Андрій Головко – Пилипко
Оповідання
В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся – білявими житніми колосками. Це – Пилипко. А ще – сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо – бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади – клаптик городу – кущі ступити ніде… Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат “панської” землі (як революція стала – з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш… ш… А жати чи то ж
– Отак, відступили наші.
А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув…
Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали – посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.
– А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою!
І батогом – лясь, лясь… Знов мовчали.
А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули…
Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір’ї – повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:
– Диви, штаб, мабуть.
Ті кинулись очима й принишкли. А як од’їхали геть, хтось сказав:
– Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити.
Пилипкові очі блиснули одразу.
– Ну, чорта з два, – кинув він і підвів з викликом голову. – Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: “Ми як турнемо німців, то аж у “Ірманії” оглянуться”.
А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: “може, і тебе одберуть”. Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.
Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз’їзд – зник у степу… А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами – ховались. Десь болючий крик бентежив ніч – били когось, і плакала жінка, діти…
У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір’ї тихо так.
Під’їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив’язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо:
– Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть.
Мати глянула журно на сина й зітхнула:
– Е, де вже не візьмуть! – А згодом, як повернула вже до хати, додала: – Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це – ой, як у них строго!..
Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею – тихо, як тінь.
У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька “дядьків” і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері-стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов.
– Тікати треба! – сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). – Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках – чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли – хати палили.
Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь:
– А я нікуди не тікатиму, – сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, – уб’ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім’я подінеться? З торбами попідтинню?!
– Не спалять.
– Хто їм дав право таке? – заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.
– Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати… за що ж!
– Та й сини добрі, – сказав батько Пилипків і похилився головою, – батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.
Микита Горобець захвилювавсь.
– Не говори так, Явтуше, – сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. – Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б – як язиком злизало б оцю напасть.
– Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб’ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.
Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум’ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла – стала на порозі.
– Микита у вас?
– А що таке? – озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели… Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:
– Цить! Ще почують…
Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур’янах загубилися…
Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз:
– Тату, а може б і ви втекли?..
Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.
– Ідуть, – кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері.
– Одчини! Ач, прищулився.
– Бий прикладом!
Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю.
– Де хазяїн?
– Я, – озвався батько хрипло якось.
– Ну, от тебе нам і треба, – сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, – світло дай!
Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам’янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.
– Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:
– Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.
Гайдамака аж зубами заскреготів.
– А-а, не знаєш ти!
Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки.
– Ми ось язика тобі розв’яжемо, – кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся… І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще… ще… .Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.
Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.
– Хай одсапне, – сказав один і звернувся до матері: – Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?
Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням…
– Кинь, кинь! – забили її. – Давайте зброю! Одімкни скриню.
Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.
– Злидота така, нічого й потягти! – сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. – Вставай, розлігся!
Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки:
– Йди, йди, слоняєшся.
Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір’я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними…
Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати.
Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одстала, Пилипко йшов далі.
Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Ішли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розійтися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах.
Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на подвір’я, і ворота важкі за ними – хряп! (Зачинилися).
Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони… Залп з вигону од вітряків приголомшив ЇЇ, – враз замовкла й прислухалась… Ще залп.
– Це полонених розстрілюють… – хтось сказав і лячно позадкував у темряву: – Тікайте!
Всі злякано кинулися за ним у темряву…
Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з улиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була – простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна Їй поклала. Сплять… А як прокинуться?
Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій – шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на леваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коневі на коліно. Мить – верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь…
Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген – садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там…
Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клацнувши рушницею:
– Хто такий?
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
– Ньо! Ньо!.. – і скочки подавсь у степ…
Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім – далі, тихше… Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав за поводи.
Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пилипкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря – раз, іще… Потім скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всі боки. Тихо. Степ… Ніч… Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч… Та схаменувся – кінь мокрий же, і ззаду там, на леваді, бахнув постріл… А ще раніше – залп на вигоні біля вітряків…
Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторожко поводячи головою та розглядаючись – де це він? Збоку місяцем облита могила висока.
Під’їхав ближче Пилипко й придивився. А – це ж Розкопана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз’їзд “їхній” не наткнутися. За півгодини яких спереду замаячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скочки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди.
Вбіг в улицю Пилипко й спинивсь: “Як би ж дядькову хату знайти?” (У Вітровій Балці жив його дядько по матері. Ще торік і в гості до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високі од улиці). “Либонь оце”. Осики тихо над тином шелестять. “Вони”.
Він заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно.
– Дядьку, дядьку… А вийдіть!
Тихо в хаті. Потім – чути було – рипнув піл і щось по хаті зашамотіло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:
– Хто там?
– Та я… з Михнівки, Пилип. Знаєте ж… Вийдіть-бо, – захапався хлопець.
Постать у білому, мовчазна, стояла проти вікна. Потім ворухнулась і зникла в сутіні. А згодом двері рипнули, і дядько став на порозі.
– Диво… Чого це ти? – спитав і, заспаний, глянув на хлопця. – Верхи… серед ночі?..
Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до тридцяти забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь – захлипав, а крізь сльози тихо:
– Так я й побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах… щоб рятували…
І на дядька жадно очима дивився:
– Ви ж знаєте – де. Ходімте-бо!
Чоловік рукою гребнув розкуйовджене волосся й замислився. Дививсь похмуро в землю. Враз підвів голову й кинув пошепки:
– Зараз.
А сам побіг до конюшні й вивів кобилу. За ворітьми пильно оглянувся і, скочивши на неї, зірвався вихором – понісся вулицею. Простоволосий і весь у білому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепірившися руками в гриву.
За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Бігли скочки. Під вербами раптом стишились і звернули ліворуч, спустилися в долину, просто в сивий туман. А в ньому химерні плями якихось кущів, дерев. Зачіпали віттям за ноги, в обличчя стьобали… Так було довго. Аж до само? річки. Біля мосту ж їх раптом перестріли три чоловіки в свитках, озброєні і теж на конях. Зупинили – почали розпитувати. Дядько все їм розповідав. Іноді й Пилипко вкидав яке слово в балачку.
Ті захвилювались. З-під нахмурених брів грізно кресали очі. Перегнувшись з коней, жадібно вслухалися вони в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки.
Один, що в шапці чорній, придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав:
– Ти з Михнівки й є?
– Ну да. Явтухів я.
– І це аж сюди прибіг звістити? – Блиснув очима й коня за поводи смикнув, аж той цапа став. Враз нагаєм увірвав і шарапнувся, лиш кинув назад:
– За мною!
Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиділа купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній, підвівсь на стременах і враз – бах! бах! – угору.
-Встава-ай!-пручнувся крик його, залунав по лісі.
Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів… Ах, скільки їх було – партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:
– Що?
– Що трапилось?
– Що таке?..
Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:
– Гайдамаки в Михнівці!..
Товпа оніміла. А він говорив далі:
– Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених… І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб’ємо німців!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками:
– Веди нас!..
– Ходім!..
– Ми їм покажемо, як знущатися з нас!
– Ходім!..
Командир підніс руку – поволі стихло. А він гукнув.
– По конях!
Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору – в степ…
Світало, як проїздили Вітрову Балку – співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. “Хоча б не спізнитися!”
Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од’їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, – зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли… Враз од села – постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними – з оголеними шаблями над головами…
Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз – опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила – і волошки, і колоски, і його…
Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші – в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..
За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились – ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі…
Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:
– Наша, наша, бабусю, бере, – сказав, – ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди – в степ. Од левад з криками неслися хлопці – малеча. Підбігли.
– Одступили!
– Ой, дали ж наші! – кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:
– Ой, набили ж німоті! А наших – Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам… А партизани сюди вертаються.
З левад дійсно виткнулись – поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров’ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах – іскра.
Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
– Ну, й молодці ж хлопці! – сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. – Думали – пропадати вже. Аж ви, як грім із неба…
Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула…
– Збавителі ви наші…
– Уже й не думали, що живі будемо…
Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:
– Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: “Німці в нас. Рятуйте!”. Ми так і кинулись…
Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли – дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:
– Що таке? Що трапилось?
– Хлопця немає… Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
– Уночі ще не стало. Я вранці – до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю – пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові… Убито ж його, синочка мого… Убито!..
Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її – тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла.
– Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є. До Розкопаної могили ще їхав з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тоді і забито його.
Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати. А мати за ними з тужінням кинулась, і батько, блідий, побитий, тихо слідом пішов. Юрба й собі полилася за ними аж за село… Стали. А перед очима хліба зелені хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались. По них, спотикаючись, бігла мати Пилипкова, і ген далі-далі партизани на конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою замахав. І до нього кинулись інші. З коней устали – нагнулись. Не видко в житі.
– Знайшли! – загомоніли в товпі.
– Диви, диви – на руки взяли.
Двоє партизанів підвелися в житі й помалу несли щось. А за ними вели коней інші по межі. Підбігла мати й припала до дитини. А вітер ніс понад житами уривки тужіння.
Ближче, ближче… Товпа зашуміла схвильована:
– Ну що? Що?
– Живий?
– Живий! У голову поранений.
Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся – житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.
1928
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Опис зими в художньому стилі.