на м’якенькому місці протирали, а мені відразу пообіцяли татового ременя за погану поведінку, то ж я якось скисла, похнюпилася. Задумалася над доленькою своєю тяжкою і над доленькою ременя проклятого.

Мама з дядьком вертіли мене, крутили, а я щоки надула, язичка прикусила, щоб не розплакатися…

Зрештою, посадили мене на старе, пошарпане крісло, дали альбом для фотографій і сказали дивитися. Ще й кота під бік посадили, думали, що мені так веселіше стане.

Не стало. Я альбом погортала трохи і виявила, що там жодного знімку немає. Жодного!

Провели ми дядька-фотографа так і виявивши з мамою, куди ж усі знімки з альбому поділися…

А з того дня залишилося лише одне гарне фото: я з батьками стою і моя маленька ручка довірливо стискає мамину широку долоню…

дитинство Фото

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Віднайди своє фото на згадку