Біографія Олександра Копиленка
Олександр Іванович КОПИЛЕНКО – людина і письменник (1900-1958)1 серпня 2000 року літературна громадськість України відзначила 100 років від дня народження відомого українського письменника – нашого земляка, автора понад 100 книжок О. І. Копиленка.
Народився письменник в Костянтинограді у родині залізничника, в будинку, який зберігся до нашого часу і розташований по вулиці ім. Лєрмонтова.
У нашому місті пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закінчив він школу та учительську семінарію. Наша красноградська земля наділила його наснагою
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 20-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.
Перші книги Копиленка “Кара-Круча”, “Буйний хміль”, “Іменем українського народу” висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці
Був Копиленко членом літературих об’єднань “Плуг”, потім “Гарт”, ВАПЛІТЕ, “Пролітфронту”, виконував обов’язки редактора журналу “Всесвіт”, входив до складу редколегії журналу “Соціалістична борозна”, співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось “Кореліс”.
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі – до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). Їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об’їздив всю Україну, бував у Грузії.
Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.
Натхненний співець сучасності, він жив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори – це мистецький літопис майже 35-літньої історії нашої Батьківщини.
У 1930 році вийшов у світ роман Копиленка “Визволення”. Вийшов він тільки один раз, тому, що критика відкрила по романові нищівний вогонь.
Тільки у 1990 році на книжкових полицях читач знову побачив цю цікаву книгу. Читаєш зараз цей роман і вражаєшся його актуальності, вражаєшся прикро, бо ось більше як 60 років минуло, а ми весь час “боремося” за те, за що боролись герої Копиленка ще у 30-му році.
У 1932 році Копиленко пише роман про будівництво Харківського тракторного заводу – “Народжується місто”.
Цей твір став значним досягненням не тільки української, але й усієї радянської літератури. Твір здобув неабияку популярність. Недарма тільки за перші чотири роки після написання він витримав сім видань.
Глибоко усвідомлюючи постійну потребу великої і невтомної роботи по вихованню підростаючого покоління, розуміючи, що вдача людини формується в дитинстві, О. І. Копиленко приділяє дедалі більше уваги літературі для дітей.
Перша його книжка для юних читачів “Сенчини пригоди” вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
“Причин того, чому я почав писати для дітей, немало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши Її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не було ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.
Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, ніж Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато”.
У 1936 році вийшов роман “Дуже добре”. Автор згадує: “… “Дуже добре” я написав для дорослих читачів, зокрема, для батьків. Коли працював над цією книгою, багато розмовляв з А. С. Макаренком, з яким знайомий ще з Харкова, коли він був начальником комуни ім. Дзержинського. Антон Семенович дуже радив мені не загладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою…
І ось, коли вийшло “Дуже добре”, книжкою відразу заволоділи юні читачі, молодь”.
Популярність роману “Дуже добре” спонукала написати продовження його – роман “Десятикласники” (1938 р.).
У всі періоди свого існування ці романи були настільною книгою у багатьох із молоді.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції “Радянська Україна”, що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України.
Водночас він писав і оповідання, одноактні п’єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах – у Канаді, США, країнах Латинської Америки.
Наприкінці квітня 1945 року, як спеціальний кореспондент газети “Радянська Україна” Олександр Іванович вилітав до Берліна і опублікував в останні дні війни про небачений героїзм радянських воїнів-визволителів, кілька нарисів.
У перші післявоєнні роки О. Копиленко пише історичну драму “Чому не гаснуть зорі”, популярну на ‘сценах театрів та роман “Лейтенанти”, в якому він одним із перших радянських письменників звертається до найпекучішої проблеми часу – повернення фронтовиків до мирної праці, якнайшвидшого відродження зруйнованого народного господарства.
Протягом наступного десятиріччя Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.
У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою – так вважав Олександр Іванович.
Любив Копиленко дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов’ю. В школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу – то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки – байдуже – найкращий пейзаж; аромат квітів – чи польових, чи садових – найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця – найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь – однаково – найкраща пора року.
Натурою Копиленко був поет, хоча вірші писав лише при перших літературних спробах. Зовні ніби похмурий, а вдачею ніби грубуватий, – він був лірик, лагідний та замріяний.
Лагідний та замріяний, дарма, що кожен, хто його знав, пам’ятає, який був бурхливий та галасливий у своїй поведінці Олександр Іванович: говорити тихо він не вмів, з’явившись у вашій хаті, ту ж мить знімав страшний шарварок – умів і приспівати, ні слуху, ані голосу не мавши, вмів і потанцювати чи, принаймні, притупнути ногами. Хата, в котрій з’являвся Копиленко, аж двигтіла стінами. Особливо, якщо Олександр Іванович реготав, а посміятися від душі він був завжди охочий.
Бо був він життєрадісної вдачі – життєлюб і людинолюб. Напрочуд товариський, він приваблював людей своєю душевною щедрістю і життєрадісністю. Дружив Копиленко з людьми різних професій і йому завжди було про що поговорити з ними, тому, що він був жадібний до людей, до життя в усіх його проявах.
Дуже любив Копиленко природу, любив тварин. Кохався в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, – забував рушницю біля машини, завдавшії цим клопоту друзям – шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.
Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду, з’являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань “Як вони поживають”, виданий окремою книжкою у 1961 році.
Олександр Копиленко був людиною яскравою, самобутньою, людиною, яка нікого не лишала байдужим.
Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був хрещений батько цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.
У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: “Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину на Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту”.
Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники.
А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.
Проте, жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті – літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.
Передчасно пішов від нас наш улюблений письменник, та ім’я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені нашого земляка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.
У Києві на Байковому кладовищі височить пам’ятник, оспіваний поетами:
“… Гойдається в зелені
Вулиця міста, А він де? Все тут же,
Все тут же, як завше Вкарбований профілем
В сонячне місто, Чоло своє горде над
Каменем знявши “.
Ім’я О. І. Копиленка занесено в енциклопедію світової літератури.
Твір людина має крила.