Життєствердження в поезіях Богдана-Ігоря Антонича

Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,

Я – закоханий в життя поганин.

Б.-І. Антонич

Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше – це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: “Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве”. Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію відтворювати.

Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп’ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов’язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від
народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії “Автопортрет”, де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні “знаки” показують зв’язки людини з природою: “Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля… “

Збірку віршів “Зелена Євангелія” називають книгою природи. Поезія “Зелена Євангелія” – ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: “Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!” Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: “Весна – неначе карусель”, “місяць, мов тюльпан”, метафоричний образ “на каруселі білі коні” – неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії – воду і сонце: “… на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце”.

Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші “Вишні”: “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: “Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!”

У поезії “Різдво” бачимо не нове потрактування Біблії, за якою “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”, а показ того, що духовність не має географічного окреслення, лемки так само шанують Бога, як і віруючі в Єрусалимі, кожен із нас отримує первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а “Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”.

У поезії “Дороги” (1933) дорога, як відкрита книга, манить у безмежні далі, символізуючи життя з його красотами, таємницями і складнощами, небо і пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: “Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)”; а юність у цій дорозі вже вбачає наближення зрілості: “Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє”.

Ритмічність мелодики вірша на грунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з’явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка “Ротації”), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася, вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина – дитя її.

У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення – бути послідовними творцями природної краси на рідній землі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Моя душа ніколи не забуде.
Ви зараз читаєте: Життєствердження в поезіях Богдана-Ігоря Антонича
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.