Зоряна Адамович – Осінній біль


Людині – ніжній, розумній, добрій, вічній,
Яка покинула нас восени…

Я скажено любила цю пору року. За що? Та я могла знайти тисячу, мільйон причин за що можна було її покохати. Перелічити? Та залюбки – ми ж ніколи не втомлюємось описувати те, від чого божеволіємо. Знаєте, скільки речей можна робити тільки осінню? Тільки тоді можна доторкнутися рукою до неба, набрати повні долоні холодних сірих хмар, притулитись до них своєю щокою, і вслухатися в тишину осені. Тишину таку дику, далеку і водночас таку рідну, до щему знайому… І ноги самі вистукують ритм осіннього вальсу… Ти зливаєшся зі мною – і наші ноги вибирають спільний осінній такт. Так затишно, так мило, так тепло… Тільки осінню ми могли іти холодним парком, а дощ-мряка пестив наші обличчя мокрим пензлем, залишаючи по ньому розводи осінніх хмар. І це був наш рай: ти, я і Осінь… Жахливо, що рай не безкінечний… Виявляється, він такий же як парк, як осінь. Обмежений в часі, обмежений в просторі… Тоді я загубила тебе… Може проміняла на оту мряку, а може на оті сірі обвислі хмари, які так давили на мою голову; я втратила тебе. Було боляче – повір… Втратила тебе – втратила частину себе, кращу частину. Винною була я – бо ти поспішав до мене; винною була осінь, бо занадто уже розгулявся її дощ… Усі вже змирилися, що тебе немає… А я не можу – і не може осінь: бо всі наші

почуття було присвячено їй. Усі відпустили тебе, а я ніяк не могла зважитися… А треба було, бо ти ж став ангелом – а вам не має місця на цій землі. А я все тримала, хотіла, щоб ти був земним, бо це означало, що ти досяжний, але… Мабуть, в тобі більше було небесного, бо ти приходив тільки уві сні, при температурі та галюцинаціях… Я не могла відпустити, а усі просили і ти просив, тільки мовчки, без жодного звуку, без жодного гарячого подиху, без жодного осіннього шелесту… Осінь прийшла до мене, так як приходила до нас, коли ми були разом, і попросила віддати тебе небесам: ” Усі ми ангели, а крила нам обрубують, ті кого ми любимо – не роби це з ним… ” Саркастично подякувала я їй. Спасибі, золотокоса красуне! Спасибі, нещасна бабусе, за твою цінну пораду. Краще б ти раніше щось підказала нам розумне…

Д о щ… Хмари, мряка, а під ногами листя: страшне, брудне і огидне, а ще недавно воно було справжнім золотом, яке так приємно було розкидати руками, яке так мило шурхотіло під нашими ногами, а зараз воно таке, як і ми… Нікому не потрібне, самотнє, розтоптане… .Я втратила тебе – мабуть через ту мряку… Знаєш, тепер я сама намагаюся дістати щокою тих сірих хмар. Важко. дуже важко дотягуватися до них без тебе. Стояти навшпиньки півгодини, щоб доторкнутися щокою тієї довгожданної хмари – а задоволення ж триває тільки одну секунду. А дальше коліна зрадливо тремтять, ноги підгинаються і я знову повертаюся на землю, на ту саму землю, пропахнену дощем та мертвим листям… І мене не ловлять твої сильні теплі руки… Колись хотілось відірватися від хмаринки – і впасти тобі в обійми, а зараз… А зараз боляче падати на мокру паркову бруківку…

Пам’ятаєш, осінь була надзвичайно гарною. Тепла, сонячна, літня. Ми гралися бабусиним павутинням і чекали коли ж наступлять ті довгожданні дощі. Ми фанатіли від них! А було від чого!!! Під ними так приємно було мокнути з парасолькою, підставляти долоню тому голодному дощу – а він просто впивався в руку кожною своєю краплиною. І тоді здавалося, що небо пора залатати, а то відбудеться світовий потоп. Ми чекали… довго. Але дочекалися… І мабуть, оті дощі принесли нам горе, мабуть, ота погана мряка, в яку так приємно було ступати, заплющивши очі і тримаючи тебе за руку… Прийшла мряка і пішов ти. Вона винна в тому, що водії так погано бачать, а пішоходи стають неуважними. Не знаю кого винити, але… О Боже, ми навіть не встигли станцювати останній осінній вальс. Обірвалася музика, погасла іскорка натхнення в твоїх очах.. Я більше не занурююся в мряку. Страшно, бо вона вкрала тебе у мене. Страшно, бо ти не можеш вести мене із заплющеними очима своєю холодною рукою…

Люди вважають мене божевільною… Приходить осінь. Я закриваюсь в собі… Я дивлюсь через вікно на оте набундючене сіре небо, яке кожен день просить у мене вибачення. дощ товчеться в моє вікно, а я не хочу говорити з ним… Закриваю вуха долонями, сильно-сильно стискаю голову, бо він скажено виє, а я не можу слухати це виття… Мабуть, теж просить вибачення… А я хочу одного, щоб він забув, де я живу, щоб не приходив до мене. Хай малює свої осінні пейзажі по вікнах інших самотніх людей, які були не так сильно закохані в осінь… Не так сильно закохані в того, кого вона украла назавжди…

До творів Зор’яни



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір опис літнього лісу.
Ви зараз читаєте: Зоряна Адамович – Осінній біль