Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ З історії підручників словесності ХІ-XVIII ст. – предтеч навчальних книжок з літератури
З історії підручників словесності ХІ-XVIII ст. – предтеч навчальних книжок з літератури
Реферат на тему:
З історії підручників словесності ХІ-XVIII ст. – предтеч навчальних книжок з літератури
Розвиток методики української літератури тісно пов’язаний з історією народу, його боротьбою за незалежність і державність, з поглядами суспільства на навчання і виховання підростаючого покоління засобами художнього слова.
У самостійну науку методика української літератури починає виокремлюватися з середини ХІХ ст., коли в школах України з’являється українська література як навчальний предмет і складаються відповідні
Щодо предтеч, початків методики української літератури, ми притримуємося погляду академіка О. Р. Мазурке-вича, який справедливо відносить зародження методики у часи Київської Русі , коли у перших школах починає вивчатись інтегрована філологічна дисципліна – словесність. Вона поєднувала в собі кілька суміжних за змістом і методикою викладання наук – діалектику, поетику і риторику (XI-XVIII ст.).
Саме ці науки були покладені українцями в основу всієї освіти протягом віків, аж до кінця XVIII ст., стверджуючи тим самим гуманістичний характер навчання і виховання.
Історичну тяглість методики
У методиці літератури є й інші погляди на її початки. Так, зокрема Т. Ф. і Ф. Ф. Бугайки (“Методика викладання української літератури в середній школі”, 1952 р.), В. Я. Не-ділько (“Методика викладання української літератури в середній школі”, 1978 р.), Б. І. Степанишин (“Викладання української літератури в школі”, 1995 р.), Є. А. Пасічник (“Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах”, 2000 р.) початок розвитку методики літератури рахують від середини ХІХ ст., збіднюючи тим самим історію методики та її досягнення.
У той же час російські навчальні посібники з історії і теорії методики літератури, зокрема, таких авторів, як Я. А. Роткович, З. Я. Рез, О. Богданова і В. Г. Маранцман та ін., початок розвитку методики російської літератури, як і історики російської педагогіки, без усяких застережень відносять до часів Київської Русі.
На нашу думку, розвиток методики української літератури, а тому й підручникотворення відбувався за такими періодами:
1. Предтечі методики літератури (ХІ-ХVІІІ ст.).
2. Становлення і розвиток літератури як окремого шкільного і вузівського предмету та його методики викладання у Галичині і Наддніпрящині у ХІХ – поч. ХХ ст.
3. Методика літератури у добу Центральної Ради (1917-1920 рр.).
4. Література в школах УРСР у 1920-1980-х рр.
5. Викладання літератури в роки німецької окупації (1941-1943 рр.).
6. Розвиток методики літератури в українському зарубіжжі у ХХ ст.
7. Шкільний курс літератури у незалежній Україні у 90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст.
Розглядаючи перший етап зародження методики літератури і підручникотворення, предметом нашої уваги ми обираємо так звані предтечі методики літератури – навчальні предмети, які об’єднуються під загальною назвою “словесність” та їхні навчальні книжки з цих предметів.
Слід сказати, що вагомі здобутки методики словесності протягом кількох століть (ХІ-ХVIII ст.) мали значний вплив на розвиток теорії і практики вивчення української літератури у ХІХ-му і в наступних століттях. Ці досягнення теорії і практики викладання словесності лягли в основу побудови структури і змісту шкільного курсу літератури, зокрема принципів добору матеріалу для вивчення, формування методики аналізу окремих жанрів та теоретичних понять, розвитку в учнів зв’язного усного та писемного мовлення, системи творчих робіт тощо. Окремі з цих словесних наук, як, наприклад, риторика, викладаються в деяких середніх і вищих навчальних закладах і сьогодні.
Давній період викладання словесності в Україні як інтегрованої філологічної науки бере свій відлік із окремих статей “Ізборників Святослава”, “Букварів” Федорова (1574 і 1578 рр.), “Азбуки” Л. Зизанія (1596 р.), “Букваря язика словенського… ” (1652, 1671 рр.), “Букваря” Й. Клеменса на Закарпатті (1699 р.) та з інших навчальних книжок для філологічної освіти шкіл нижчого і підвищеного ступенів.
Для школи підвищеного типу у навчальних закладах України використовувалися граматики для вивчення старослов’янської, латинської і рідної мов. Серед слов’яно-українських граматик, що збереглися до нашого часу, найбільш відомі – “Адельфотес” Еласонського і спудеїв (1591 р.), граматики Л. Зизанія (1596 р.) і М. Смотрицького (1629 р.) та ін.
У навчальних закладах використовувалися грецькі граматики Іоанна Дамаскіна, К. Ласкарсіса (Кирило Лукаріс – грек, запрошений Костянтином Острозьким до Острозької школи), М. Крузія та ін. Граматичний матеріал у цих книжках подавався послідовно, у методичній інтерпретації.
Перші школи в Київській Русі застосовували у навчанні рукописні книжки – збірники, умовно названі пізніше “Ізборниками Святослава”, укладені у 1073 і 1076 рр. книжником Іоанном (Грішним) на основі збірників, виготовлених для болгарського царя Симеона.
Ім’я болгарського царя було змінено у назві збірників на близьке за звучанням ім’я Святослава, київського князя.
Про особливості навчання у школах Давньої Русі та місце в ньому словесності видатний дослідник української старовини, історик М. Грушевський писав: “Вінцем освіти й образовання було присвоєння і опанування правил риторичного, поетичного стилю і віршування, якого доходили на взірцях грецьких, мабуть, і вправах також грецьких” .
Вчений, високо поціновуючи універсальний характер змісту “Ізборників… “, дав їм жанрове визначення як “підручної енциклопедії”, перекладеної з невеликими змінами з грецького оригіналу Х ст. Первинний зміст “Ізборників… “, на думку М. Грушевського, був обумовлений працею болгарської і моравської місій і роботою болгарських письменників і книжників царя Симеона та його наступників.
В “Ізборниках… ” сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві, а в його основу покладено принципи християнської моралі, зокрема ідея соціального примирення за допомогою виховання .
В “Ізборнику” 1073 р. особливе значення для методики словесності має праця “Об образєх” Георгія Хуровського (Хіровоск або Хоробоск, який був учителем-граматиком у Костянтинопольській вищій школі, автором праць із поетики і стилістики, ІХ ст.). Це була одна з перших на Русі теоретичних праць, застосовуваних у навчанні у галузі теорії літератури. Вона дає пояснення про тропи й фігури: метафору, метонімію, синекдоху, іронію, повтори, замовчування та ін. Наприклад:
инословие – алегорія;
превод – метафора;
лихоречье – гіпербола…
В “Ізборнику” 1076 р. уміщено статтю методичного характеру “Слово некоего калугера о чьтьи книг” – одне з найдавніших повчань про користь читання книг, як треба читати літературні твори… (коли читаєш книгу, говориться тут, не дуже спіши переходити до другої глави, не з’ясувавши для себе, що сказано в попередній, тричі повернись до першої глави. А зрозумівши істину, керуйся нею).
Слід додати, що у давні часи існувало кілька спеціальних хрестоматій для навчання: “Златоструй”, “Златоуст”, “Маргарит” та ін.
Подальші суспільно-політичні події у Давній Русі були позначені трагічними наслідками для всієї руської людності, її культури і освіти: розвиток школи загальмувала монгольсько-татарська навала. Однак цей розвиток не було припинено. Про незнищенність і безперервність культурного розвитку українців переконливо сказав у своїй славетній праці “Історія України-Руси” М. Грушевський: “В нашій науковій літературі, – писав він, – вияснилось все докладніше, що татарське лихоліття не перервало українського життя в його цілому, не погнало його на Московщину, як уявляли собі великоросійські дослідники. Київська доба продовжувалася в галицько-волинській, і в самій Київщині її традиції тримались досить міцно та віджили зараз із тим, як став відживати Київ” .
Мала ж кількість знайдених пам’яток, виявлених дослідниками після монгольської навали, на думку М. Грушевського, свідчить не стільки про зубожіння суспільства, скільки про несприятливі політичні обставини для збереження цінних пам’яток.
У своїй фундаментальній праці М. Грушевський зумів прослідкувати основні впливи зарубіжжя у період середньовіччя і в пізніші епохи на розвиток стану української культури й освіти. До цих чинників він відносив впливи греків через болгарські переклади наукових і публіцистичних праць, вчень східної і західної християнських церков, чеського релігійно-національного та німецького реформаційного рухів, італійські культурні фактори, які діяли через торговельні зносини з Україною. Зрозуміло, що ці впливи стосувались і розвитку української підручникової справи.
М. Грушевський вказував на прихильність українського суспільства до ідей західного відродження, реформації. Зокрема, впливи обох церков вчений розрізняв через захоплення однією з них (східною церквою) містикою, сформованою під впливами платонізму і неоплатонізму, та іншою (західною церквою), наснаженою спадщиною еллінського мислителя Аристотеля з його раціоналізмом.
Українська православна церква, на думку М. Грушев-ського, шукала компромісу між цими різними поглядами на життя – містичним і раціональним. “Східна Церква, – стверджував вчений, – пішла на вироблювання компромісу християнства містичного (теїстичного) з християнством практичним: з його ідеологією персонального Бога, різко відмежованого від світу і людських індивідів, з мораллю добродіяння і замилуванням до обряду (позитивного культу)” . Звичайно, таке різноманіття ідейних впливів на становлення української культури відбивалося на її освіті, суспільній і державній стратегії навчання і виховання. Відзначав М. Грушевський в освіті і потяг до “посполитої мови” у книжках та в усному мовленні освічених людей. Всі ці чинники, безперечно, відбивалися і на підручникотворенні, зокрема на методиці словесності, яка була складовою частиною тодішньої освіти. Разом із тим слід пам’ятати, що реформаційний курс у житті українського суспільства і в письменстві “зів’яв і опав, – стверджував М. Грушевський, – не встигши нітрохи розгорнутись” .
Основну тенденцію, яка стала пануючою в українському культурному житті, М. Грушевський вбачав не в академічних спробах князя Острозького і вченого З. Копистин-ського, а в демократичних поглядах на суспільне життя “козацьких наскоків смотрицьких і вишенських, підхоплених “неученими попами” київськими і понесених серед козацької маси, рішили справу – так, як у новім відродженні ХІХ ст. “гайдамацька” революційна-дерзновенна поезія “п’яної Шевченкової музи” .
Ця складна ситуація в українському суспільно-культурному житті та різниця існуючих релігійних та філософських поглядів, власне, і формували специфічний український світогляд, який так чи інакше відображався в освітній справі.
Сучасні дослідники старого європейського суспільства вказують на таку морально-етичну рису громадсько-політичних ідей і течій епохи Відродження і пізніших часів, як гуманізм, що утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, на право вільної особистості з ліберально-індивідуалістичними і вільнодумними висновками для науки, моралі, суспільно-політичної теорії, часом з антицерковними тенденціями за умови висунення на перший план простоти первісного християнства .
Зрозуміло, що ці суспільно-політичні ідеї мали пряме відображення і в європейській освіті, зокрема українській, яка розвивалася під візантійським і західноєвропейським впливами. Українські гуманісти високо цінували людський розум, вірили в його силу і можливості. Тому-то, на думку вчених-гуманістів, освічена людина повинна була знати філософію, володіти універсальними знаннями, грати на музичних інструментах, вміти красиво говорити, а разом із тим уміти їздити верхи на коні, знати давніх письменників і ці знання застосовувати у практичному житті.
Український освітній і церковний діяч, педагог і письменник XVII ст. Софроній Почаєвський залишив у своїх працях таке образне визначення системи шкільних навчальних предметів свого часу: “Граматика “учить слів і мови”, риторика “учить слів і вимови”, діалектика “учить розумного в річах пізнання”, арифметика “учить лічби”, музика “вчить співу”, геометрія “учить землю розміряти”, астрономія “вчить рухів небесних”. До цих “семи коренів умілості” часом додавався і восьмий – теологія, “корінь і верх всіх наук і вмінь” .
Одним із об’єктів гуманізації освіти були навчальні книжки, що використовувались у нижчому і підвищеному типах шкіл.
Історія розвитку словесності залишила нам такі жанри навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Часто підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання “Часослов”, “Псалтир”, “Учительні Євангелії” та ін. Видатний білоруський друкар Ф. Скорина рекомендував: “… граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) – за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику – за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику – знову таки за книгами “святого письма” .
Очевидно, Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури.
Слід сказати, що у нижчій українській школі, так званій “дяківці”, протягом віків використовувались церковні книги, зокрема, “Псалтир”, “Часословець” та ін. Пригадаймо, що Т. Шевченко у шкільні роки вчився саме за цими “підручниками”. Крім того, учні вивчали церковні наспіви. У своїй праці “Історія української літератури” М. Возняк наводить такі слова з народної пісні про мету навчання у старій українській школі :
Я у письмі по коліна брожу:
знаю я, що то за книга
торколой (Ірмолой), знаю, що псалгира,
і всіх книг много я знаю,
на котрих так часто, хіба в рок читаю…
У XVI-XVII ст. в Україні існувало п’ять типів шкіл, які, хоч і були різні за своїм ідеологічним спрямуванням, але мали і деякі спільні організаційні форми і методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах; школи при протестантських общинах-кальвіністів, лютеран, аріян; католицькі школи орденів єзуїтів і піаріїв; національні школи інших народів, що жили на українських землях: єврейські, вірменські, грецькі та ін.
У ці часи з’явилися і перші українські національні школи підвищеного типу, які сприяли національному духовному піднесенню, збереженню рідної мови та православ’я. “Особливістю цих шкіл було творче поєднання східнослов’янської освітньої традиції (вивчення грецької та старослов’янської мови, а через неї – прилучення до наукових та культурних надбань Західної і Східної Європи) .
З посиленням потреб українського суспільства в освіті у XV-XVII ст. і виникненням братських шкіл підручникотворення розвивається в нових умовах книгодрукування. Відомо, що одним із перших друкарів в Україні був І. Федоров, який став і укладачем навчальних книжок, зокрема, славнозвісних “Букварів” (1574 і 1578 рр.) , складених за тогочасними вимогами.
Середньовічна книжність не знала чіткої різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов’янської (давньоруської), грецької і латинської мов, у яких із ХVI ст. яскраво починає проглядатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І. Федорова становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також за матеріалами службових церковних книг тексти виховного змісту. Останні адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Деякі їхні складові елементи і сьогодні становлять основу сучасного букваря і читанки.
Про методичну спрямованість букварів свідчить те, що вони мають теоретично-граматичне спрямування: поділ матеріалів на певні частини-блоки, подаються алфавіт, граматичні положення, молитви для читання, звертання до дітей і батьків. Ці принципи впроваджуються у методиці побудови навчальних книжок протягом століть.
У “Букварях” простежуються методичні знахідки розвиваючого характеру. Так, наприклад, для розвитку моторної і зорової пам’яті алфавіт подається від “а” до “іжиці”, далі букви йдуть від “іжиці” до “а” у зворотному порядку.
Є й інші розвиваючі моменти, пов’язані з засвоєнням граматики. І. Федоров використовував для навчання читанню не тільки двобуквенні склади, але й трибуквенні, що на той час було прогресивним явищем. Зокрема, наголоси у словах, застосовані в “Азбуці”, і досі використовуються в українській і російських мовах.
Помітна у цій навчальній книжці й адаптація навчального матеріалу. Правила для вивчення мали вибірковий характер: І. Федоров не прагнув детально викладати всі 8 частин мови. Він виокремив найголовніші з них – тобто граматичні поняття, що необхідні для початкового навчання грамоті.
Цікавими видаються прийоми навчання дітей цифрам, які пропонувалося вивчати поетапно. Перехід від граматики до читального матеріалу теж мав методично продуманий підхід. Наприклад, на закріплення матеріалу подається акровірш, який дозволяє повторити азбуку.
Підбір матеріалу для читання (тексти зі Святого письма) спрямований на виховання християнської доброчинності.
В науці існує певна суперечка щодо визначення жанру підручника І. Федорова. Цю книжку називають “першим друкованим східнослов’янським підручником” , “греко-руською хрестоматією” , а також читанкою .
Сам І. Федоров друге видання “Букваря” 1578 р. назвав азбукою (“Аз буки”) для першого дитячого навчання.
Враховуючи навчальний характер букварів І. Федоро-ва, ми відносимо їх до особливого жанрового поєднання у підручнику азбуки і читанки.
Як уже було зазначено, у школах підвищеного типу для навчання використовувались граматики. У сучасному розумінні граматика – шкільна й наукова – розділ мовознавства, який вивчає граматичну будову мови, тобто закономірності формотворення слів і структуру словосполучень та речень, абстрагуючись від їхнього матеріального або лексичного значення. Термін “граматика” вживається і як назва граматичної будови мови. Граматика складається з м о р ф о л о г і ї, що вивчає форми слів, та с и н т а к с и с у, що вивчає правила поєднання слів у словосполучення і речення .
Зрозуміло, що при єдності принципових теоретичних основ у шкільній і науковій граматиках виявляються відмінності в підході до обсягу матеріалу й поясненні явищ, фактів і закономірностей мови.
Однією з перших вітчизняних граматик була книжка “львівських спудеїв” – “Адельфотес”, що перекладається як “братство”. Вона має ознаки підручника, який автори-студенти разом із керівником, вчителем-греком Арсенієм, еласонським архієпископом, назвали “Граматикою доброглаголивого еллинослов’янского язика”. Видано цю пам’ятку української писемності було у львівській друкарні 1591 р. . Вчений-дослідник української старовини В. Микитась назвав цю навчальну книжку “першим помітним підручником, який ознайомлював учнів як із закономірностями грецької і давньоукраїнської мов (орфографією, синтаксисом, етимологією), так і з просодією, тобто віршознавством, яке ставало обов’язковим у шкільній освіті” .
У цій граматиці даються правила грецької мови і робляться спроби сформулювати правила слов’яноцерковної мови, яка мала сильний місцевий львівський колорит. За основу навчальної книжки львівським укладачам слугували грецькі граматики К. Ласкаріса, Ф. Мелантхона, латинська – М. Крузія. Граматика Лаврентія Зизанія (“Граматіка словенска”, 1596 р.) – найвідоміший підручник ХVI-ХVII ст. зі старослов’янської мови. Дослідник історії освіти в Україні і Білорусії М. Ботвинник виокремив такі особливості методики побудови підручника Л. Зизанія:
– матеріал книжки розташований за дидактичним принципом наочності з метою впливу на зорову і моторну пам’ять учня: тут багато граматичних таблиць, схем;
– у підручнику реалізується дидактичний принцип наступності, що веде учня у навчанні від простого до складного: матеріал викладається в системі та послідовно, від відомого до невідомого, змушує думати над тим чи іншим положенням, правилом, приходити до правильних висновків .
Братські школи користувалися граматикою Лаврентія Зизанія не одне століття. На її засадах виросли граматики М. Смотрицького (1619 р.). Її знали в Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії та в багатьох інших країнах.
Слід додати, що граматика Л. Зизанія мала вплив і на освіту в Росії. Але, за твердженнями російського й українського письменника ХІХ ст. Д. Мордовця (Мордовцева), вона мала обмежене користування як складова частина російських “Азбуковників”, тобто застосовувалася у спрощеному адаптованому вигляді . У той же час в українських навчальних закладах вона використовувалась повністю.
Безсумнівний, але недосліджений вплив на становлення українського підручникотворення мали ідеї видатного чеського педагога Я. А. Коменського (1592-1670 рр.). Його праці виходили десятки разів у країнах Західної Європи, а деякі з них – кілька разів у Росії і в Україні.
У своїй видатній “Великій дидактиці” педагог розробив наукову гуманістичну концепцію підручників і посібників (хрестоматій), замість старих середньовічних втілив ці ідеї в підручниках “Видимий світ у малюнках”, “Відкриті двері до мов” та в інших. Зокрема, підручник із латинської мови “Відкриті двері до мов” мав ту особливість, що мова вивчалася на основі пізнання елементів реального світу. Тут було вжито 8 тисяч латинських слів, на яких було складено тисячу відносно простих речень, згрупованих у сто невеликих оповідань про найважливіші явища оточуючого світу. Цей підручник перекладено на 12 європейських мов й, крім того, на арабську, перську, турецьку і монгольську мови .
Новизну теоретичних основ Я. А. Коменського можна звести до кількох важливих положень, які видатний педагог реалізував у власному підручникотворенні і практичній педагогічній діяльності :
– матеріал для навчання адаптується з урахуванням психології та обдарованості дітей певного віку і подається у драматизованій формі;
– слово і предмет, який воно позначає, вивчаються разом;
– до тексту підручників уводяться ілюстрації як практична реалізація принципу наочності у навчанні;
– для навчання створюються не тільки підручники, але й хрестоматії;
– підручники укладаються для кожного класу з урахуванням особливостей дитячого сприймання;
– використання підручників відбувається за певною методикою (принципи відбору книжок, методика читання, техніка виписок тощо) ;
– друкування навчальних книжок ведеться за певними вимогами, які передбачають поділ матеріалу на розділи, стовпці, параграфи з певним простором як на берегах, так і між окремими рядками;
– зміст підручників будується на принципах наступності і концентризму;
– провідним стає “природний метод навчання”, заснований на самостійній, творчій, пізнавальний діяльності дитини;
– у підручниках вживається рідна мова школярів (у підручнику з латинської мови);
-у підручниках подається не лише граматичний лад мови, але, що найголовніше, засвоюються знання про природу і людину;
– учителі забезпечуються посібниками для керівництва навчання дітей і правильним використанням дитячих підручників.
Такого рівня вимог українські навчальні книжки не могли досягти навіть у ХІХ ст. в Галичині, де існували українські школи і українська педагогічна думка досягла певного розвитку. Причиною цього, звичайно, була слабка розвиненість підручникотворення в умовах колоніальної залежності українського народу. Разом із тим гуманістичні ідеї видатного педагога і його практичні здобутки у багатьох галузях педагогіки, дидактики і підручникотворення стимулювали і стимулюють професійну діяльність українського вчительства і науковців-методистів протягом кількох століть.
Пізніше складовою частиною підручників із літератури стали елементи риторики як навчального предмету XVI-XVII ст. Ця наука чи не найбільше передала своїх методів і прийомів методиці літератури, адже викладачі риторики ставили своїм завданням навчити учнів писати твори, в яких потрібно було вміти використовувати цитати з давніх грецьких і римських авторів, наводити приклади із давньої історії, обгрунтовувати свої докази, вміти зв’язано і переконливо висловлюватися тощо.
Д. Мордовець, досліджуючи значення риторики у житті суспільств східнослов’янських народів, стверджував, що ця наука посідала надзвичайно важливе місце в освіті XVII-XVIII ст. Теорія і практичний досвід цієї науки були необхідними у будь-якому письмовому творі, в статтях, посланнях, у бесідах, творах. Її вивчали всі видатні люди епохи .
У братських школах і в Києво-Могилянській академії науку красномовства – риторику – спочатку вивчали за латинськими підручниками періоду античності. Як і в західних школах, в Києво-Могилянській академії, наприклад, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), а потім риторики. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості – як давньоруськими, так і староукраїнськими.
Згодом наука красномовства вивчалася за власними вітчизняними підручниками, в яких риторика і поетика вміщувалися поруч.
Ефективно застосовували мистецтво риторики такі видатні діячі української церкви, культури і політики, як Феодосій Печерський, Митрополит Іларіон, вчений Кирило Туровський та багато інших. З XVI ст. відомими в Україні стали послання І. Вишенського – вершинні досягнення українського полемічного мистецтва.
Найдавнішим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона “Поділи ораторські” . У 50-х рр. XVII ст. з’явився підручник І. Галятовського гомілетики – частини риторики, яка стосувалася методики створення проповідей для церкви – “Наука, або спосіб складання казання”. Звичайно, ці досягнення певним чином впливали на шкільну методику викладання словесності, формували різноманітні підходи до навчальної книжки, способів її використання.
Слід додати, що особливістю навчання в середньовіччі та й у пізніші часи, до кінця ХІХ ст., була відсутність уваги до пізнавальних рефлексій учнів і студентів у процесі навчання, що було обумовлено рядом об’єктивних чинників: нерозвиненістю педагогіки та окремих методик тощо. Матеріал у букварях та граматиках, як правило, викладався за логікою самої науки, яка в них була представлена. Сама ж граматика мала вигляд наукової дисципліни у певній педагогічній інтерпретації.
Сотні років функціонування освіти на цьому етапі не залишили нам більш-менш детальних документів методично-рекомендаційного характеру, крім хіба що інструкцій до шкільного порядку (наприклад, статути Львівської та Луцької братських шкіл тощо).
Методика навчання як наука у попередні епохи не була розвинена у сучасному розумінні слова. У цитованій вище праці Д. Мордовця відзначається, що неможливо пояснити методи і засоби навчання, “прийняті нашими давніми педагогогами”, бо їх “не в змозі почерпнути з наших Азбуковників, та й з інших історичних пам’яток Давньої Русі… ” .
Разом із тим окремі спроби створення методичних рекомендацій для навчання вже зароджувалися, спрямовуючи увагу педагогів на учнівські рефлексії, на свідоме врахування психолого-педагогічних можливостей тих, хто навчається. До таких спроб, зокрема, належали “рекомендації” І. Вишенського щодо методики читання книжок. Ймовірно, що цей процес врахування учнівських рефлексій завжди існував, але у середні віки і пізніше – у XVI-XVIІI ст., у нерозвиненому вигляді – в усних рекомендаціях, які передавалися від вчителя до вчителя, від вчителя до учнів.
Елементи методики читання ми знаходимо у “Книжці” Вишенського. Це полемічні виступи, об’єднані автором для читань вголос на братських зібраннях. За змістом це своєрідні послання з Афону глибоко переконаного у правоті своїх релігійних поглядів автора, який прагне донести своїм землякам переваги православної віри та традиції східноєвропейської освіти. На початку книжки у вступі “Про те, як потрібно читати це писання” і в розділі “Для того, хто читатиме це писання на самоті” І. Вишенський повчає письменних людей майстерності читання для неписьменних, які сприйматимуть його слово на слух:
“Перш за все хай буде читач вправний у читанні, звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, але хай ступає в міру, рівно словом по шляху написаних висловів; там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливо там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку – а це для того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливо подано смисл прочитаного. Друге, соборно скликавши братію православних до школи вранці, після нічного сну, доки ще поголос мирський не внесе у бадьору й здорову думку сум’яття й турботності і не пригнітить земним промислом і доки ще черево не начинене їстівним погноєм – тоді хай читається. Третє, не утяжувати слуху кволих довгим читанням, але всмак тридцять чи більше листків прочитати та й кінчати; і, закладку заклавши, просити на другий ранок слухачів на такий самий бенкет і духовну честь, і так ранок за ранком проходити, допоки не здійсниться бенкет книжного читання; треба вмолити зібрання, щоб, почавши, закінчили слухання здорових і тверезих думок, а що візьмуть із того, гадаю, через випробування пізнають, коли добре вислухають” .
Більш детально І. Вишенський зупиняється на рекомендаціях для тих простих людей, що читатимуть його послання на самоті, тобто для самих себе. Автор застерігає читачів, виходячи із своїх ідейних позицій збереження східного християнського обряду, візантійського способу мислення (філософії), власне, давніх українських традицій, від “хитростей сплетено мовних складів еллінської науки” – латинської освіти. У противному випадку, стверджує полеміст, якщо читач захоплюватиметься “латинською наукою”, він вічного життя не досягне.
У своєму патріотичному запалі, непереборному бажанні врятувати свій народ від асиміляції – латинізації й ополячення, Вишенський заперечує (і це потрібно йому вибачити) латинь, схоластику і західні науки.
Думки видатного патріота-полеміста здавна привертали увагу вітчизняних вчених. У працях І. Франка , П. Житецького його публіцистична діяльність високо оцінена, а досвід навчання дорослих людей читати активно застосовувався у шкільній практиці вчителями Х. Алчевською й У. Кравченко .
Складовою частиною підручників літератури, починаючи з 2-ї пол. ХІХ ст., стала поетика – навчальна дисципліна XVI-XVIIІ ст., яка включала в себе науку про художню літературу, розглядала теорію поезії (композицію, образність мови, ритміку, римування тощо) та систему художніх принципів того чи іншого літературного напрямку або окремого письменника.
У Києво-Могилянській академії курс поетики складався з двох частин – загальної і прикладної (практичної). В основі цього предмету були праці Аристотеля (“Поетика”), Горація (“Послання до Пізонів”), а також поетики Юлія Цезаря Скалігера, Якова Понтана та ін. У навчанні використовувались і поетики українських авторів.
Загальна поетика тлумачила матеріал і природу поезії, розповідала, що таке наслідування, вигадка, віршова мова тощо. Прикладна поетика присвячувалася видам поетичних творів, тут же пропонувалися їхні зразки, правила складання.
Учні здобували знання про стиль, періоди, тропи й фігури, ритміко-інтонаційні особливості періоду, а також про епічну, драматичну, сатиричну, буколічну, елегійну, ліричну, епіграмічну, курйозну й фігурну поезію.
У друкованому вигляді до нас дійшла лише вітчизняна поетика Ф. Прокоповича “De arte poеtica libri… “, що видана була 1786 р. латинською мовою у навчальних цілях.
Цікавим здобутком української поетики у 2-й пол. ХVIII ст. була рукописна праця Г. Сковороди “Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной для Переяславской семинарии”, написана філософом і педагогом під час його викладацької діяльності. Але цей рукопис був втрачений, а зміст його спробував реконструювати О. Мазуркевич за спогадами учня Г. Сковороди – М. І. Ковалинського, що були уміщені, як стверджує О. Мазуркевич, у кн. “Собрание сочинений Г. С. Сковороды” за ред. В. Бонч-Бруевича (СПБ, 1912) .
Починаючи з середини ХІХ ст., у шкільний курс літератури і в курс для вищих навчальних закладів, де вивчалася українська філологія, було введено матеріал з теорії літератури, яка значною мірою продовжила і поглиблювала здобутки поетики, але вже на матеріалах вітчизняної національної української літератури.
У ХХ ст., з розвитком в Україні теорії, історії літератури, а також науки методики літератури і з активним розгортанням процесу підручникотворення, почали видаватись для середніх і вищих навчальних закладів окремі посібники з теорії літератури. Так, для середньої школи були видані у 1-й пол. ХХ ст. в радянській Україні праці Д. Загула “Теорія поезії” (1921 р.), С. Гаєвського, “Поетика”(1923 р.), у 2-й пол. ХХ ст. – посібники О. М. Бандури “Теорія літератури” (1969 р.) і “Вивчення елементів теорії літератури в 4-7 класах (1981 р.), довідник із теорії літератури В. М. Лесина і О. С. Пулинця “Словник літературознавчих термінів” (1971 р.).
У західній діаспорі для українських шкіл і вищих навчальних закладів було видано посібник Д. Нитченка “Елементи теорії літератури і стилістики” (1975, 1979). Окремі теоретичні поняття та методика їхнього вивчення розглядаються у праці Л. Кисілевської “Українська література у вищих класах шкіл українознавства… “(1983 р.), деякі теоретичні поняття трактуються у “Хрестоматії з української літератури ХХ ст.” (1978 р.), укладеної Є. Федоренком та П. Малярем.
Вища українська школа послуговується з теорії літератури як окремого предмета працями О. Пулинця “Короткий нарис розвитку естетичних вчень та теоретико-літературної думки” (1968.р.), “Теорія літератури” (1975 р.), А. Ткаченка “Мистецтво слова. Вступ до літературознавства” (1998 р.) та ін. Широкого використання заслужив “Літературознавчий словник-довідник. Nota bene” (1997 р.) Р. Гром’яка, Ю. Коваліва та ін.
Отже, в ХІ-ХVIII ст. активно розвивались методи вивчення словесності – інтегрованої філологічної науки, збагачуючи навчальний процес і розвиваючи учнів та студентів. Разом із тим слід пам’ятати, що під час навчання приклади брались в основному з латинських джерел. Тести вітчизняних письменників для розборів не використовувались. Інколи за приклади правили польськомовні зразки. Тільки з ХVIII ст. почав вивчатись український силабічний вірш (поетика Гедеона Сломинського). Додамо: тоді ще не існувало поняття національна література, рідна література.
Таким чином, здобутки науки словесності у минулі століття є предтечами методики української літератури, яка починає розвиватись всебічно з 2-ї пол. ХІХ ст. у нових суспільно-політичних умовах українського життя. Методика поетики увійшла органічною частиною у шкільний і вузівський курси української літератури та підручники і посібники.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Відрубність розвитку української літератури Відрубність розвитку української літератури – концепція своєрідності” української літератури, яка трактувалася як вияв етнопсихології українців. Передумови вчення про В. заклали М. Костомаров, В. Антонович, розвинули І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, обгрунтували М. Грушевський, д. Чижевський. Ніхто з них не твердив про абсолютну В. української літератури від інших слов’янських літератур. Навпаки, простежувалися літературні впливи і взаємовпливи, але […]...
- Валерій Шевчук – Із вершин та низин. Книжка цікавих фактів із історії української літератури Київ: Дніпро, 1990. – 446 с. Подібного видання не було на Україні – це перша спроба у художній формі через короткі фактологічні оповіді відтворити в загальних рисах літературний процес упродовж його тисячолітньої історії – до революції 1917 р. У книжці йдеться про видатних творців, але й про забутих, маловідомих. Подано також цікаві факти з історії […]...
- Романтизм – нова доба в історії європейської літератури На межі XVIII – XIX століть у Німеччині сформувався новий напрям у літературі – Романтизм. Назва ця походить від визначення чогось “дивного”, “фантастичного”. Цей напрям був цілком протилежний класицизму і мав на меті протиставити суворі вимоги правил класицизму романтичній свободі від правил. Таке розуміння романтизму збереглося до наших днів, хоча дехто з літературознавців схильний вважати, […]...
- “Енеїда” І. Котляревського – енциклопедія жаття українського суспільства XVII-XVIII ст I. “Енеїда” І. Котляревського – безсмертна перлина української літератури (тяжкі часи на Україні після скасуванні Січі; необхідність езопової мови літературного твору; узявши сюжет з Вергілія, Котляревський створив оригінальну тему про українське козацтво; за словами М. Рильського це – “самобутній і глибоко національний твір”). II. Український національний колорит поеми. 1. Дух козацької вольниці (Енея і троянців […]...
- Бурлескно-травестійне віршування XVIII ст. як передумова появи “Енеїди” І. Котляревського РЕФЕРАТ на тему: Бурлескно-травестійне віршування XVIII ст. як передумова появи “Енеїди” І. Котляревського Вірші-травестії – пізне явище української літератури. Автори їх – мандровані дяки. Вірші-травестії – це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології. Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало […]...
- З історії української освіти в діаспорі Реферат на тему: З історії української освіти в діаспорі Історія української діаспори, і зокрема її освіти, – багатоаспектне суспільно-культурне і політичне явище, в якому історія української школи і викладання в ній одного з провідних українознавчих предметів – української літератури – посідає в процесі культурного збереження української ідентичності надзвичайно важливе місце. Українська художня література як вияв […]...
- Народність літератури Народність літератури – органічна якість художніх творів кожної національної літератури, яка виражає ментальність народу в його етнологічних та історичних виявах і вимірах, зумовлена органічним зв’язком письменника зі своїм етнонаціональним середовищем. Н. л. невіддільна від мови народу, представником якого є письменник як творець художнього твору, носій національної ментальності і мови народу. Таке розуміння Н-л. з’явилося в […]...
- Історія літератури Історія літератури – галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв’язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють […]...
- Значення творчості та діяльності П. Куліша для української літератури Видатний діяч української літератури П. Куліш майже 60 років фальсифікувався ідеологами комуністичного режиму, його творча спадщина заборонялася, але зараз повернулася в скарбницю духовного життя українського народу, допомагає нам краще зрозуміти героїчні і трагічні сторінки української історії. Пантелеймон Куліш служив українській національній ідеї. Так, у листі до Г. Рентель (1862) він писав: “Кращого від українців в […]...
- Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради Реферат на тему: Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради Напередодні визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.) і з початком широкого розгортання національної освіти по всій звільненій країні методика української літератури вже мала у своєму доробку навчальні книжки (в основному західноукраїнські), які давали знання з літератури та окреслювали коло теоретичних знань і художніх творів […]...
- Підручники з літератури у 50-80-х рр. XX ст. і реформування їх у сучасних умовах Реферат на тему: Підручники з літератури у 50-80-х рр. XX ст. і реформування їх у сучасних умовах З визволенням українських земель від німецьких окупантів починає відроджуватися школа, а разом із нею і методика викладання української літератури. У 50-80-і рр. “класовий” підхід до літератури продовжував наповнювати підручники з дещо “пом’якшеними” формулюваннями, але з тією ж самою […]...
- “Енеїда” І. Котляревського – перший твір нової української літератури “Енеїда” І. Котляревського вийшла друком 1798 року. Але цій події передувала майже тридцятирічна, нехай і з перервами, робота над текстом. І письменник дійсно зміг досягти художньої досконалості тексту. Напевне, через наполегливу працю І. Котляревського і його природний літературний хист, які у поєднанні зазвичай і творять дива, українська література зараз може похвалитися цим прекрасним шедевром гумору […]...
- Підручники з української літератури в країнах Східної Європи Реферат на тему: Підручники з української літератури в країнах Східної Європи Після 2-ї світової війни і нового політичного розкрою європейської карти на ідеологічно протилежні Західну і Східну Європи наступив новий етап життя українського населення у цих країнах. У п’ятдесятих роках у ряді країн Східної Європи – в Румунії, Польщі, Чехо-Словаччині, Югославії – починає відроджуватись українська […]...
- Відображення українського життя XVIII – початку XIX ст. в поемі І. Котляревського “Енеїда” “Енеїда” – героїчний твір стародавнього римського поета 1 ст. до н. є. Публія Вергілія Марона. Пародіювали його італієць Д. Лаллі, француз П. Скаррон, німець А. Блюмауер, росіянин М. Осипов. В українській літературі до переосмислення Вергілієвої “Енеїди” звертається І. П. Котляревський, використовуючи жанр травестійно-бурлескної поеми. Травестія – одна з форм сатирично-гумористичної літератури. Назва її походить від […]...
- Вплив творчості Шевченка на розвиток української літератури, мистецтва, духовної культури Вплив творчості Шевченка на розвиток української літератури, мистецтва, духовної культури Великий український письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, з світовою славою поета-правдолюбця – це Тарас Шевченко. Його думки зрозумілі усім пригнобленим, усім тим, хто хоче вільного, радісного і щасливого життя. Чому ж поезія Шевченка має не тільки національне, але і світове значення? Творчість поета-демократа у […]...
- Чим збагатило мене вивчення української літератури Чим збагатило мене вивчення української літератури Художня література – це особлива форма естетичного освоєння світу, за допомогою якої кожна людина збагачує себе духовно. Особисто я, вивчаючи літературу, розширила уявлення про стародавні епохи. Література навчила мене мріяти, переживати разом із персонажами творів, збагатила мою мову, адже мова творів і усної народної творчості, і українських письменників – […]...
- Внесок І. Нечуя-Левицького в розвиток української літератури Визначне місце в історії української літератури займає творчість І. Нечуя-Левицького. За своє довге життя він написав понад п’ятдесят романів, повістей, оповідань, комедій та історичних драм. Своїми творами він прокладав нові шляхи розвитку української прози. Письменник одним з перших в українській літературі відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже всі верстви населення тогочасної України. Він […]...
- Основні тенденції та напрями розвитку літератури кінця ХІХ початку ХХ століття. Вплив філософських вчень на розвиток літератури Тема: Основні тенденції та напрями розвитку літератури кінця ХІХ початку ХХ століття. Вплив філософських вчень на розвиток літератури. Початок нового століття був охарактеризований великими зрушеннями у мистецтві і в літературі. Особливого впливу зазнало мистецтво після усвідомлення того, що “померли всі боги, залишилась одна людина” (Фрідріх Ніцше). Людина стає центром художнього твору і уособлює в собі […]...
- “Історія Русів” – розповідь про історичний розвиток України від давнини до другої половини XVIII століття З часів другої половини XVIII століття дійшов до нащадків рукопис “Історія Русів” невідомою автора. “Історія Русів” – це історична праця, одна з перших про нашу історію з давнини до 1769 року – саме ця дата востаннє згадується у творі. “Історія Русів” – не книга, яка користувалася особливою шаною серед історичної прози, бо справедливо описувала погляд […]...
- Підручники з літератури в школах і гімназіях Західної України у перші десятиліття ХХ ст Реферат на тему: Підручники з літератури в школах і гімназіях Західної України у перші десятиліття ХХ ст. У перших десятиліттях ХХ ст. розвиток української освіти в Галичині обумовлювався кількома важливими суспільно-політичними чинниками: перебуванням українських земель з кінця XVIII ст. в Австро-Угорській імперії, а з 20-х рр. ХХ ст. до 1939 р. – у складі Польської […]...
- На тернистих шляхах… (про тяжкі умови розвитку української літератури) Історія української літератури – це тернистий, складний і тривалий процес в історії нашої культури. Переслідувалось українське слово від давнини і майже до кінця XX століття, заборонялось книгодрукування, скорочувались тиражі видань творів, написаних українською мовою, майже не перекладались українською мовою твори світової класики. Але українське слово жило ї виживало. Мої ровесники кажуть, що твори українських письменників […]...
- Перші підручники з української літератури для середніх шкіл і гімназій в Галичині Реферат на тему: Перші підручники з української літератури для середніх шкіл і гімназій в Галичині Хоча українці Галичини й опинилися з кінця XVIII ст. у напівколоніальних умовах Австро-Угорської імперії, все ж їхнє політичне і культурне становище значно відрізнялося від долі їхніх братів в Російській імперії. Ці відмінності історик О. Субтель-ний охарактеризував так: “Вимушена згода Габсбургів […]...
- Підручник з літератури в східній діаспорі Реферат на тему: Підручник з літератури в східній діаспорі Історія української освіти, шкільництва і підручникотворення у східній діаспорі нараховує понад 150 років. Там, за межами рідного краю, українські громади та окремі діячі української культури прагнули вести просвітницьку роботу серед співвітчизників, організовували українські навчальні заклади, видавали підручники. Найбільшими поселеннями українців за межами батьківщини стали, як відомо, […]...
- Підручники з літератури 20-40-х рр. XX ст. і в часи німецької окупації Реферат на тему: Підручники з літератури 20-40-х рр. XX ст. і в часи німецької окупації Зміст підручників, як і всієї методики літератури, мали за радянських часів суперечливий характер. З одного боку, методична наука прагнула “йти в ногу” із новітніми досягненнями європейської і світової педагогічної думки. У 20-і рр., наприклад, впроваджувалися далтон-план, метод проектів, бригадний метод […]...
- Розвиток літератури, освіти та науки у 20-30-х роках ХХ ст РЕФЕРАТ на тему: “Розвиток літератури, освіти та науки у 20-30-х роках ХХ ст.” На початку XX ст., в період імперіалізму, У зв’язку з дальшим зростанням потреби і в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914/15 навчальному році на Україні налічувалося […]...
- Піднесення української культури, літератури, науки в епоху ренесансу й бароко Піднесення української культури, літератури, науки В епоху ренесансу й бароко Період Ренесансу – Відродження – охоплює XIV-XVI століття. Поняття ренесансу виникло в процесі розвитку світової цивілізації, який поділяв історію на 3 доби: античність, середньовіччя та ренесанс – повернення до античності. Тогочасні гуманісти намагалися звільнити культуру від середньовічної стереотипності, наблизити її до античних ідеалів прекрасного. Для […]...
- Співпраця Олександра Барвінського і Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури Пошукова робота Співпраця Олександра Барвінського і Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури Розвиток освітніх потреб українського суспільства в Галичині поставив на порядок денний проблему оновлення навчальної книжки з літератури, яка б відображала здобутки нової української літератури та наближалася б до літературної мови на народній основі, відповідала виховним потребам середньої школи та гімназії. Під кінець 60-х […]...
- Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка “Іван Підкова”, “Тарасова ніч” (1814-1861) Письменник, художник, громадський діяч. Центральна постать не тільки українського літературного процесу, а й української культури взагалі. Став культовою постаттю, своєрідним символом духовності української нації, її самосвідомості. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури та літературної мови. Збагатив літературу новими темами, ідеями, був новатором у пошуках нових художніх форм та […]...
- Михайло Коцюбинський – великий майстер української літератури Видатний український письменник Михайло Коцюбинський ввійшов в історію національної літератури насамперед як знавець життя народу, особливо селян, його проблем, складної боротьби за соціальні і національні права. Внесок письменника дуже значний, і не останнє місце посідає своєрідний стиль, майстерне стерне володіння художнім словом, багата і повнозвучна українська мова, якою писав Коцюбинський. Ранні твори Коцюбинського вже відрізняються […]...
- Генетичне вивчення літератури Генетичне вивчення літератури (грецьк. genesis – походження, породження) – один із загальнометодологічних підходів, способів дослідження літератури, в якому увага зосереджується на виникненні і розвитку літератури в цілому чи однієї з національних літератур, на еволюції літературного процесу. Г. вивчення творчості одного письменника реалізується за допомогою біографічного, культурно-історичного, психологічного і соціологічного методів, які в сукупності дають можливість […]...
- Твір на тему: У кабінеті української мови і літератури (твір-опис приміщення) Скільки себе пам’ятаю, мені завжди хотілось ходити до школи. Спочатку мене приваблювало те, що це великий будинок, з багатьма кабінетами, дуже багато простору. Потім, коли подорослішала, зрозуміла, чому так. Мені подобалися кабінети з різних предметів, а найбільше – кабінет з української мови та літератури. Це велика світла кімната. Навпроти дверей – три великих вікна. Через […]...
- Роман “Чорна рада” – перлина історичної літератури (П. Куліша) Прозова спадщина П. Куліша розважає читача невеличкими гумористичними оповіданнями, які, проте, мають глибокий повчальний зміст, “малоросійськими анекдотами”, подібними до співомовок Руданського. Але вершиною творчості П. Куліша і чи не усієї тогочасної прозової літератури є роман “Чорна рада”. Задум цього роману виник у Куліша ще у 24-річному віці, але написання такого панорамного епічного твору зайняло у […]...
- “Ой у лузі червона калина” (з історії стрілецьких пісень) Коли почалася імперіалістична війна, був створений легіон під назвою Українські Січові Стрільці. Мужньо билися воїни з ворогами, відстоюючи незалежність України. Проводили вони і культурно-освітню роботу: створювали курси української мови, театральні гуртки, читальні. Стрілецькі поети Л. Лепкий та Р. Купчинський складали пісні. Пісня “Ой у лузі червона калина” виникла у період зародження січового стрілецького руху і […]...
- Відродження літератури: сучасний стан і перспективи У кінці XX століття процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних и адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної […]...
- Завдання художньої літератури Завдання художньої літератури Пам’ятаю, як збентежила мене новела Гр. Тютюнника “Климко”. Було таке відчуття, ніби я сам весь час знаходився поруч з головним героєм, страждав і радів разом із ним, переживав та вперто йшов до поставленої мети. Я бачив нашу Україну у страшні часи воєнного лихоліття і пишався співвітчизниками, душі яких не затьмарили хмари німецької […]...
- У чому сила художньої літератури як виду мистецтва У чому сила художньої літератури як виду мистецтва У нашому житті література відіграє визначну роль. З дитинства до похилого віку людина живе нібито у взаємодії двох світів – повсякчасної дійсності та художньої літератури. У літературних образах і подіях ми намагаємося виявити повсякденне, звичне, а от реальні стосунки ми часто будуємо на прикладах ідеальних героїв і […]...
- Григорій Квітка-Основ’яненко – перший прозаїк нової української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко – перший прозаїк нової української літератури У літературному житті Харківщини, а відтак і всієї України, особливе місце посідає творчість Григорія Квітки-Основ’яненка. Організатор видання перших журналів і альманахів в Україні, видавець першої збірки українських прислів’їв та приказок, Г. Квітка-Основ’яненко – зачинатель і перший класик прози нової української літератури. Історична заслуга Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка в […]...
- Відображення трагічних сторінок історії в поемі-містерії Т. Шевченка “Великий льох” Тарас Шевченко часто звертається до історичної тематики у своїй творчості, не обмежуючись змалюванням певних історичних осіб чи постатей. Талановитий митець багато розмірковує над історичною долею України, зображене супроводжує роздумами, філософській глибині яких може позаздрити не один філософ від літератури. Мені дуже подобається те, що кожного разу Т. Шевченко використовує оригінальні художні засоби, що робить його […]...
- Головні риси української літератури XX століття Головні риси української літератури XX століття На зламі віків відбулися певні зміни особистості й її внутрішнього світу. За Юрієм Липою, дух XIX століття передає літера “П”: позитивізм (самовпевненість, раціоналізм, пізнаванність світу), посада, прагматизм (вага людських зусиль). На думку Миколи Хвильового, символ XX століття – літера “М”: мисль, м’ятеж, Марія. Для цього часу характерне торжество інтуїції, […]...
- М. Шашкевич – зачинатель нової української літератури на західних землях І. “Русалка Дністрова” Маркіяна Шашкевича. (Романтичний напрям, що широкою хвилею заполонив на початку XIX століття всі європейські літератури, спричинив появу “Русалки Дністрової” – першої ластівки літературного й національного відродження Галицької України. Маркіян Шашкевич поставив собі за мету дати початок новій літературі – народній. Цій високій ідеї відродження українського письменства він вірно служив до кінця свого […]...
Лист до гречки.