Юрій Андрухович – Вулиця Єреванська


І

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
Мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
Розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
Поперечні зрізи кухонь і пристанища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
Чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
Виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
Ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи –
Все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
Заростають павуками грамофони й телескопи,
І марніє наче фреска араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить мінорна школа,
Ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
Та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
І згортаються перила, ніби спалена спіраль.

Це немов евакуація. І зійде настінна охра –
Стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску…

II

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
Ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
І стелимо на ніч худу споконвічну солому,
Та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
І хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще

ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
А лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
Та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
От-от увірветься забуте волання сурми;
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
А знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
Легкими уламками світла розвіємось ми –
Салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Ой летіла стріла.
Ви зараз читаєте: Юрій Андрухович – Вулиця Єреванська