За крок до смерті

Две знатные фамилии, равно
Почтенные, в Вероне обитали,
Но ненависть терзала их давно, –
Всегда они друг с другом враждовали.
до бунта их раздоры довели,
И руки их окрасилися кровью;
Но сердца два они произвели,
На зло вражде, пылавшие любовью.

В маленькому провінційному місті жив собі чоловік років сорока, він ніколи не був одружений, не мав сім’ї, був дуже самотній. Чомусь особисте життя в нього якось не склалося. Він був дуже привабливим, в молодості користувався увагою серед жінок. Його вік додав до його привабливості

більше серйозних рис. Його справжнє ім’я нікому не було відоме, він не відрізнявся дружелюбністю, тому навіть не вітався зі своїми сусідами, тому просто назвемо його містер І.
Містер І проживав сам, в однокімнатній квартирі домашніх тварин в нього не було. Більшість свого вільного часу він проводив на роботі, яка наводила жах на всіх його знайомих, які були переконаними реалістами і вважали, що він просто марнує свій час. Але І дуже любив свою роботу, це була його таємна пристрасть. Робота не оплачувалася, тому жив він дуже бідно. Намагався зводити кінці з кінцями і чекав, що колись все таки настане той момент, коли його старання отримають винагороду.
День в І розпочинався завжди однаково : ранкова пробіжка, що допомагала тримати його тіло в тонусі, пісний сніданок, кава і свіжа газета. Він не мав телевізора, тому про все, що діялося в світі він дізнавався із газет. дома в нього була велика, дуже велика бібліотека. Без книг І просто не уявляв свого існування. І був переконаний в тому, що світом завжди будуть правити люди, які читають книги і розвивають власну уяву, а не ті, які дивляться “ящик”. Приходячи з роботи І завжди витягував свій улюблений томик Шекспіра і читав… . читав… . поки всі мирські проблеми і хвилювання не відходили на другий план. Він переносився в епоху Ромео і джульєтти, стояв разом з ними на балконі, щиро співчував їхньому нещасливому коханню, сидів в тронному залі з королем Генріхом 4 і спостерігав за ходом Столітньої війни. Це було його друге паралельне життя, де він повністю віддавав себе в руки часу, на його повільних поворотах він встигав помічати всі емоції і переживання тодішніх людей, які жили, не знаючи ще багатьох сучасних технологічних відкриттів і були щасливі, кохали, воювали, працювали, влаштовували дуелі – були повноцінними, дивилися на світ з широко відкритими очима.
Але це був тільки плід його уяви – куточок особистої свободи. В сучасному світі це було не можливим, було інше життя – рахунки за комунальні послуги, постійний шум за вікнами, байдужі і не привітні люди, які ходили опустивши голови, кожен заглиблений в свої проблеми. За роки свого життя І став не поганим психологом на своїй роботі, його постійно оточували люди. Не завжди привітні не завжди щасливі, але це вже стало нормою в сучасному суспільстві. Ніхто не звертав особливої уваги на це. Тільки І…
Ранок був похмурий, збиралося на дощ. Але І все рівно збирався на роботу. Взяв з собою парасолю, декілька бутербродів, каву в термос, якщо потрібно буде зігрітися і вийшов на вулицю.
Дорога до його роботи пролягала по центральній вулиці міста. Люди як завжди спішили по своїх справах, міський транспорт був переповнений, тому І йшов пішком. Хоча в нього і не було лишніх дві монети на проїзд. Прийшовши на місце, він відкрив свій лоток з товаром і окинув оком міське озеро. Так, саме міське озеро. І працював там вже близько 15 років. Він торгував, але товар його був не звичайним, його не можна було торкнутися, вкусити чи розломити. Він був особливим. Це були мрії. Вони не мали спеціального пакування чи маркування, тому всі прохожі дивилися на його прилавок зі здивуванням, на ньому нічого майже не стояло. Люди вважали І божевільним.
Але це було не так. Він був нормальним, мало говорив, нікого не припрошував підходити подивитися, просто сидів читав або спостерігав за водою в озері і думками десь далеко літав в епоху Леонардо да Вінчі або джека Лондона.
З самого ранку в І було якесь тривожне передчуття. Ніби щось мало статися. Зазвичай люди вважають це інтуїцією, але І був переконаний, що це Ангел-охоронець підстраховує його або попереджає про щось важливе.
Сьогодні був робочий день, тому І не розраховував на багатьох відвідувачів своєї лавки. Навколо озера гуляли молоді мами з колясками, діти бавилися на березі, імітували рибалку, нічого особливого, все як завжди. Головне, щоб не було холодно, бо прийдеться постійно кутатися.
І розгорнув свою газету і заглибився в новини, які зранку не дочитав. Багато цікавого відбувалося у світі, він аналізував всі події, уважно перечитував. деяких слів чи термінів він не розумів, бо прогрес давно пішов вперед, тому І замальовував ті слова в червоний колір, щоб дома згодом подивитися на їх значення. І тут несподівано І відчув чиюсь присутність.
– доброго дня! А що ви продаєте? – запитала молода дівчина
– доброго! А що Вас цікавить юна леді?
– Те що ви продаєте – сумно відповіла дівчина.
– А хіба ви не бачите? Весь товар розкладений на столі. Вибирайте.
– Ні, не бачу. Ви напевне жартуєте. Тут пусто.
– Як? – І зробив серйозний вигляд обличчя.
– А так. Ви напевне фокусник або аферист – зробила висновок дівчина.
– Я? Ні. Я продавець. – з посмішкою відповів І.
– добре. Хай буде. дякую – дівчина ще раз кинула оком на прилавок і пішла.
Для І це було стандартною розмовою. Люди часто не помічали чим він торгує. для цього потрібно було мати відкрите серце і очі. А в людей з безліччю своїх проблем це траплялося дуже рідко. Тому особливо дивуватися не було чому. І продовжив вивчати газету.
За цілий день так ніхто і не підійшов. Під вечір людей трохи побільшало, молодь прогулювалася навкруги озера, випивали пиво і голосно сміялися. Але охочих до товару більше не знайшлося. І закрив лоток. Взяв свої речі і пішов додому. Там на нього чекав Шекспір і решта шанованої письменницької еліти. Вечір був прохолодним.
Ще один робочий день І пройшов. Завтра на нього чекало все те ж саме. Тільки тривожне відчуття посилилося і І не міг заспокоїтися. Сон ніяк не йшов у руку, тому він просто сидів у своєму кріслі-качалці і роздивлявся картини художників епохи пізнього Ренесансу (дюрера, Тиціана, Рафаеля, Вазарі,
Джорджоне ).
Надворі почало сіріти, надходив ранок. Знову робочий день. І прокинувся з великою тривогою в серці.
Погода сьогодні була вже кращою. Сонце ясно світило. Повівав легенький вітерець. І жадібно пив гарячу каву і читав газету. Якось несподівано він краєм ока побачив дівчину на озері, що стояла на самому краю і дивилася у воду. Він відклав газету і почав спостерігати за нею. Серце страшно закалатало в грудях. Він відчув свою внутрішню тривогу. Вона непорушно стояла, без будь-яких емоцій, вітер розвівав її плаття.
І вирішив підійти і запитатися чи все гаразд, щоб не дай Бог вона не кинулася у воду. Він встав і направився до неї. Вона навіть не підняли голови, коли І до неї звернувся.
– Я перепрошую, ви не скажете яка година? – запитав він.
– Ні. В мене немає годинника. – відповіла дівчина.
– А в мене є. Вам скажу. Половина 12.
– І що? Навіщо ви мені це кажете, я у вас не питала годину. – серйозно заявила дівчина.
– Я перепрошую, що так звернувся до вас. дозвольте запитати, що ви тут робите? Когось чекаєте чи просто розглядаєте водорості?
– А вам яке діло? Хочу стою.
– Правильно. Мені немає діла, але може би ви відійшли від краю озера, а то ще впадете.
– Не потрібно мені вказувати. Ідіть куди ішли. – нервово кинула дівчина.
– добре. добре. Тільки не зліться.
– Я не злюся. Ви просто мені заважаєте своєю присутністю.
– Чому? Я думав, що на озеро можуть приходити всі.
– Так. Але відійдіть собі дальше. Ви заважаєте мені думати. – сумно відповіла дівчина і відійшла на крок від води. І полегшено видихнув.
– От. Це вже краще. Мене звати І. А вас?
– Мене звати Ліза. дуже приємно.
– І мені. Чому така молода леді така сумна? Що сталося? Нещасливе кохання?
Дівчина підняла голову і поглянула І в очі.
– Ні. Не сумна. Просто. А чому саме кохання?
– Бо, сучасна молодь покінчує з життям найчастіше саме через це. І тут не важко здогадатися. А?
– Можливо. Але чому я маю вам розказувати? Це моя особиста справа.
– добре. Як хочете. Але вам стане легше, якщо розкажете. Мені тут і так самотньо.
– Нема особливо що розказувати. це пояснюється одним словом – розчарування.
– А… знайоме відчуття. Воно саме найболючіше. Знаю з власного досвіду.
– Тепер і я знаю. Що ж. дякую за розмову. Я напевне піду.
– Як хочете. Приходіть до мене в лавку. Якщо буде час.
– Лавку? А ви продавець?
– Так. Тут не далеко.
– Я все життя живу в цьому місті і на озері часто буваю, але ніколи не бачила вашого товару? А що ви продаєте?
– Ну. На все свій час. Напевне він вже прийшов. – І відчув як внутрішня тривога покинула його, він заспокоївся.
– То ви так і не відповіли що саме продаєте? Продукти, випивку?
– Ходіть і самі побачите.
– Ну давайте.
Вони обернулися і пішли в напрямку до прилавку І. Там стояла його не допита кава і газета. Ліза підійшла і побачила на прилавку багато маленьких різнокольорових веселок, які переливалися під сонячним світлом. Це її дуже зацікавило. Як можна продавати веселки???
– Що це?? – захоплююче запитала дівчина.
– А що ви бачите? – поцікавився І.
– Бачу багато маленьких веселок.
– О! Правда? А ще? – здивувався І.
– Ще вони переливаються під сонцем.
– Правильно. Як думаєте що це? – запитав І.
– Не знаю. Можливо це дитячі іграшки.
– МММ… ні… ще дві спроби.
– Ну тоді..може якісь досягнення техніки? – вгадувала Ліза.
– Теж мимо. Ще раз.
– Вже не знаю. Я ніколи нічого подібного не бачила. Вони такі яскраві, такі приємні на дотик.
– Я вам скажу правильний варіант. У вас чисте і відкрите серце, але дуже розчароване і змучене.
– Серце? Ні. Це веселки. Ви напевне жартуєте. – відповіла Ліза.
– Ні. Чесно. Їх ніхто не бачить. Крім тих людей, які мають відкриті і щирі серця. Це мрії. Мрії, які чекають свого здійснення.
– Мрії??? Не може бути… . таке буває. ??? Ви напевне фокусник якийсь і хочете мене обманути.
– Ні. Я чесна людина. Працюю тут близько 15 років і бачив вже різне.
– Це точно мрії?
– Точно. Тут є і ваша.
– Моя? То ви хочете сказати, що знаєте яка моя мрія???
– Ні. Я не знаю яка саме. Але знаю, що вона тут, на то я і продавець.
– А яка саме??Яка?? – дівчина жадібно роздивлялася прилавок.
– Це ви скажіть, вона ж ваша. – пояснив їй І. – Ви сама повинні вибрати.
– Я? А якщо я не вгадаю?
– І не потрібно. Це все само собою має статися. Час прийшов.
– Час? Який? – здивована дівчина підійшла ближче до І.
– Щоб придбати мрію. Інакше ви би їх не побачили. То як? Вибирайте?
– Не знаю чи потрібно. Може не варто?
– Варто! Варто! Так було задумано. Значить потрібно. Не бійтеся.
Ліза задумалася і розглянулася по сторонах, чи її десь часом не знімає прихована камера. А то тепер це користується популярністю на телебаченні. Вона ще раз оглянула мрії. Вони дійсно були прекрасні, всі яскраві і теплі. Так і хотілося взяти собі декілька.
І спостерігав за її роздумами і емоціями на обличчі. “Ця дівчина щось особливе”, – подумав він. Потрібно їй допомогти вернути віру у життя. От про що попереджав його Ангел – охоронець вчора. І бачив яка Ліза не впевнена, як соромиться. Він би їй допоміг, тільки не має права, вона сама повинна зробити свій вибір, повністю усвідомлений і виважений.
Ліза тим часом думала про свого колишнього, щоби він сказав на це, чи побачив би він мрії? Чи відкрите в нього серце? Але це дівчина вже ніколи не дізнається. Він її покинув і вернувся до колишньої, тепер Ліза була самотня і нещасна. Але це вона так думала.
– Ні. Ти не самотня. І не нещасна – уточнив І.
– Звідки ви знаєте? Ви може ще читаєте думки? – Ліза пильно подивилася на І.
– Ні. Я читаю по обличчях. От прочитав твоє. І все. І от що скажу. Ти не самотня, не нещасна, ти на роздоріжжі, тобі варто вибрати в яку сторону іти. для цього тобі потрібна мета або мрія, щоб наповнила тебе силою волі і вірою в життя.
– А далі?
– А далі ти повинна жити. І насолоджуватися тим часом, що тобі відміряний. для чого помирати через дурість. Ти народилася для чогось. От і виконуй своє призначення. Відкрий себе для світу і світ відкриється для тебе.
– Я думала над цим. Це все дійсно так. Не потрібно було іти топитися на озеро. Потрібно було перерізати собі вени вдома.
– Боже! Ви що? Ні. Ніякої смерті. Життя. В тебе на долі написано – жити, однозначно жити.
– Звідки ви все це знаєте??? Чому так переконуєте мене? Хіба вам не все рівно, що зі мною буде? Помру я чи буду жити?
– Це все досвід нажитий роками. Я не переконую, я просто висловлюю думки вголос. І не все рівно, це моя робота – продавати мрії, повертати віру у життя. Якщо я буду нехтувати своїми прямими обов’язками, то люди перестануть вірити і мріяти, а цього не можна допустити. Уява повинна жити і наповнювати життя яскравими фарбами.
– Ви дійсно вважаєте мене вартою мрії?.
– Так. Інакше ти би сьогодні не прийшла на озеро і я тебе б не побачив.
– Може це чиста випадковість?
– Випадковостей дорогенька не буває. Є тільки чисті закономірності. Тому вирішуй. А я поки з твого дозволу вип’ю кави. Можеш піти прогулятися, подумати, а потім повернешся і скажеш мені що надумала.
– А якщо я відмовлюся, то що буде з моєю мрією??
– Вона помре так і не втілившись, не виконавши своє призначення.
– Сумно.
– Сумно. Але реально.
– добре. Я піду посиджу на лавочці і подумаю.
– добре. Я буду тут.
Дівчина пішла. А І налив собі кави в кружку і заходився читати газету так ніби нічого і не сталося. Він вже не перший раз в такій ситуації. Його покупці завжди ідуть думати перед тим як придбати мрію. Ще не було такого випадку щоб хтось не повернувся, здоровий глузд завжди бере гору. Він краєм ока спостерігав як Ліза сиділа на лавочці і дивилася в горизонт. Така спокійна і така вродлива.
В її голові роїлося багато думок. Ця зустріч з І, їхня розмова, все її життя, це все наклалося одне на одне. В голові була каша. Ліза не знала що має робити, їй не хотілося втрачати такий шанс придбати мрію. Вона вагалася з вибором. Вона поглянула на І. Він сидів тихо – мирно читав газету, пив каву. Нічого особливого. Люди ходили мимо і не звертали ніякої уваги ні на І, ні на Лізу. Просто прогулювалися.
На годиннику була вже третя година і відчувався голод. І дивився на Лізу, яка непорушно сиділа на лавці і оглядала прохожих пустим поглядом, було видно, що її думки були десь далеко.
Нарешті вона підвелася і підійшла до І. Він зустрів ї посмішкою.
– Ну що? Як роздуми? – поцікавився він.
– Ніяк. дуже всього багато. Не знаю, що робити.
– Не може бути. Я думаю ти вирішила. – посміхнувся І.
– Буду поступати так як підказує серце. А там буде видно. – відповіла Ліза.
– добре. От і твоє вирішення.
– добре. Але можна я сама виберу мрію?
– Звичайно. Вибирай.
– добре.
Ліза нахилилася до прилавку і побачила всю різноколірність веселок. Але її погляд впав на веселку що виглядала з кишені І. Вона потягнулася рукою до тієї веселки:
– Я беру ось цю. – вона зловила її рукою і поклала в кишеню. – Що я вам винна за мрію?
– Ні. ні. Ту неможна. Тільки ті, що на прилавку – відповів збентежений І.
– Пізно. я свій вибір зробила. Вже пізно. Тепер це моя мрія – Ліза лукаво посміхнулася.
– Ні. Так не можна. То моя… мрія… була..
– Ваша? А звідки ви знаєте? Може то моя там заховалася?
– Може. Ну побачимо. добре.
– То як розрахуватися? Скільки вона коштує. – Ліза витягнула гаманець.
– Ні. Гроші ні. Твоя обіцянка, що ти втілиш її в життя, інакше вона помре.
– добре. Ось моя обіцянка. Я обіцяю, що втілю її в життя, і зроблю все, щоб повернути віру у життя.
– От і розплатилися. Щасти тобі! Заходь! Розповіси як ти це зробила.
– Звичайно! дякую вам за все. Нехай вам теж щастить! Ви хороша Людина_) до побачення.
– Бувай. – відповів І.
Ліза пішла. І був збентежений. Він ну аж ніяк не очікував такого повороту. Вона забрала його мрію і він був не певний що саме то за мрія. Він в думках почав пригадувати про що колись мріяв протягом життя і ужахнувся, як ця молода дівчина зможе справитися. Але дороги назад вже не було. Потрібно було жити далі. І згорнув мрії в сумку і пішов додому. Сьогодні був важкий день. Хотілося відпочити і подумати.
І прийшов додому. Присів в крісло – качалку, почав знову переривати всі свої мрії. І тут почув голос із власної сумки :
– І не переживай так. Тут твоєї вини немає. Ліза вибрала те, що мала. – це була одна з його мрій.
– Як не переживати? Хто його знає, що саме там?
– Все буде добре. довірся їй. Вона сильна.
– довіритися??? А якщо в неї не вийде? І вона знову спробує померти або подумає, що я її обманув. Що тоді?
– От прийде час і ти про все дізнаєшся. Вже скоро. Сьогодні вона відкриє її і дізнається, що там.
– О Боже! Що ж я наробив! Треба було вас тримати дома.
– Ні. Така твоя доля. – відповіла мрія і заховалася.
І сидів задуманий. Тепер вже нічого не поробиш. Нічого не зміниш. На нього находив сон. І потрапив у сон, там була Середньовічна Італія, якраз розквіт італійської школи художників, картини яких він так любив. Він прогулювався по місту, спостерігав за людьми. Відчув ніби його тіло стає все легшим і легшим. Щось було не так. Це було дивним. Хтось до нього звернувся і він побачив Леонардо да Вінчі :
– Вітаю! дякую за прихильність до мене, за любов до мистецтва. Ви хороша людина. І заслуговуєте на це. Бажаю всього найкращого. Завжди вірте в краще! Воно того варте. – да Вінчі повернувся і пішов у протилежному напрямку від І. На прощання помахав йому рукою.
І був вражений. Він не міг нічого сказати. Його тіло заціпеніло. Він стояв і не рухався. В голові хаотично бігали думки : “Що? де? Як? Чому?” .
Сон був настільки глибоким і реальним, що І відчував своє дихання і биття серця. Цього разу уява його не підвела. Але що означали слова да Вінчі він не міг зрозуміти. Що він мав на увазі? І чому саме він? Але це міг бути тільки сон. Він прокинеться і на нього знову буде чекати жорстока реальність.
Настав ранок. І прокинувся. Здивувався чого це він так довго спав? Зазвичай тільки починає сіріти і він вже встає. А тут на годиннику вже 8 година. Це було дивним. Але після такого хвилюючого сну він не надав цьому значення. Він встав і пішов у ванну. Чомусь іти було дуже легко. Він спокійно зайшов і поглянув у дзеркало і заціпенів… . на нього дивилося зовсім молоде обличчя. Це був він І… просто юний І… йому було приблизно 26 років!!!! Він торкнувся свого обличчя і не вірив власним очам! Що з ним сталося? “Треба себе вщипнути, бо це напевне сон” – подумав він. Але це була реальність.! Перед дзеркалом стояв молодий юнак, молодий І. Він роздягнувся і оглянув своє тіло. Боже! “Я молодий! – пролунало в його голові”.
Це був шок! Він не міг повірити. Все звалилося надто несподівано, цей сон, тепер він молодший. І вдівся і пішов на роботу. По дорозі він то і робив що думав, думав, думав. І тут його осінило. ТОЧНО!!! Ліза! Мрія! Молодість! “Правильно. Вона, напевне, вибрала мою мрію про молодість”. І посміхнувся! Точно!
І прийшов на озеро. Глибоко вдихнув вранішнього свіжого повітря і відкрив свій лоток. Аж тепер він додивився, що залишив свою сумку з мріями дома. І що він тепер буде цілий день робити?
Він вийшов на озеро, щоб прикинути, що робити і побачив дівчину, що направлялася в його сторону. Так! То була Ліза. Він її впізнав.
– добрий ранок. Це я Ліза. Пам’ятаєте мене? – розгублено запитала дівчина.
– добрий. Можна на ти. Звичайно. Це ти. І обняв Лізу.
– Я рада тебе бачити. Твоя мрія… .
– Моя. Вибачай, що так вийшло.
– Ти не винен І. Так мало бути. дякую тобі, що повернув мені віру в життя.
– Не має за що. Це мій обов’язок. Як ти? – поцікавився І.
– добре. Я мовби на світ народилася. В мене був дивний сон. дуже реальний.
– І в мене. Я бачив да Вінчі.
– А я бачила свою маму.
– Співчуваю тобі.
– Нічого. Вона щаслива за мене, що я залишилася жива. Це завдяки тобі. – Ліза поцілувала І в щоку.
– Не варто дякувати. Ти подивись, що ти зі мною зробила. Я знову молодий! М о л о д и й!!!!!!!!!!!! – І підхопив Лізу на руки і закрутив!!!
– Ха ха!! Бачу!!! Але борідка тобі пасувала.
– Нічо. В мене ще буде час її відростити.
І поцілував Лізу і сильно обняв. Вона повернула і йому віру в життя. Його 15 років роботи
Не пройшли марно. Тепер він найщасливіша людина! Тепер в нього є Ліза.
Це було кохання з першого погляду. Ці люди були створені одне для одного. Їх звела доля! Їх звели Мрії!
І взяв Лізу за руку і вони пішли прогулятися навкруг озера. Тепер вони вдвох будуть продавати мрії людям, будуть підтримувати їхню уяву!
Їх чекало попереду все життя! Скоро І познайомить Лізу зі своїм світом – світом мистецтва і літературних героїв і вони разом помандрують в Середньовічну Італію, Францію, подивляться на Америку, яку відкрив Колумб, зайдуть в гості до Наполеона, вип’ють чашку кави з першим президентом Америки. І так давно мріяв про це, а тепер цей світ повністю відкрив перед ним свої ворота. І був впевнений, що вони з Лізою проживуть довге і щасливе життя.

Р. S.
Тихий осінній вечір. В кімнаті горить камін. Тепло. Вже знайоме нам крісло – качалка. Тепер там сидить не тільки І, але й Ліза, його дружина. І читає в голос Шекспіра “Ромео і джульєтту”, Ліза дивиться на вогонь.
“Пришел рассвет, и мир печальный с ним.
От горести и солнце не явилось;
Пойдем отсель, еще поговорим
О бедствии, что в эту ночь случилось.
Джульетта и Ромео юный с ней…
Что может быть их участи грустней?”
І дочитав останній рядок і закрив книгу. Ліза поцілувала його в теплу щоку і щиро посміхнулася. І вкрив їх теплим пледом і загасив свічку на столі. Вони заснули, щоб більше не прокинутися. Такі щасливі, такі закохані!!!

“ЗЛАТКА”