Яким я уявляю собі майбутнє Елізи Дулітл

П’єса Бернарда Шоу “Пігмаліон” була написана у 1913 році, невдовзі перед початком першої світової війни, за мотивами міфа про скульптора Пігмаліона, який, створивши статую прекрасної Галатеї, закохався в неї до нестями й силою свого кохання за допомогою богині Афродіти зумів вдихнути в неї життя. Закінчується цей давньогрецький міф щасливим союзом Пігмаліона та Галатеї.
У версії, яка запропонована драматургом, у ролі Галатеї з’являється лондонська квіткарка Еліза Дулітл, а Пігмаліон, що оживив її, – професор фонетики Хіггінс. Бернард Шоу яскраво демонструє свою віру в безмежні можливості людини: звичайній бідній замазурі Елізі з надзвичайною легкістю дається не тільки оволодіння англійською літературною мовою, перед нею відкриваються справжні багатства духовної культури, які застигли в музиці, книгах, й вона жадібно вивчає їх. Елізу не просто приймають за справжню леді на великосвітському прийомі – розумна, талановита, вона стає по-справжньому гармонійною особистістю, яку, навіть самі того не бажаючи, створили професор Хіггінс та полковник Пікерінг. Еліза закохується у професора Хіггінса, але той не відповідає їй взаємністю, проте й відпустити Елізу зі свого дому не хоче, погрожуючи, що, мовляв, Еліза знову потрапить на саме “дно” Лондона.
Дійсно, вирісши в одному із найбідніших лондонських кварталів, Еліза була звичайною, простою дівчиною, яка вважала за щастя, коли їй вдавалося продати кошик фіалок. Вирісши без матері, не відчуваючи батьківського піклування й сердечної теплоти з боку п’яниці-батька, який був сміттярем, Еліза все ж не втратила людяності, доброти, почуття власної гідності. Вона не тільки багато чому навчилася у професора Хіггінса, а й ретельно працювала над самовдосконаленням. Це дівчина зі стійким характером. Коли закінчується холодний експеримент професора Хіггінса, Еліза стає перед вибором: залишитися на “пташиних правах” у професора Хіггінса, ризикуючи кожної миті бути викинутою на вулицю (характер у професора досить жорстокий і непостійний), чи піти з дому? І вона обирає друге. Високе почуття людської гідності не дозволяє їй жити в цьому будинку на правах якоїсь приживалки. Навчившись прекрасної літературної мови й вишуканих світських манер, Еліза зовсім не змінилася внутрішньо: залишилася такою ж трудівницею, чесною, справедливою людиною, якій притаманне почуття гордості, власної гідності. І хоч вона отримала душевну травму (Хіггінс не поділяє її почуття), я думаю, що Еліза зуміє вистояти, не зігнутися від життєвих бур. А знання, здобуті цю, наполегливість і рішучість допоможуть їй у житті. Можливо, вона стане продавщицею у квітковому магазині, як мріяла раніше. А може, гувернанткою чи навіть асистенткою у професора Непіна. Її прекрасні здібності і старання, звичайно, допоможуть їй у цьому. І цілком імовірно, навчаючись далі, вона стане видатним лінгвістом, навіть перевершить свого вчителя Хіггінса. У неї для цього є всі можливості й бажання. А хотіти – значить могти.
Сподіваюсь, що й особисте її життя складеться вдало: адже не всі ж чоловіки такі “товстошкірі тварини”, як Хіггінс. І вона не розчарувалася в тому, що кохання існує і воно підносить людину, робить її кращою, благороднішою. Слід тільки знайти його. Хоча претенденти на її руку й серце вже є: Фредді, чи, можливо, полковник Пікерінг. Але, як би не склалася доля, головне те, що Еліза ніколи не і може повернутися до минулого. Вона це відчула, коли, образившись на холодність і байдужість до її долі професора Хіггінса, вночі залишила його будинок і зустрілася з дівчиною із лондонських низів. Вона доклала усіх зусиль, щоб твердо стати на ноги, нікому за це не завдячуючи. Лише собі і своїм старанням. І, що не менш важливо, вона завжди буде почувати себе людиною, для якої найважливіше – почуття її власної гідності.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Яким я уявляю собі майбутнє Елізи Дулітл