Яновський Юрій – Біографія
Юрій Іванович Яновський (27 серпня 1902, Маєрове – 25 лютого 1954, Київ) – український радянський письменник-класик, лауреат Сталінської премії (1949).
Народився 27 серпня 1902 року в селі Майєрове (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в селянській родині. У1908 році у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.
Освіта
У 1919 році Юрій на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався
“В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) – Володимир Сосюра і Борис Антоненко-давидович, добровольцями-кавалеристами – Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР – Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом
Вчився в Київському Політехнічному Інституті на перших двох курсах 1922-1923. Вчився разом з майбутнім конструктором ракет С. Корольовим.
1920-ті-1930-ті
У 1925-1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. З 1927 жив у Харкові, з 1939 – в Києві. Перший вірш “Море” надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка “Прекрасна Ут”, 1928), далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці “Мамутові бивні” (1925) і “Кров землі” (1927). Яновський, разом з М. Хвильовим – один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі (1935), одна з новел якого, “Подвійне коло”, присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.
Ідейний смисл назви новели “Подвійне коло”
(за романом Ю. I. Яновського “Вершники”) “Подвійне коло” – це назва першоï новели роману Ю. Яновського “Вершники”. Трагічні подіï описані в ній: п’ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянськоï війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до різних берегів прибились вони: Андрій командував загоном добровільноï арміï денікіна, Оверко воював у кінноті Петлюри, Панас i Сашко були махновцями, а Іван – бійцем Червоноï Арміï. Андріïв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніïвкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. I великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: “Тому роду немає переводу, де брати милують згоду”, Оверко ідповідає: “Рід – це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає”. Як драматично i правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів.
Та ось i друге коло: Оверко стоïть перед своïм ворогом – братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Каïн i Авель… Найстрашнішим вважається гріх братовбивства. I це подвійне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченні оживає неспокійна трагічна епоха, стрімкі подіï бою. Лаконізм, висока метафоричність, каскад однорідних сурядних речень створюють це враження. Перше речення – це i свого роду камертон, який задає тон всій розповіді про подвійне коло людських страждань: звучать високі, напружені, трагічні ноти. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. I від цього криваві подіï здаються ще страшнішими. Зустріч махновців з Червоною Армією теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні подіï громадянськоï війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей.
До Німецько-радянської війни Яновський написав кілька сценаріїв (“Гамбург”, “Фата моргана”, “Серця двох” та інші), п’єси “Завойовники” (1931), “дума про Британку” (1932), “Потомки” (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань “Короткі історії” (1940).
Друга світова війна і повоєнний період
За війни Яновський був редактором журналу “Українська література” і військовим кореспондентом, в 1945 – кореспондентом на Нюрнберзькому процесі. Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман “Жива вода” (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей роман згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою “Мир” (1956).
Останні роки життя
Бувши слабого здоров’я, Яновський, проте, довго витримував тиск безнастанних репресій і капітулював щойно під кінець життя збіркою з мистецького погляду анемічних “Київських оповідань” (1948). Помер Юрій 25 лютого 1954 року. Попри це, твори Яновського поруч з творчістю таких визначних майстрів слова, як П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, увійшли в класичний фонд літератури українського відродження першої половини XX ст.
Твори Яновського, окрім багатьох поодиноких видань, кілька разів були видавані зібрано: “Збірка творів”, І-IV (1931-1932); “Вибране” (1949); “Твори”, І-II (1954); “Твори”, І-V (1958-1959).
У Києві мешкав у будинку письменників Роліт. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 2; надгробок – бронза, граніт; скульптор І. В. Макогон, архітекторП. Ф. Костирко; встановлений в 1961 році).
Пам’ять
У рідному селі письменника Нечаївка створено музей його імені. Іменем Ю. І. Яновського в Києві в 1955 році була названа вулиця (Печерський район, Звіринець).
На будинку Роліту в Києві, де з 1939-го по 1954 рік жив і працював письменник у 1958 році встановлена меморіальна дошка (граніт, бронза; барельєф, скульпторА. В. Німенко).
Його ім’ям була названа вулиця в Одесі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Кожен носить її чуму в собі.