Художнє осмислення проблем буття людини, ностальгічні мотиви, філософічність поезій Євгена Маланюка

І ти, – нащадче мій, збагнеш,
Як скрізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Євген Маланюк
Євген Маланюк – особлива постать у розвитку української літератури, адже його спадщина – це культурологічні дослідження, літературознавчі публікації, а також велика кількість поетичних творів. Хоча митець більшу частину свого життя провів у еміграції, та доля рідної України, її перспективи розвитку в майбутньому не були байдужі йому. Поет вважав себе часточкою української землі, у ній його коріння й поклик предків, він – “Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук… ” Твори Маланюка сповнені тяжкого смутку з приводу втрати Україною можливості стати незалежною, адже така можливість була, і поет брав у цьому активну участь. Він прагнув пробудити національну гідність і свідомість українців, попереджав про помилки: “Малоросійство – це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України”. Нині ми спостерігаємо в нашому суспільстві те, що передрікав Євген Маланюк, бо його рівень знань і аналітичний розум передбачав багато катаклізмів у розвитку української державності. Щоб осягнути історичні процеси виборювання Україною своєї незалежності, історики

та культурологи і в наш час звертаються до праць Євгена Маланюка.
Поезія Маланюка різнопланова й динамічна, відзначається публіцистичністю, історіософічністю, деколи патетичністю. Проте дві теми були провідними у всій його творчості – це ідея утвердження державності України й туга за Батьківщиною. Ностальгія часто ввергала його в тяжкі роздуми: “А треба було впасти серед бою На тій землі, де молодість цвіла”. Він картався, що не наблизив час звільнення, проте віра в державну самостійність України ніколи не полишала його: “Даремно, ворогу, радій, – не паралітик і не лірник, Народ мій – в ураган подій Жбурне тобою ще, невірний!”
Водночас Є. Маланюк – ніжний лірик, тонкий метафорист, який у своїй поезії поєднує суворий аскетизм вислову, здатність до сильних почуттів з вишуканою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Про це свідчить, зокрема, його поетична збірка “Стилет і стилос” (1925), у якій вміщено цієї ж тематики вірш “Стилет чи стилос?..”, у якому поет шукає душевну рівновагу: “Там дивний ліс… співа трава… гіпнотичні кобри… пестощі золототілих дів” – це вигаданий світ поета. Реальність інша: “… тут – набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і віддасть воді”. І серед складної, можливо, тяжкої дійсності поет робить вибір: “Та тільки тут веселий галас бою – Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе!..” Поезія “Біографія” передає внутрішній стан ліричного героя, “бо завжди – проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота”. Туга за Батьківщиною пронизує кожен рядок, поет, “вийшовши з глухого степу, 3 зітхань страждальної землі”, змушений на чужині дбати про Україну: “Так конструюю вічний образ На сірім цоколі часу”. Проте дива не станеться, дорога на рідні землі заказана, й поет по-філософськи з болем констатує: “Мушу випити келих до краю – Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згоряю, – Чи ж побачиш, почуєш ти?” Адже життя не милувало його, змусило зробити свій вибір: “Я – кривавих шляхів апостол – В голубі невичірні дні”.
У багатьох поезіях автор показує образ України, який асоціюється в нього то зі Степовою Елладою (“Знаю – медом сонця, ой Ладо… “), то зі зрадливою бранкою (“Псальми степу”), то з покриткою Катериною (“Чорна Еллада”). Біль за рідною безталанною землею виливає він у поезіях “Варязька балада”, де постає не тільки минуле, але й висловлюються думки щодо майбутнього болючого питання державотворення. У поезії “Під чужим небом” поет передає глибокий біль і смуток за рідною землею, бо з 1920 р. й до кінця життя перебував він у вимушеній еміграції і шукав розраду в колі старих друзів та знайомих, часто зустрічаючись із ними. Проте до кінця життя це коло ставало все меншим і меншим, а туга за рідним краєм не минала: “Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь, і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди – Й саме життя, здається, вже чуже”. У поезії “Істотне” Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли “діла ростуть у невловимі черги”, а буття триває та визначається “як рух, як пруг, як вічний вир енергій”, а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі.
Для митця проблеми в цьому немає, бо він знає, в чому суть: “І все ж таки: в началі було – Слово! І все ж таки: начальний дух – Любов!” Ці два поняття у свідомості автора поєднуються в невичерпну силу, життєдайну й справедливу, що керує всім на світі – “від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж”.
Творчість Євгена Маланюка навіть через десятиліття кличе до пробудження власної національної гідності кожного українця, кожного свідомого громадянина незалежної України.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Художнє осмислення проблем буття людини, ностальгічні мотиви, філософічність поезій Євгена Маланюка