Юлька Гриценко – Із роздумів

I
Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.

Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.

Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.

Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.

І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.

Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.

II
Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м’яко кажучи.
А прогулянки Львовом – доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.

Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.

Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.

Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.

Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.

Місто диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева – сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

III
Зацвіло і запахло жоржинами,
У повітрі, на дотик гарячому.
Може й правда, що стали чужими ми,
Може, дійсно колись ще заплачемо.

Серед літа, скупого й спекотного,
Ми невтомно шукали прогрішення.
Може, й правда, що стали холодними,
Може, дійсно ми стали мудрішими.

На вокзалах між втомлених потягів,
Відшукати свого не зуміли ми.
Може, мрії не міряють кроками,
А романи, напевно, пробілами.

І не варто шукати вже зустрічі,

І обличчя твоє поміж натовпом.
Може й правда, що стали байдужіші,
Ніж колись, за осінніми гратами.

І пігулки із присмаком вічності,
І ножі, що ніколи не гострені.
Викинь з пам’яті те, що розбіглися,
І залишились вічними гостями.

Може, й правда, що досить вже мріяти,
Треба сповнитись планами й цілями.
Ми обоє навчилися бігати.
А від себе втекти не зуміли ми…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Юлька Гриценко – Із роздумів