Вогонь Шевченкового слова (“Чигрине, Чигрине… “, “Стоїть в селі Суботові… “)

Вогонь Шевченкового слова

(“Чигрине, Чигрине… “, “Стоїть в селі Суботові… “)

Восени 1843 р. Шевченко побував у Суботові, колишній резиденції Богдана Хмельницького, змалював козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву і розриті підземелля – рештки колишніх гетьманських палат. Спокушені переказами про те, що перед смертю гетьман заховав там великі скарби, можновладці спорядили до Суботова експедицію, яка перерила все село, поруйнувала гетьманські льохи, потривожила козацькі кістки, але ніякого золота так і не знайшла.

На руїнах Суботова й Чигирина Тарас усім єством відчув рабське становище українців, сором повної національної неволі, ганьбу національної зради цілих поколінь. Та найбільше допікає поета стан духовної апатії народу, його безпам’ятство, мовчання, покора, занепад вільнолюбних настроїв, поступова загибель славних традицій:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили –

Твоя слава…

Кобзар нагадує землякам про попередні здобутки, криваві бої з тими, хто в той чи інший спосіб посягав на свободу українців. Результат приголомшує. На ниві змагань уродилися дивні плоди. Замість буйних квітів в розвитку, прогресу, дружби, взаєморозуміння й злагоди земляки виростили, виплекали й покірно споживають зерна отрути:

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

На цій обікраденій, покритій бур’яном, цвіллю ниві, де панує безнадія, страх, сплять загратовані серця, конає в неволі приспана правда, поетові-пророку не залишається, здається, більш нічого, як знову зодягти маску юродивого, лити марні сльози й співати колискову колишній славі й зневаженим чеснотам гетьманської столиці, тихо й покірно молитися за майбутню долю. Та це лише на мить! Бо могутнім, нестримним потоком напливають думи, рвуться в душу, калатають у дзвони полум’яного Серця. І тихе слово, сльози, щира молитва перетворюються на чисту, святу козацьку відвагу:

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози,

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

Такі вражаючі за своєю силою образи надзвичайно яскраво ілюструють силу приспаного на деякий час визвольного духу народу. Проте справжня, глибинна мрія поета – не сльози, не ножі, не поранене серце і не кров свята. Його сподівання, його істинне життя – це рай, де в’ється, мов барвінок, тихе, сумне, богобоязливе слово, мовлене від чистого серця до любої дівчини, слово правди, звернене до пробудженої свідомості народу:

Слово моє, сльозі мої, .

Раю ти мій, раю!

Яскравим художнім підтвердженням сентенції Григорія Сковороди про те, що всякий сон – пробудний, є розвінчання у вірші “Стоїть в селі Суботові… ” постаті Богдана Хмельницького, гостро критичний погляд на неправомірні дії гетьмана, ганебні поступки ласим сусідам. Перетворення церкви надій, сподівань і віри народу на домовину – це образ застерігає майбутні покоління від втрати національної честі, гідності, зневаги до славних і величних подвигів предків, це художнє втілення полум’яної надії на відродження, оновлення, життя за законами правди:

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!

Україна стогнала в кріпацькому рабстві, її діти були безправними, темними й неграмотними, вони вже почали забувати, що недавно були вільною, культурною нацією, яка відзначалася серед країн Європи своєю освіченістю й демократичністю.” Козацькі сини й онуки занепали духом, не вірили в майбутнє. Своїм вогненним словом Шевченко розбудив їх, розкрив їм очі, показав шляхи національного відродження, навчив шанувати самих себе.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Вогонь Шевченкового слова (“Чигрине, Чигрине… “, “Стоїть в селі Суботові… “)