Я блукаю і кличу душу свою… (Волт Вітмен)

“Я блукаю і кличу душу свою… ” (Волт Вітмен)
Творчість великого американського поета-новатора Волта Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, “коли втрачають зміст слова і предмети”. Своє нове поетичне світобачення поет втілив у збірці поезій “Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твір – свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.
Осторонь метушні стоїть моє Я,
Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.
Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?
Я блукаю і кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання,
розглядаю літню травинку.
Образ “літньої травинки” символізує новий Всесвіт, в основі якого не далеке холодне небо, а теплий живий рідний зелений світ. “Брунатні мурахи”, “незлічені стебла”, “чоловіки та жінки” – все живе у ньому за одним законом (“Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон”).
Об’єднуючи численні образи людей, тварин, комах, Вітмен використовує художній прийом “каталогу” і стверджує гармонію всього живого.
І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,
І сутність моя десь така, як у всіх них.
Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.
Поет веде діалог зі своєю душею, і саме вона підказує йому, “що основа творіння – це любов”. А джерелом любові поета є Земля:
Тільки торкнуся землі ступнею.
Звідти так і зринуть сто любовей…
Саме тому і співає поет свій гімн Землі:
Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.
… Усміхнися, бо йде твій коханець.
А “небесні закони ще треба доробляти і виправляти” – вважає поет.
Зухвале сонячне світло,
Ти освітлюєш тільки поверхні,
а я виявляю і поверхні, і глибини.
Поет пропонує відкинути старих богів (“Стільки ж божеського, а може й більше, я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові шану”) і робить висновок:
Надприродне то все пусте,
Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.
Потому, найвища цінність – це Людина. З чого ж складається її “Я”? З дійсності й часу, які приймає поет, із землі й моря (“Я частинка твоя невіддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу”), з усіх живих істот, з душ усіх людей (“Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів, розлуки, безвір’я” ), з невідомості (“це не хаос, не смерть – це форма, єдність, це план… це вічне життя, це Щастя”). Поет вірить у своє безсмертя, бо він заповідає себе землі, “щоб прорости травою, яку люблю”.
Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне Я – травинка – може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони, – вважає Вітмен.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Я блукаю і кличу душу свою… (Волт Вітмен)