Лагода Валентин – Веселе люстерко (Збірка)

1973 рік, видавництво “Веселка” ВИПРАВдАЛАСЬ Запитали у Марічки: – Чом не чистиш черевички? А вона надула губи: – Ви ж казали чистить Зуби! НЕ ТАК БАГАТО – Я приніс, татусю, двійку,- Каже батькові Андрійко.

Микола Вінграновський – Синичко, синичко

– Синичко, синичко, А де твоя спідничка, І ти на морозі Ходиш в босій нозі? – Була на весіллі, Була й на похміллі, І моя спідничка Там, де й черевички. – Сороко, сороко, А

Секундну правду вловлюю в думках

Спитаюся тебе, чи ще болить, Що нас разом життя не поєднало? Чи образ мій у згадках майорить, І чи мене тобі в житті замало? Чи диво я, якому зрадив час, Чи дивовижна зрада ідеалу?

Андієвська Емма – Натюрморт в світоглядовому ростині (сонет)

Сікач, селера, миска дерев’яна, В якій зеленоока, в смужку риба. Зіжмакане повітря, дошка груба, Стіл – кінські ніздрі й зернята кавунні. На боці кахлі – бугая ревіння По кубику спресоване у ребус, Судомить й

Микола Вінграновський – до порога моєї землі

До порога моєї землі Поспішай, моя доле строга. Коле осінь золоторога Теплі лапи сумних журавлів. В зачарованій млі на ріллі Розверсталася сива дорога… До порога моєї землі Поспішай, моя доле строга. Віддаю тобі волю

Ольга Анцибор – Будь моїм, ну стань хоч не надовго

Будь моїм, ну стань хоч не надовго, Я ж тебе шалено так люблю, Згадую життя своє і знову На частини дві його ділю. Першу, що без тебе в безнадії, В смутку і журбі я

Максим Рильський – Срібний сонет

М. Алексеєву Посріблені ліси окуталися тінню, А небосхил горить і віти золотить. Виходжу я на шлях – на смугу ясно синю, – І чудно й дзвінко сніг під валянком скрипить. У цьому ж лісі

Микола Руденко – Жити можна

Є лісова дорога до села – Туди іще бруківка не дійшла. З десяток верст ідуть баби й діди, Щоб хліба в клунках принести туди. І споглядають сосни та дуби, Як тужаться під клунками горби.

Леся Українка – Трагедія

Чує лицар серед бою, Що смертельна рана в грудях, Стиснув панцира міцніше, Аби кров затамувати. Бачить з вежі гарна дама, Що поблід її коханий, Що рукою стиснув груди, – Носила до нього джуру. –

Люди – квіти

Ми ніжні квіти у обіймах світу. Ми простягаєм Сонцю пелюстки… Нам дано дар п’янкий – любити, Але так мало часу, щоб цвісти… Ми проростаємо крізь терни.. І різні всі, хоча одна сім’я. У нас