Життєвий й творчий шлях М. Вінграновського

Рік народження Миколи Вінграновського – 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко й Борис Олійник, ще роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шістдесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління.

Життя й творча діяльність поета

Микола Вінграновський народився 1936 р. в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Закінчив Інститут кінематографії в Москві, де познайомився з Олександром Довженком, який мав значний уплив на формування поета.

М. Вінграновський – кіноактор, кінорежисер і сценарист. У Довженковому фільмі “Повість полум’яних літ” виступив у ролі Івана Орлюка.

Перші вірші з’явилися 1958 р. на сторінках журналів “Дніпро” та “Жовтень” (“Дзвін”). Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі “Повість полум’яних літ”, автором якого був Олександр Довженко. Автор книжок віршів “Атомні прелюди”, “Сто поезій”, “Поезії”, “На срібнім березі”, ” Київ “, “Губами теплими і оком золотим”, “Цю жінку я люблю”, повістей ” Первінка “, “Сіроманець”, “У глибині дощів”, “Літо на Десні”, роману “Северин Наливайко”. Найповніше видання доробку – “Вибрані твори в трьох томах” (2004).

Постановник десяти художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії “Благовіст”, Міжнародної премії Фундації Антоновичів.

Помер 26 травня 2004 р.

Збірка інтимної лірики “Цю жінку я люблю”

Про кохання М. Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики письменника 1990 року “Цю жінку я люблю”, до якої ввійшли твори більш як тридцятилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов. Відкривається збірка віршем “Сеньйорито акаціє, добрий вечір… “.

Вінграновськии-поет у ній несподіваний і впізнаний, тради – цшно-класичнии і сміливо-новаторськии. Здається, що течія його поезії плине між двох берегів: по один бік – ідея пошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простота вірша, висока культура образу, по другий – чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний дух неспокою. Тож любовна тема в нижці “Цю жінку я люблю” виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях, настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій.

Справжньою М. Вінграновський уважав поезію, що не скала – мучує людську душу: “Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять”. Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.

Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами. М. Вінграновський подав широку типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки.

Поет простежив різний “вік” кохання. Так, зародження почуттів називається “передчуттям любові”: “Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію”. Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: “Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє” (“Передчуттям любові і добра”). А у вірші “Ще молодесенька” очікування кохання втілено у зворушливому образі олюдненого серця: “Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові”.

Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості. На думку письменника, людина, що не вміє кохати й не цінує почуттів інших,- убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, що надихає и відроджує, що може врятувати людське серце від зубожіння. Адже “Любов – не зло”, проголошує ліричний герой, а у вірші “Зупинилась тиша тиха і незбудна” заклинає: “Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе… “, тому що “Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас”.

Микола Вінграновський у літературі вмів усе. Йому вдавалися дитячі оповідання, великі епічні полотна, кіносценарії… Але в усьому він залишався, насамперед, ліриком.

Кожен поет покоління шістдесятників обирав свій власний творчий порятунок. Вінграновський упіймав і зафіксував найбільш українське та питоме світовідчуття. Це, звісно ж, уплив школи Олександра Довженка, з яким поета звела доля.

“Поет абсолютного слуху”, як сказав про нього Григір Тютюнник. Подібне враження справляють класики японського жанру хокку. Вінграновськии перевинаишов українську природу и повернув нашій поезії важливу якість і цінність – людську душу. Окрім душі, М. Вінграновського більше нічого не цікавило. Та чи цього не достатньо на одне поетове життя?

Узагалі в наиінтимніших поезіях письменника не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде “не про ту любов”, про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось – усі і все, кому й чому він звіряється в любові,- усе це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього – в усьому житті.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Життєвий й творчий шлях М. Вінграновського