Брати Грімм – Німецькі народні казки



Німецькі народні казки записані братами Грімм.

БРАТИК І СЕСТРИЧКА
Узяв братик свою сестричку за руку та й каже:
– Відколи матуся наша вмерла, ми не маємо просвітлої години: мачуха щодня б’є нас, а як підійдемо до неї, то тільки й дивиться, як би стусонути ногою. А їмо ми самі черстві скоринки. Цуценяті і то краще живеться, бо йому вона інколи смачніший шматок кине під стіл. Якби про це дізналася наша мати!.. Краще ходімо разом у світ.
І пішли вони з дому через луки, поля, кам’яні гори і йшли цілий день. А коли почав накрапати дощ,

сестричка сказала:
– Це і небо, й наші серця разом плачуть!
Надвечір прибрели вони у великий ліс такі потомлені від горя, голоду та довгої дороги, що залізли в дупло товстенного дерева й поснули.
Другого дня вранці, коли вони прокинулись, сонце вже височенько стояло в небі й гріло їх, заглядаючи в дупло. Братик, і каже:
– Сестричко, мені дуже хочеться пити. Якби я знав, де тут криничка, то пішов би напитись. Мені здається, наче струмочок дзюркотить поблизу.
Братик підвівся, взяв сестричку за руку, і пішли вони шукати криниці. А їхня зла мачуха була відьма і добре бачила, як діти пішли з хати. От вона й пішла
за ними назирці, як це вміють відьми, і заворожила всі кринички в лісі.
Отож коли вони знайшли одне джерельце, з якого вода срібним струмочком стрибала по камінцях, то братик хотів напитись, але сестричка почула, як струмочок дзюркотить-промовляє:
– Хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться, хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться!
Тоді сестричка скрикнула:
– Братику мій милий, не пий водиці з цієї криниці, бо диким звіром станеш і розірвеш мене!
Братик не став пити, хоч дуже йому хотілось, і сказав:
– Що ж, терпітиму до другого джерельця.
Знайшли вони другу криницю, а сестричка й чує, як вона промовляє:
– Хто з мене нап’ється, той у вовка обернеться. Знову скрикнула сестричка:
– Братику мій любий, не пий водички з цієї кринички, бо вовком станеш і з’їси мене!
Братик і на цей раз послухався і сказав:
– Я потерплю ще до другого джерельця, але тоді вже що хоч кажи, а я нап’юсь, бо вмираю від спраги.
Коли вони прийшли до третього джерельця, сестричка почула, як воно дзюркоче-жебонить:
– Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться. Хто з мене на п’ється, той у козлика обернеться!
Ось вона й каже до братика:
– Братику мій рідненький, не пий водиці з цієї криниці, бо в козлика обернешся і втечеш од мене.
Але братик не витерпів, припав до джерельця і почав пити. Та щойно перші краплини змочили йому губи, як він раптом став диким козликом.
Заплакала сестричка над своїм бідним зачарованим братиком, і козлик також гірко заплакав.
Нарешті дівчинка сказала:
– Не журися, милий козлику, я ніколи тебе не покину.
Зняла вона золоту підв’язку з однієї панчохи і пов’язала її козликові на шию. Потім нарвала міцної осоки, сплела м’якого мотузочка, прив’язала до нашийника і повела козлика з собою все далі й далі в глибокий ліс. довго-довго йшли вони так і прийшли нарешті до маленької хатинки. Заглянула дівчинка в хижу, побачила, що там нема нікого, і подумала: “Отут ми зостанемось і будемо жити”. Назбирала вона козликові м’якого листя й моху на постіль і щоранку ходила по коріння, по ягоди та горіхи, а для козлика приносила м’якої травиці, годувала його з рук. Він був радий і весело стрибав навколо неї. Ввечері, натомившись, сестричка лягала біля козлика, клала голівку на його спину, що була їй за подушку, і солодко засинала. І якби братик мав людську подобу, то кращого щастя їм годі й бажати!
Так і жили вони довгенько, хоч і самотні були в цій дикій пущі. Але трапилося раз, що король тієї країни спорядив у цьому лісі великі лови. Заграли сурми, загавкали мисливські пси, залунали в лісі веселі ловецькі покрики. Почув козлик ті покрики, і йому враз забажалося побувати на полюванні.
– Ох,- благав він сестричку,- пусти мене на лови, бо не витерплю довше.
І доти просив її, поки сестричка згодилась.
– Та гляди мені,- сказала вона,- ввечері вертайся додому. двері будуть замкнені від буйних мисливців, а ти, щоб я тебе впізнала, постукаєш і скажеш: “Сестричко, впусти мене”,- бо як не скажеш, то не відчиню дверей.
Вискочив козлик надвір, і так уже було йому весело на вільному повітрі, що й не сказати! А король та його мисливці як побачили гарного козлика, так і подалися за ним, але не могли його наздогнати. Уже здавалося їм, що ось-ось упіймають, а він стрибнув у кущі, і тільки його й бачили.
А як стемніло, козлик прибіг до хатини, постукав і сказав:
– Сестричко, впусти мене!
Маленькі двері відчинились, він ускочив до хати і цілу ніч спочивав собі на м’якій постільці.
Другого ранку лови почалися знову, і козлик, зачувши ловецьку сурму та покрики мисливців, занепокоївся і знову почав благати:
– Сестричко, відчини мені, пусти мене в ліс! Сестричка відчинила двері й сказала:
– Йди, але ввечері мусиш тут бути і не забудь сказати так, як домовились.
Як побачив знову король зі своїми ловчими козлика із золотою стьожкою на шиї, так і погнали коней за ним, але козлик був надто прудкий і спритний. Гонитва тривала цілий день, і лише надвечір мисливці оточили козлика, а один стрілець навіть улучив йому в ногу, аж він закульгав і ледве добіг додому. А інший мисливець дійшов назирці за ним до самої хати та й почув, як козлик гукнув: “Сестричко, впусти мене”,- і бачив, як двері відчинилися, а потім знову зачинились.
Мисливець гарненько все те запам’ятав, пішов мерщій до короля і розповів йому, що бачив і що чув. Тоді король сказав:
– Завтра ще раз поїдемо на полювання.
А сестричка страшенно злякалась, як побачила, що її козлика поранено. Вона змила кров, приклала цілющого зілля до рани й сказала:
– Лягай на свою постільку, милий козлику, та скоріше видужуй.
А рана була така невеличка, що до ранку вже й знаку не стало. І коли козлик почув у лісі гомін веселих ловів, то сказав:
– Не можу витерпіти, я мушу там бути. Не бійся, сестричко, не так легко мене спіймати.
Сестричка заплакала й відказала:
– Тепер тебе таки вб’ють, а я зостанусь сама в цьому лісі, і в усьому світі не буде в мене нікого рідного. Не пущу я тебе.
– Я вмру тоді від журби,- відповів козлик.- Коли чую мисливський ріг, ноги в мене мов самі стрибають.
Нічого не могла вдіяти сестричка. Згнітивши серце, відчинила вона двері, і козлик жваво й весело вискочив у ліс. Побачивши його, король звелів своїм ловчим:
– Полюйте на нього цілий день, аж поки смеркне, тільки не зробіть йому ніякої кривди.
А як сонце зайшло, король сказав до того мисливця:
– Ну, веди мене, покажи лісову хатинку.
А опинившись біля дверей, постукав і сказав:
– Сестричко, впусти мене.
Двері відчинились, і король увійшов до хати, а там угледів дівчину, та таку гарну, що кращої ніколи й не бачив. дівчина злякалась, що то не її козлик, а чоловік із золотою короною на голові. Але король ласкаво подивився на неї, взяв за руку і мовив:
– Хочеш піти зі мною в мій палац і мені любою дружиною бути?
– Ох, як не хотіти,- відповіла дівчина,- тільки й козлика візьмемо.
Тоді король сказав:
– Гаразд, і він буде з тобою довіку і всього матиме вдосталь. Тим часом прибіг і козлик. Взяла його сестричка за м’який мотузочок з осоки і повела з лісової хатини.
Узяв король красуню-дівчину до себе на коня і повіз у свій палац. Там справили вони пишне весілля. дівчина стала королевою, і король жив з нею довго й щасливо. Козлика доглядали й годували, і він весело стрибав у королівському саду.
А зла мачуха, що через неї братик із сестричкою пішли поневірятися в світ, думала, що не інакше як дівчинку вовки роздерли, а братика, який обернувся на козлика, мисливці вбили. Та, почувши, які вони щасливі і як їм добре живеться, запалилася відьма заздрістю й злістю і відтоді вже не мала спокою, В неї тільки й думки було, як сестричку з братиком занапастити.
А її рідна дочка, що була бридка, як опудало, ще й одноока до того, раз у раз докоряла їй:
– Це мені треба було стати королевою, а не їй!
– Та стривай лишень,- заспокоювала дочку стара,- настане час, і все буде гаразд.
І ось настав час, і в королеви знайшовся гарний хлопчик, а король саме був на полюванні. Стара чаклунка перекинулася в королевину прислужницю, увійшла до покоїв, де лежала хвора королева, і сказала їй:
– Ходімо, купіль готова, вам треба скупатися й свіжих сил набратися, ходімо швидше, бо вода прохолоне.
Її донька також була з нею; разом вони віднесли недужу королеву і поклали в купіль. Потім замкнули двері і повтікали. А в кімнаті, де стояла купіль, натопили так, як у пеклі, щоб прекрасна королева швидко задихнулася.
Скоївши таке діло, стара чаклунка натягла своїй дочці на голову чепчик і поклала в ліжко замість королеви. Вона зробила й саму її схожою на королеву, лише другого ока не могла їй дати.
А щоб король нічого не помітив, наказала їй лягти на той бік, де не було ока.
Коли ввечері повернувся король додому і почув, що в нього народився синок, то дуже зрадів і хотів піти до ліжка своєї любої дружини, побачити, що вона робить. А стара відьма раптом гукнула:
– Ой, стійте, не відгортайте заслони, королева не може дивитись на світло, їй потрібен спокій.
Король повернувся назад, не знаючи, що в ліжку лежить несправжня королева.
Та опівночі, коли всі спали, нянька, що самотньо сиділа біля колиски в дитячій кімнаті, не змикаючи очей, раптом побачила, як тихенько відчинилися двері і ввійшла справжня королева. Вона взяла на руки дитину й почала її годувати.
Потім підбила подушку, поклала дитину в колиску, вкрила покри-вальцем. Не забула вона й козлика, пішла в куточок, де той спав, і погладила його по спині. А потім тихо-тихесенько вийшла.
Нянька другого дня вранці спитала сторожу, чи не заходив хто вночі до замку. Але вони відповіли:
– Ні, ми не бачили нікого.

Довго приходила королева отак щоночі і ні разу не промовила й слова. Нянька щоразу бачила її, але боялася розповідати про це. Минуло скількись часу, аж ось однієї ночі королева заговорила:
– Ах, що буде з вами, козлику й любий мій сину? Ще двічі прийду, а тоді вас назавжди покину!
Нянька не озвалась і словом, та коли королева зникла, вона пішла до короля і все йому розповіла. Тоді король сказав:
– Лишенько, що ж це таке? Цю ніч прийду сам посидіти біля дитини.
Ввечері він прийшов до кімнати, а опівночі з’явилась королева і промовила:
– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Іще раз прийду, а тоді вас назавжди покину.
Вона нагодувала дитину, як то звичайно робила, а потім зникла. Король не наважився до неї заговорити, але вартував і другої ночі. А цього разу королева промовила:
– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Це ж я востаннє прийшла, а тепер вас назавжди покину.
Тоді король не міг уже стриматися, прискочив до неї і сказав:
– Ти ж моя люба дружина!
І королева відповіла:
– Так, я твоя люба дружина.
І ту ж мить вона вернулася знову до життя, стала свіжа, рум’яна та здорова. А потім розповіла королю про страшне лиходійство, яке вчинили над нею зла відьма та її дочка.
Король звелів обох віддати до суду, і суд присудив їх до такої кари: дочку вигнали в ліс, де її роздерли дикі звірі, а відьму вкинуто у вогонь, і вона загинула лютою смертю.
Коли відьма згоріла на попіл, козлик знову обернувся в людину.
Сестриця з братиком стали жити разом і жили щасливо до самої смерті.

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ
Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматок хліба.
Якось уночі він довго, крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:
– Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим-їсти нічого?
– Знаєш що, чоловіче,-відповіла жінка.- Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.
– Ні, жінко,- мовив чоловік,- щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
– Ну й дурний! – гукнула жінка.- Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.
І гризла його доти, поки він згодився,
– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток,- сказав батько.
А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.
Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
– Тепер ми пропали!
– Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель,- якось дамо собі раду.
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
– Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,- а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова. Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:
– Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.
– Ох, тату,- сказав Гензель,- я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”.
А мачуха мовила:
– дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.
А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу. Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
– Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:
– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель посідали біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба. Вони чули, як десь поблизу щось стукає, і думали собі, що то недалечко їхній батько рубає дрова.
Але насправді то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так Гензель і Гретель сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була давно вже темна ніч.
Гретель заплакала.
– Як же ми тепер вийдемо з лісу?
А Гензель її втішає:
– Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу. Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від
Кремінця до кремінця; ті кремінці блищали на місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалися на них.
– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!
Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.
Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:
– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що пів-окрайця хліба, а тоді вже нам кінець.. Хоч би там що, а мусимо здихатись дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль назад не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.
Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми, аніж таке вчинити”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.
А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.
А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:
– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.
Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.- Йди як слід.
– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”,- відповів Гензель.
– дурню ти,- озвалась мачуха,- то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.
А Гензель тим часом усе кидав та й кидав крихти хліба собі під ноги на дорогу.
Мачуха завела дітей ще далі в ліс,- вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:
– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми з батьком підемо далі в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо й заберемо вас.
Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу додому. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку:
– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.
Зійшов місяць, і вони негайно рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли на землі, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:
– Не журися, все одно знайдемо дорогу.
Але дороги їм не пощастило знайти. діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.
Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.
Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає-виспівує так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула з гілки і полетіла перед дітьми, а вони й пішли слідом за нею.
Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь маленької хатинки та й сіла просто на даху.
Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, солодкими пундиками вкрита, а віконця в неї з чистого цукру.
– Отут ми підживимося,-сказав Гензель,-матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.
Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.
Коли раптом з хатини почувся писклявий голос:

А хто там гризе без упину,
Руйнує мою хатину?

Діти відповіли:

Це вітер лісний
Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.
Раптом двері відчинилися, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі пови-падали у них із рук. Стара похитала головою і мовила до них:
– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.
Схопила їх за руки й потягла притьмом до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка.
Гензель і Гретель полягали собі в ті ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо. Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб краще їх принаджувати.
Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.
У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.
Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:
– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть!
Рано-вранці, коли дітки ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько “Ласий буде шматочок”.
А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, хоч як благав, щоб його випустили, ніщо йому не помогло.
Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:
– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.
Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.
Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:
– Гензелю, ану покажи пальця, помацаю, чи ти скоро гладкий будеш! А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.
Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.
– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.- Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.
Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.
– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі,- голосила дівчинка,- то ми б хоч разом померли!
– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.- Все одно нічого не поможе.
Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, роз палювати під ним вогонь.
– Зараз ми напечемо хліба,- сказала стара.- Я вже натопила піч і замісила тісто.
Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.
– Лізь у піч,- сказала відьма,- і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.
Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:
– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.
– дурепа! – крикнула стара,- Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.
Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч. Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь. А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята і засунула на засув. Ох і заверещала відьмище! Просто страх! А Гретель утекла, і погана відьма згоріла в страшних муках.

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК
Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує-йде вулицею жінка й вигукує:
– Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте! Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:
– Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.
Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:
– Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.
Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.
А кравчик одкраяв добрячу скибку хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:
– От дошию куртку, а тоді й поласую.
Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи. А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.
– Мухи, мухи,- каже їм кравчик,- хто вас сюди просив? Ану летіть геть!
Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.
Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лусне по мухах. А тоді дивиться – аж сім мух убив.
– От який я дужий та хоробрий! – сказав він, сам собі дивуючись.- Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!
І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”.
– Та що місто,- міркував він далі,- хай знає про це весь світ! Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить – пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.
Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить – сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.
Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:
– Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати. Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:
– Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?
– Аякже! – відповідає кравчик і показує собі на пояс.- Ось прочитай, що я за один.
Велетень прочитав: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”. Він подумав, що кравчик здатен убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь в руку та як стисне – так з нього вода й потекла.
– А тепер ти спробуй,- сказав велетень.
– Оце й усе? – засміявся кравчик.- Це мені заіграшку.- Нишком він дістав з кишені’грудку сиру та як стисне – аж сироватка потекла.
– Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? – весело питає кравчик. Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.
– Ану,- каже,- і ти спробуй!
– Високо ти кидаєш,- похвалив кравчик,- але ж камінь усе-таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.
Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.
– Ну як? – запитав кравчик.
– добре кидаєш,- погодився велетень,- а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.
І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:
– Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.
– Залюбки,- відповів малюк.- Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.
Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк – гілки заважають.
Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:
– Виїжджали три кравчики із воріт…
Довго ніс велетнь того важкого дуба, а тоді втомився та й каже:
– Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!
Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:
– Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти. Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки-но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:
– Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?
– Це я стрибнув через дерево,- одказує кравчик,- бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.
Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху. Тоді велетень каже:
– Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру. І пішли.
Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.
Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.
Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень та як гепне по ліжку, аж проламав його. “Тепер уже,- подумав він,- я випустив юшку з цього стрибунця”.
Рано-вранці зібрались велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч, веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.
А кравчик помандрував собі далі.
Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.
А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”.
– диви,- казали вони,- який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.
Вони побігли до короля та й кажуть:
– Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.
Король зрадів.
– Ай справді,- каже,- покличте його сюди. Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.
Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:
– Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.
Пішли вони гуртом до короля.
– Ми не хочемо служити разом з ним, – сказали вони. – Він нас переб’є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.
Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому.
Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.
Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:
– В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.
– Гаразд,- погодився кравчик.- Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.
Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:
– Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями. Метнувся він до лісу і роззирається довкола.
Коли бачить – два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.
Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.
А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:
– Ти чого б’єшся?
– Приснилося тобі, чи що? Я не б’юся.
Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.
– Це ж що таке? – гукнув другий.- Чого б’єшся камінцями?
– Я не б’юся,- сонно промовив перший.
Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк-так поснули. А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.
– Це вже занадто! – скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювали один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.
Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:
– діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.
– А вас часом не поранено? – злякано спитали вершники.
– Все гаразд,- відповів кравчик,- і волосинка не впала з голови. Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.
Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.
– Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства,- сказав кравчику,- спіймай у моїх лісах звіра-однорожця, він завдає нам великої шкоди.
– Гаразд,- відповів кравчик.- Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір-однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!
Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов у ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі.

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.
– Стривай, стривай,- мовив кравчик,- хто спішить, той людей смішить.
Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.
– От тепер ти в моїх руках,- сказав кравчик.
Вийшов кравчик із-за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привів звіра до короля.
Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.
– Спіймай,- каже,- ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.
– Залюбки спіймаю,- пообіцяв кравчик,- Це ж дитяча забавка.
На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.
Недовго й ходив кравчик по лісу, аж бачить – розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.
Отак лютий звір і впіймався.
Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.
Тепер уже король хоч-не-хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства.
Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:
– Хлопче, а поший-но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.
Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.
Батько заспокоїв її, а тоді й каже:
– Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги гарненько зв’яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.
Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.
– Хай спробують,- мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.
Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:
– Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином. Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра-однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюсь і тих, що стоять під дверима!
Як почули слуги, то від страху їм аж у п’ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося. Отак і лишився кравчик на все життя королем.

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ
Жила на світі одна вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них, падчірка, була гарна й роботяща, а друга, рідна, гидка й лінива. Та вдова любила куди більше рідну доньку, хоч та була гидка й лінива. Падчірка мусила виконувати всю хатню роботу, була попелюшкою в домі. Бідна дівчина щодня сиділа на шляху біля криниці й пряла доти, поки їй нитка прорізала пальці до крові.
Одного разу вона так порізала ниткою пальці, що кров’ю залило увесь починок. Вона схилилася над криницею, щоб вимити починок, а він вислизнув із рук і впав у криницю.
Гірко заплакала дівчина й побігла до мачухи та розказала про таке нещастя.
А мачуха почала її лаяти на всі заставки і нарешті сказала:
– Уміла вкинути починок, то зараз же лізь і дістань його.
Пішла бідна дівчина до криниці, не знаючи, що й робити. І з великого жалю й страху стрибнула в криницю і знепритомніла.
А коли опритомніла, то побачила, що лежить на чудовій луці. Ясно світило сонце, і тисячі розмаїтих квітів цвіли навколо неї.
Вона пішла цією лукою і набрела на піч, у якій було повно хліба. Хліб почав гукати до неї:
– Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!
Дівчина підійшла до печі і лопатою повитягала весь хліб. А потім пішла собі далі.
Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:
– Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.
Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.
Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:
– А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло,- тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.
Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре.
Вона ніколи не чула від пані Метелиці лихого слова і щодня їла смажене й пряжене.
Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.
Нарешті вона сказала до старої:
– Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.
Пані Метелиця сказала:
– Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.
Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.
– Це тобі за те, що ти у всьому старанна була,- сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.
Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.
А щойно вона і ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:

Кукуріку, кукуріку!
Наша дівчина іде,
На ній золота без ліку.

Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.
Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства, то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.
Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.
Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: “Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!” – вона відповіла: “Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!” – і пішла далі.
Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: “Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!” – вона відповіла: “От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!” – і пішла далі.
Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.
Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше – навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.
Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ.
А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.
– Оце тобі твій заробіток,- сказала пані Метелиця і замкнула ворота.
І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:

Кукуріку, кукуріку!
Наша ледащиця йде,
Що брудна буде довіку!

І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Жила собі на світі маленька славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся – вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла.
Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка. Одного разу мати каже до неї:
– Іди-но, доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка соку, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай,- бо ще впадеш та розіб’єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.
– Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш,- сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір’ю і пішла.
А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.
– добридень, Червона Шапочко,- сказав вовк.
– Красно дякую, вовче, добридень і тобі.
– А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?
– до бабусі.
– А що ти несеш у фартушку?
– Пиріг і сік. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.
– А де ж твоя бабуся живе?
– Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де,- мовила Червона Шапочка.
А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.
Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже такі слова:
– Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!
Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: “А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся”.
І вона побігла з дороги в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.
А вовк тим часом не гаявся – подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері.
– А хто там?
– Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і сік, відчини.
– Натисни клямку,- гукнула бабуся,- я слаба, нездужаю встати. Вовк натиснув клямку, двері відчинились і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.
Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.
А Червона Шапочка все бігала за квітками. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: “Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!”
Дівчинка голосно гукнула:
– доброго ранку!
Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, і чепець її насунувся аж на обличчя.
– Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?
– А щоб краще тебе чути!
– Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?
– Щоб тебе краще бачити!
– Ой, бабусю, а чого в тебе такі великі руки?
– Щоб краще тебе схопити!
– Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?
– Щоб краще тебе зжерти!
Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.
Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.
А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:
“Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею”.
Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко – а там лежить вовк.
– А, старий лиходію, то ось де ти! – сказав мисливець.- давненько я тебе шукаю!
Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.
Розпоров трохи і бачить, щось там ясніє червоне – оксамитова шапочка! Розпоров ще далі-аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:
– Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!
А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся й хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.
Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому. Бабуся з’їла пиріг, випила соку, що принесла Червона Шапочка, і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: “доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє”.

А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею, і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповіла бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй “добридень”, але так блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з’їв би її.
– Ну, то йди замкни добре двері,- сказала бабуся,- щоб часом він знову не прийшов.
Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:
– Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога. Та вони мовчать, дверей не відчиняють.
Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з’їсть.
Але бабуся здогадалася, що, в нього на думці.
А під стріхою стояв великий кам’яний кадіб. От бабуся й каже дитині:
– А вилий-но у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу. Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.
А дівчинка весело пішла додому, і дорогою більш ніхто її не зупиняв.

БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ
Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить – лежить при дорозі пес гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
Осел його й питає:
– Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
– Ох,- відповів пес,- старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
– Знаєш що,- сказав осел,- я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і воші пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться – сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
– Ось і кіт-воркіт! – гукнув осел.- Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п’ятницю?
– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт.- Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганяти за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
– Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? – запитав осел.- Що там таке сталося в тебе?
– Та це я кукурікаю на гарну годину,- відказав півень,- бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
– Слухай, гребенястий,- мовив осел,- ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
– То чого ж ми тут сидимо? – сказав осел.- Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м’яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому – це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
– Ну, сірий, що там видно? – запитав півень.
– Ого, що я бачу! – відповів осел.- Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п’ють-їдять собі.
– От би й нам так! – сказав півень.
– добре було б, що й казати! – погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гунуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього гвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
– Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: “Кукуріку!”
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
– Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами – всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: “Розбишаку сюди!” То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.

МІЗИНЧИК
Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка його саме пряла. Ось він і каже:
– Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
– Атож,- зітхнула жінка,- якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець. Вони й сказали:
– Так і сталося, як ми бажали, є в нас тепер любе дитя, малесенький синочок.
І назвали хлоп’я Мізинчиком – адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки – лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний – хоч за що візьметься, в усьому йому щастить,
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
– От якби хто услід приїхав возом по дрова!
– Таточку,- вигукнув Мізинчик,- я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
– Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
– дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
– Ну, гаразд,- сказав, усміхнувшись, батько,- чом не спробувати? Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
– Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: “Гаття, гаття!”, мимо проходили двоє чужих людей.
– Що воно за мана? – сказав один чоловік.- їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
– Тут щось непевне,- мовив другий.- Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
– Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене. Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів другого трохи вбік і шепнув йому:
– Слухай, це хлоп’я – справжній скарб для нас! давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
– Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
– Ні,- відповів батько,- це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
– Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
– де тебе посадити? – запитали вони малого.
– Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, йшли, поки стало в полі вечоріти, а тоді хлоп’я і каже тим людям:
– Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
– Е, залишайся там,- відказав той, на чийому брилі він сидів.- Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
– Ні,- сказав Мізинчик,- так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Тоді чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
– Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. “В полі вже темно,- подумав він,- і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю”. На щастя, поблукавши трохи, незабаром він знайшов порожню равликову шкаралупку.
– От добре,- сказав малюк,- маю де спокійно переночувати,-і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже:
– Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
– Я вас навчу! – гукнув Мізинчик.
– Що це? – перелякався злодій.- Чи не причулося мені? Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
– Візьміть мене з собою, я вам поможу!
– А де ж ти?
– Шукайте на землі, де чуєте голос,- відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
– Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони.
– А так,- відказав він.- Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
– Гаразд,- сказали вони,- побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
– Чи ви хочете забрати все, що тут є?
Злодії полякалися і кажуть тихенько:
– Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
– Ну що вам подавати? Все, що тут є?
Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: “Це малюк хоче нас подражнити”. Вернулися і шепочуть йому:
– Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
– Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
– Ой лихо! – перелякано скрикнув Мізинчик.- Як же я потрапив у цю дивну сукновальню? – Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би.
Нарешті йому пощастило якось прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок корови.
– У цій кімнаті забули зробити віконце,- сказав він,- сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
– досить мені сіна! досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
– Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
– Чи ти не з’їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
– досить мені сіна! досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався – подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув ЙОГ. О.
Але Мізинчик і тут не розгубився. “Нічого,- подумав він,- якось до мовлюся з вовком”. І гукнув з вовчого черева: > *
– Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
– А де ж це? – спитав вовк.
– В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
– Ану замовкни! – крикнув вовк.- А то людей побудиш!
– Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся,- відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
– Стань за мною,- сказав батько матері, увійшовши до комори,- коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
– Таточку, це я тут, я у вовчому череві!
Батько як почув, то страшенно зрадів:
– Слава богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
– Ох синочку наш дорогенький,- сказав батько,- як же ми з матінкою потерпали за тебе!
– Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
– А де ж ти досі тинявся?
– Ох, татусик, побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
– А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі,- сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

ШІСТЬ ЛЕБЕдІВ
Один король поїхав якось у велику пущу на полювання, угледів звіра і так швидко погнався за ним, що всі ловчі повідставали.
Як стало вечоріти, король зупинився і, озирнувшись на всі боки, побачив, що заблукав. І хоч як пильно шукав він дороги з лісу, та не знайшов.
Коли бачить – іде назустріч йому баба, стара-престара, аж голова в неї трясеться. То була відьма.
– Бабусенько,- звернувся король до неї,- чи не покажеш ти мені дороги, щоб вибратися з цього лісу?
– Чом ні, ваша королівська величносте,- відповіла баба,- можу, тільки з однією умовою. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не вийдете з цього лісу й помрете тут з голоду.
– А що ж це за умова? – спитав король.
– Є в мене донька,- мовила стара,- і така красуня, що й у світі кращої не знайти. Вона якраз годиться вам за дружину. Як зводите зробити її королевою, я вам покажу дорогу з лісу.
Король був такий наляканий, що погодився на ту умову. Стара повела його до своєї хижі, де біля припічка сиділа донька. дівчина зустріла короля так, ніби давно його чекала. Король побачив, що вона таки справді дуже вродлива. А проте дівчина йому не сподобалась, і він не міг дивитися на неї без таємного жаху. Король посадив дівчину на коня, стара показала їм дорогу, і вони щасливо прибули до королівського палацу, де незабаром і справили пишне весілля.
Король був уже раз одружений, від першої дружини мав семеро дітей – шість хлопчиків і сьому дівчинку – й любив їх понад усе на світі. Отож, боячись, щоб мачуха не заподіяла їм якого лиха, він одвіз їх до відлюдного замку, схованого серед густого лісу. Замок стояв у такому потаємному місці, і шлях до нього так важко було знайти, що й сам король не втрапив би туди, якби одна чарівниця не подарувала йому клубок чарівної пряжі. досить було кинути той клубок перед себе, як він сам розмотувався і показував дорогу.
Одначе король так часто навідувався до своїх любих діток, що королева нарешті звернула увагу на його від’їзди і зацікавилась, що ж він робить сам у лісі. Вона не пошкодувала грошей для своїх прислужників, і ті виказали їй таємницю й розповіли про клубок, що тільки й міг допровадити до лісового замку.
Відтоді вона не мала спокою, не могла собі місця знайти, поки не дошукалася, де король ховає той клубок. Тоді пошила маленькі сорочечки з білого шовку, а що від матері навчилася чаклунства, то позашивала в них чари. І коли одного разу король поїхав на лови, вона взяла ці сорочечки й пішла в ліс, а клубочок показував їй дорогу до замку. діти, побачивши здалеку, що хтось іде, подумали, що то їхній любий татусь, зраділи й вибігли назустріч. А мачуха хутенько надягла на кожного сорочечку, і вони одразу обернулися в лебедів, знялися високо над лісом і полетіли.
Королева вернулася додому задоволена, що позбулася пасинків. Але дівчинка не вибігла з братами її зустрічати, і королева цього не знала.
Другого дня король пішов навідатись до своїх дітей, та не знайшов нікого, крім дочки.
– А де ж твої братики? – запитав він.
– Ах, любий таточку,- відповіла вона,- їх нема, вони полетіли й залишили мене саму,- і далі розповіла йому, що вона зі свого віконця бачила, як її брати полетіли над лісом лебедями, і показала йому те пір’ячко, що лебеді погубили, а вона позбирала. Зажурився король, але йому й на думку не спало, що то королева вчинила такий злочин, і, боячись, щоб не сталося такого лиха й з донькою, хотів забрати її з собою. Але дівчинка зі страху перед мачухою попросила батька, щоб ще хоч на цю ніч залишив її в лісовому замку.
Бідне дівча думало: “Недовго я тут буду, піду шукати своїх братів”.
І коли настала ніч, королівна втекла і подалась просто в пущу.
Йшла вона, йшла цілу ніч і цілий день, поки здолала її втома. Коли гляне – перед нею хатинка. Вона ввійшла туди й бачить: стоять у комірчині шість ліжечок. Проте на жодне вона не посміла лягти, а залізла під одне і лягла там на тверду долівку, щоб переночувати. А коли стало заходити сонце, вона почула якийсь шурхіт і побачила, як у вікно влетіли шість лебедів. Вони посідали на землю, почали дмухати один на одного і дмухали доти, поки поздували геть усе пір’я, а їхня лебедина шкура спала з них, мов сорочка. дівчина глянула на них, упізнала своїх братів, страшенно зраділа і вилізла з-під ліжка. Брати, побачивши її, пораділи й собі.
Але недовго тривала їхня радість.
– Тобі не можна лишатися тут,- сказали вони сестрі,- це розбійницьке кубло. Як розбійники повернуться й застануть тебе тут, то вб’ють.
– А хіба ви не зможете мене оборонити? – спитала сестричка.
– Ні,- відповіли вони,- ми можемо щовечора скидати лебедину шкуру й приймати людську подобу тільки на чверть години, а тоді знову мусимо лебедями стати.
Сестра заплакала й сказала:
– А чи не можу я вас якось розчаклувати?
– Ой, ні,- відповіли вони,- надто важко це зробити. Тобі треба цілих шість років не промовити й слова, не засміятися ні разу і за той час пошити для нас із айстр шість сорочок. А як ти зрониш хоч одне слово, то все піде намарне.
Поки брати це розповіли, минуло чверть години; вони знову перекинулися в лебедів і вилетіли у вікно.
А дівчина твердо вирішила врятувати братів, хоч би навіть довелося за це й головою накласти. Вона негайно покинула розбійницьку хатину, пішла в пущу, вилізла на дерево і там переночувала. другого дня вранці вона вийшла з лісу, назбирала айстр, вилізла на дерево і почала шити. Говорити їй не було з ким, а сміятися вона не мала охоти. Отож вона тільки сиділа й шила. Так минуло чимало часу, і сталось, що король тієї країни поїхав на лови в ліс, і королівські ловчі натрапили на дерево, де сиділа дівчина. Вони гукнули до неї.
– Хто ти така?
Та вона нічого не відповідала.
– Спустися до нас,- мовили вони,- ми тобі нічого лихого не зробимо.
Вона тільки головою похитала.
Коли вони почали й далі допитуватися, вона кинула їм своє золоте намисто, думаючи, що вони цим задовольняться. Але вони не відчепилися від неї. Тоді вона кинула їм свій пояс, а як і це не допомогло – ще й підв’язки від панчіх, а потім поскидала все, що мала, зосталася у самій сорочці. Та мисливці й тепер не облишили дівчини, а полізли на дерево, зняли її й привели до короля. Король запитав:
– Хто ти така? Що ти робиш на дереві?
Але вона не відповіла. Він питав її всіма мовами, які тільки знав, та дівчина зоставалася німа, наче риба. Проте вона була така гарна, що зворушила його серце, і він палко її покохав.
Король угорнув дівчину в свій плащ, посадив на коня і привіз до палацу. Там звелів одягти її в розкішні шати, і її краса засяяла, як ясний день, але й тоді вона не зронила жодного слова. Король посадовив її за стіл поруч себе, і її скромність та лагідність так йому сподобалися, що він сказав:
– Одружуся тільки з нею і нікого в світі більш не хочу.
І за кілька днів по тому справді одружився з нею.
Але король мав лиху матір; вона була незадоволена цим шлюбом і зненавиділа молоду королеву. Вона сказала:
– Хто її знає, звідкіля ця дівка взялася. Хіба це королева, що й слова не вимовить? Вона не гідна бути королевою.
Минув рік, і, коли молода королева породила першу дитину, стара вночі вкрала немовлятко, намазала молодій губи кров’ю й сказала королю, що його дружина людожерка. Король не повірив матері й наказав, щоб ніхто не смів учинити ніякого зла дружині.
А королева ні на що не зважала, все сиділа та шила сорочки.
Коли вона знову народила дитя, підступна свекруха зробила те саме. Але король і цього разу не повірив материним словам, лише сказав:
– Вона така скромна й добра, що не могла цього вчинити. Якби вона могла говорити і виправдовуватись сама, то невинність її вийшла б на яв.
Та коли і втретє стара вкрала немовлятко й наговорила на королеву, що й словом не могла виправдатися, то король хоч-не-хоч мусив її віддати до суду. А судді присудили спалити її на вогні живою.
Настав день, коли мали виконати вирок, а того дня саме кінчалися шість років, протягом яких вона не сміла ні говорити, ні сміятись, бо тільки так могла врятувати своїх любих братів від злих чарів. П’ять сорочок були вже готові, лише в останньої бракувало лівого рукава.
Повели її на страту, а вона взяла сорочки на руку і, ставши вгорі на стосі дров, що їх мали ось-ось підпалити, глянула довкола себе й бачить – летять до неї шестеро лебедів. І зрозуміла, що рятунок близько, і серце її забилося з радощів.
Лебеді спустилися й сіли навколо неї, а вона швиденько накинула на них сорочки. Ту ж мить з усіх лебедів поспадала лебедина шкура, перед нею стали її брати в людській подобі, гарні, здорові. Тільки в найменшого не було лівої руки, а замість неї він мав на спині лебедине крило. Брати стали обійматися та цілуватися, а королева підійшла до короля, що стояв, мов громом уражений, і сказала:
– Любий чоловіче, тепер я можу говорити і скажу тобі всю правду. І вона розповіла королю, як обманювала його стара мати, як вона вкрала в неї й сховала трійко дітей.
Король безтямно зрадів, коли діток привели до нього. Лиху свекруху спалили на вогні, а король і королева з шістьма її братами жили довгі роки у щасті й згоді.

ЗАЧАРОВАНА КРАСУНЯ
Давно, давно колись жили собі король і королева, і не було в ни” дітей. Щодня вони бідкалися:
– Ах, якби нам дитинку! Але дітей не було та й не було!
І ось одного разу королева купалась, а з води вилазить жаба і каже до неї людським голосом:
– Твоє бажання справдиться. Не мине й року, як буде в тебе донечка.
І сталося так, як сказала жаба: королева народила дівчинку, та таку вже гарну, що король нетямився з радощів і справив пишний бенкет. На родини він запросив не тільки родичів, друзів, знайомих, а й чарівниць, щоб вони були прихильні до дитини.
В його королівстві жило їх тринадцять, а золотих тарілок, на яких їм мали подавати страву, було в короля тільки дванадцять, отже одна чарівниця мусила зостатися дома.
Бенкет був надзвичайно пишний, а наприкінці чарівниці стали обдаровувати дитину чудесними дарунками: одна дала їй доброчесність, друга – красу, третя – багатство – одне слово, дівчинка дістала все, чого тільки в світі можна забажати.
Коли одинадцята сказала свої побажання, раптом увійшла тринадцята. Вона хотіла помститися за те, що її не запросили, і, ні з ким не привітавшись, навіть не глянувши ні на кого, сказала на весь голос таке:
– Як дійде королівна п’ятнадцяти років, то вколеться веретеном і помре.
І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.
Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:
– Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон. Король, щиро бажаючи вберегти любу дитину від нещастя, видав наказ: спалити всі веретена в цілому королівстві.
А побажання всіх інших чарівниць цілком справдилися. Бо королівна росла така прекрасна, цнотлива, привітна і розумна, що була кожному люба, хто тільки гляне на неї.
І ось того дня, коли їй сповнилося п’ятнадцять років, трапилось так, що короля й королеви не було вдома, і королівна залишилась самісінька. От вона й почала ходити скрізь та обдивлятися палац. Обдивилася всі кімнати й покої і нарешті прийшла до однієї вежі. Почала вона підійматися вгору крученими сходами, аж бачить – перед нею невеличкі двері. В замку стримить іржавий ключ. Вона повернула ключ, двері відчинилися, а там у невеличкій комірчині сидить якась бабуся з веретеном і жваво пряде кужіль.
– добридень, бабусю,- привіталася королівна,- що це ви робите?
– Пряду,- відповіла стара і кивнула головою.
– А що це у вас в руках, що так весело крутиться? – запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.
Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.
А навкруги почав розростатися терен – що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.
І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки, і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.
Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли – гинули, зависнувши на колючках.
Тоді юнак мовив:
– Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.
Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався.
А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.
Прегарний духмяний цвіт укривав тернові кущі, і тільки-но королевич підійшов до них, терни самі розступилися перед ним і вільно пропустили його вперед, а позад нього зімкнулися знову. На подвір’ї палацу він побачив коней і рябих гончаків, що лежали й спали. На даху сиділи голуби, сховавши голови під крила. У палаці, куди він вступив, на стінах спали мухи, кухар на кухні підняв руку, наче хотів схопити кухарчука за чуба, служниця сиділа над чорним півнем, немов збиралася його обскубти. Він пішов до зали й побачив там придворних, що лежали й спали, а вище на троні, схиливши голови, спали король і королева. Він пішов ще далі. Скрізь стояла така тиша, що йому чути було власний віддих. Нарешті прийшов королевич у вежу й відчинив двері до маленької комірчини, де спала на ліжку зачарована королівна. Вона була така прекрасна, що юнак очей не міг одвести від неї. Королевич схилився і поцілував її. І тільки-но він її поцілував, красуня розплющила очі, прокинулась і привітно глянула на нього. А потім устала, а за нею повставали всі: прокинувся король і королева, прокинулись придворні і здивовано подивилися одне на одного.
Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.
А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пиш-не-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.

КОРОЛЬ дРОЗдОБОРОд
В одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався – вона його відпровадить та ще й поглузує.
Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни,
Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь гандж.
Один був затовстий, і вона сказала:
– Барило з вином!
Другий зависокий:
– довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!
Третій замалий:
– Короткий, гладкий, не потрібен такий.
Четвертий надто білолиций:
– Блідий як смерть. П’ятий дуже червонощокий:
– Печений рак.
Шостий не зовсім рівно стояв:
– Сире поліно, хай за грубкою підсохне.
І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший – і мав трохи криву бороду.
– Ха-ха,- реготала вона,- в нього борода, наче дзьоб у дрозда! І відтоді прозвали його дроздобородом.
Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.
А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.
Король почув ту пісню і сказав:
– Покличте сюди співця!
Ввійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.
Король відказав:
– Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину.
Королівна злякалась, але король суворо промовив:
– Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.
І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика і королівну примусом негайно звінчали зі співцем. А тоді король сказав:
– Не годиться, щоб жебракова жінка залишалася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.
Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:
– Чий це ліс, чия земля?
– дроздоборода-короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.
– Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за дроздоборода?
Потім вибрели вони на гарну луку. Королівна знову питає:
– Чиї це луки, чия земля?
– дроздоборода-короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.
– Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за дроздо-борода?
– Мені зовсім не до вподоби,- мовив нарешті співець,- що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?
Нарешті прийшли вони до маленької-малесенької хижки, і королівна запитала:
– Ой лишенько! Ой ненько! Чия це хатка така маленька? Співець відповів:
– А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою. Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.
– А де слуги? – запитала вона.
– Які слуги? – здивувався жебрак.- Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари мені їсти. Я дуже натомився.
Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.
З’ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.
Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.
Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:
– Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли й нічого не заробляли. Берися плести кошики.
Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.
– Бачу я, що з цього не буде діла,- сказав чоловік,- візьмись-но прясти, може, це в тебе вийде краще.
Вона сіла за прядку й спробувала прясти, але тонка нитка незабаром так порізала їй ніжні пальці, що аж кров потекла.
– От бачиш,- сказав чоловік,- ти нездатна ні до якої роботи, наберусь я з тобою горя. Спробуймо ще торгувати горщиками та всяким череп’яним посудом. Я закуплю крам, а ти поїдеш на базар і продаватимеш.
“Ой лишенько,- подумала вона,- таж на базарі будуть люди з батькового королівства, як побачать мене, то засміють!”
Та ніщо не помогло, мусила вона послухатись – не вмирати ж із голоду. Першого дня їй торгувалося добре, бо в такої вродливої жінки люди купували охоче й платили стільки, скільки вона загадає. Чимало було й таких, що гроші заплатять, а краму й не візьмуть, залишать їй.
Прожили вони скількись там днів на вторговані гроші, а потім чоловік знову закупив у гончарів багато посуду.
Вона сіла собі скраю на базарі, виставила крам і продає. Аж тут де не взявся п’яний гусар, наїхав конем на її посуд і потовк, потоптав його на череп’я. Гірко заплакала жінка і не знала, що робити.
– Ох, я нещасна,- бідкалася вона,- що ж тепер мені чоловік скаже! Побігла додому і розповіла про, нещастя.
– А хто ж сідає з горщиками край базару? – відказав чоловік.- Годі плакати, я вже добре бачу, що ти нездатна ні до якої путящої роботи. Ось був я в королівському палаці й там питав, чи не треба їм служниці на кухню. Мені сказали, що можуть тебе взяти за самий харч.
І ось королівна стала служницею на кухні, мусила слухатися кухаря і робити найчорнішу роботу. Під фартушком ховала двоє горняток, складала туди всякі недоїдки й приносила додому, щоб і чоловік мав що їсти.
Та ось король того королівства оженив старшого сина, і в палаці справляли гучне весілля. Бідна служниця пішла нагору і стала біля дверей, щоб хоч трохи подивитися.
Запалили світло, стали входити гості, один за одного кращий, і всі зодягнені пишно та розкішно, а вона з жалем і сумом думала про свою долю, проклинаючи себе за пиху та гордість, що довели її до такої ганьби, в такі злидні вкинули.
Слуги вносили до зали всякі страви, від яких смачно-пресмачно пахло, а, виносячи тарелі, часом кидали і служниці недоїдений шматочок, і вона ховала все те у свої горнятка, щоб однести додому.
Аж ось вийшов і сам королевич, весь у шовк та оксамит убраний, з золотим ланцюжком на шиї. Угледівши вродливу служницю, що стояла біля дверей, він узяв її за руку і хотів з нею потанцювати, але вона всіляко відмагалась. А коли побачила, що це сам король дроздобород, який до неї сватався і якого вона немилосердно висміяла, то й зовсім перелякалася. Та дроздобород не слухав ніяких відмовок, а силоміць потяг її до зали. І враз шворка, на якій держалися кишені під фартушком, урвалась, горнята впали, розлилася юшка, розсипались недоїдки. Гості, побачивши це, вибухнули реготом, а вона так засоромилася, що рада була на тисячу сажнів у землю провалитись.
Вирвалась, вискочила у двері й хотіла втекти, але на сходах її наздогнав якийсь юнак і вернув назад. Глянувши на нього, вона побачила, що це знову король дроздобород. А він їй ласкаво сказав:
– Не бійся мене. Це ж я – твій жебрак, що жив з тобою в халупі. Заради тебе я перебрався на жебрака. І той гусар, що потоптав тобі горщики, також був я. Все це я робив, аби зламати твої гордощі та покарати тебе за насміх, якого зазнав од тебе.
Вона гірко заплакала й сказала:
– Я тебе тяжко образила і не гідна бути тобі дружиною.
Але він відказав:
– Не плач, усе лихо вже минулося, тепер ми справимо наше весілля. Тоді до неї підійшли покоївки, вбрали її в розкішні шати. Прийшов
І батько її, і всі придворні, побажали їй щастя в шлюбі з королем дроздобородом, і аж тоді почалося справжнє радісне весілля.
Якби і ми з вами там були, солодко попоїли б і всмак попили!

ЗОЛОТА ГУСКА
В одного чоловіка було три сини – два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.
От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити.
Прийшовши в ліс, він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:
– дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити.
Але розумний сип відповів:
– Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!
І сам пішов далі.
Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.
Тоді пішов другий, середущий, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно:
– Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою.
І пішов собі далі.
Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так, що його довелося нести додому. Тоді сказав дурний:
– Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:
– Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.
Але дурний доти прохав, поки батько сказав:
– Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.
На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.
Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:
– дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо я дуже хочу їсти й пити.
Дурний відповів:
– Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо.
Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива – добре вино.
А як поснідали, чоловічок сказав:
– За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.
І попрощався.
Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.
А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.
Старша подумала: “Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну”,- і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.
Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:
– Не підходь, не підходь!
Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: “Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?” – підбігла, торкнулась їх, та так і прилипла.
І мусили вони ночувати біля гуски.
Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем – куди він, туди й вони.
Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:
– Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?
А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними.
Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п’яти, і здивовано скрикнув:
– Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину.
Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.
Ось так чвалаючи вп’ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.
Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.
Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.
Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.
По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.
Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.
От дурник і питає, чого він так зажурився.
– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.
– Тоді я тобі поможу,- сказав дурник,- ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.
І повів його в королівський льох.
Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.
Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.
Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув – а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:
– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду.
Дурник дуже зрадів і сказав йому:
– Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.
І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла.
Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.
Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:
– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.
І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

ВОВК І ЛИСИЦЯ
Лисиця була у вовка в наймах, і чого лише вовк забажає, те вона мусила робити, бо була слабкіша за нього. От вона й почала думати, як би здихатися такого хазяїна. Якось довелося їм іти через ліс, а вовк і каже:
– Гей, руда, дістань мені чого-небудь на вечерю, бо як не дістанеш, то тебе саму з’їм.
Лисиця відказує:
– Я знаю один хуторець, там є кілька славних ягняток. Якщо маєш охоту, ходімо туди.
А вовкові тільки того й треба. Вони й пішли.
Лисиця вкрала ягнятко, принесла вовкові, а сама накивала п’ятами. Зжер вовк ягнятко, та одним не наситився. Захотілося ще одне з’їсти. От він і пішов – вайло вайлом, поліз у кошару, а овечка-матка як почала жалібно бекати на весь хутір. Зачули те селяни, позбігалися та й ну лупцювати вовка. Так надухопелили, що він насилу вирвався, прибіг, шкутильгаючи й виючи, до лисиці й каже:
– Ну й підвела ж ти мене!
Лисиця відповіла:
– Не будь таким ненажерою.
Другого дня пішли вони знов у поле, і жаднющий вовк каже:
– Гей, руда, дістань чого на вечерю, бо як не дістанеш, то зжеру тебе саму.
Лисиця й відказує:
– Он там на хуторі одна господиня сьогодні ввечері пече млинці, ходімо туди.
Пішли вони. Лисиця обережненько скрізь облазила, винюхала, де стоїть миска з млинцями, поцупила з півдесятка і принесла вовкові.
– На, жери,- сказала й пішла. А вовкові підвесятка млинців – як собаці муха: проковтнув і нема. От він і каже собі:
– Які ж бо смачні! Піду ще дістану.
Пішов та як допався, а миска геп на підлогу – та й розлетілася з грюкотом на череп’я.
Господиня почула, вибігла, скликала людей. Вони поназбігалися та й ну вовка лупцювати чим попало, аж він насилу втік. Прибіг до лисиці, виючії й шкутильгаючи на дві лапи, та й каже:
– Ну й підвела ж ти мене, ще гірше, ніж учора. Селяни застукали мене та так прочесали спину!
А лисиця відповіла:
– Я ж тобі казала – не будь такий зажерливий.
Третього дня, коли вони вийшли з дому, вовк, ледве-ледве шкутильгаючи за лисицею, знову сказав їй:
– Гей, руда, подбай-но про вечерю, бо як ні, то тебе саму з’їм. Лисиця відповіла:
– Я знаю одного дядька, він зовсім недавно заколов кабана, і в нього в льоху повна бодня солонини. Ходімо добудемо.
Вовк на те:
– Тільки заліземо разом, щоб ти мені помогла, як доведеться тікати.
– Про мене,- мовила лисиця і показала йому всі лази, а тоді вони пробралися в льох. А там м’яса – їж, хоч лусни.
Вовк як допався – жере та й думає: “Поки всього не з’їм – із місця не рушу. Маю часу досить”.
Лисиця також добре поласувала, але їсть та й озирається, на діру поглядає, кудою вони влізли, та все то вилізе, то знов улізе, приміряється, чи пролізе тулуб, як доведеться тікати. Вовк і питає її:
– А скажи мені, руда, чого це ти все бігаєш сюди-туди, то надвір, то назад?
– Та треба ж глянути, чи не йде хто. Ти не їж так багато.
Вовк відповів:
– Поки не виїм усього з бодні, з місця не зрушу.
Тим часом хазяїн, почувши лисиччину шамотню, підійшов до льоху. Побачивши його, лисичка вмить вистрибнула надвір, і вовк теж хотів вискочити, та його так розперло, що він застряг у дірці.
Хазяїн схопив дрюка і так учесав сірого, що той і дуба дав.
А лисичка подалась до лісу, радіючи, що здихалася старого ненажери.

ЩАСЛИВИЙ ГАНС
Сім років прослужив Ганс наймитом у одного господаря, а наприкінці сказав:
– Хазяїне, мій строк скінчився, я хочу вернутися додому, до матері. Заплатіть мені те, що я у вас заробив.
Хазяїн відповів:
– Ти служив мені вірно й чесно; яка була служба, така буде й плата. І дав грудку золота завбільшки з Гансову голову.
Ганс вийняв з кишені хусточку, зав’язав у неї золото, завдав на плечі й рушив додому.
Ішов він отак нога за ногою, аж назустріч йому весело й хвацько їде вершник на баскому коні.
– Ох,- сказав голосно Ганс,- як же любо отак їздити! Сидить собі чоловік, наче в кріслі, не збиває ніг об каміння, черевики в нього цілісінькі, а проте їде вперед і знати нічого не знає.
Вершник почув ті слова, зупинився і гукнув:
– Агов, Гансе, чого це ти йдеш пішки?
– Бо мушу,- відповів Ганс,- треба занести додому оцю грудяку. Вона, правда, золота, але ні через неї я не можу голови підвести, не межу розігнутися, та й плечі ж як болять!
– Знаєш що,- каже вершник,- давай поміняємось. Я дам тобі коня, а ти віддай мені цю грудку.
– З дорогою душею, – відказав Ганс, – тільки знай, що вона важенна.
Вершник зіскочив з коня, взяв золото, допоміг Гансові сісти в сідло, дав йому повід, щоб міцно тримав у руках, і сказав:
– Коли захочеш їхати швидко, то цмокни язиком і гукни: “Вйо, вйо!” Ганс був дуже радий, що сидить на коні й так легко їде вперед.
Трохи перегодом йому здалося, що він їде надто помалу, треба. їхати швидко. Він прицмокнув язиком, гукнув: “Вйо, вйо!” – і кінь пішов учвал. Але Ганс і незчувся, як полетів шкереберть із сідла в придорожній рівчак. А кінь би втік, якби його не затримав один селянин, що йшов дорогою і гнав корову.
Ганс помалу прочумався, встав, сердитий-сердитий, і озвався до селянина:
– Ніякої тобі втіхи, коли їдеш, а надто на такій шкапі, як оця: то трусить, то скидає, недовго і в’язи скрутити. Щоб я ще коли сів на коня? Та нізащо в світі. Інша річ ваша корова. Спокійненько собі йде, та ще й дає Щодня молоко, масло, сир. Ех, чого б я тільки не дав, аби лиш мати таку корову.
– Що ж,- мовив селянин,- як вона тобі так до вподоби, то я можу поміняти корову на коня.
Ганс із великою радістю погодився. Тоді селянин скочив на коня і швидко поїхав геть.
Нога за ногою брів Ганс, поганяючи корову, а сам думав, як вигідно він помінявся. “Аби тільки мати шматок хліба, а він у мене завжди знайдеться, і їж собі масло, сир, скільки твоя воля. Захочеться пити – подоїш корову і пий молоко. Чого ж мені ще бажати?”
Він зупинився в одному заїзді та на радощах поїв геть усе, що було в нього на обід і на вечерю, а за кілька мідяків, що мав при собі, купив півкухля пива. Тоді поволеньки почимчикував з коровою далі додому, до матері.
Що ближче до полудня, то дужче дошкуляла спека. Ганс із коровою саме йшли степом, а до найближчого затінку було ще з годину ходи.
Та ось сонце так припекло, що в Ганса від спраги аж у роті пересохло.
“Ну, цьому легко зарадити,- подумав він,- подою корову – і нап’юся молока”.
Прив’язав корову до сухого дерева, а не маючи дійниці, став доїти у свою шкіряну шапку! Та хоч як він силкувався, а не надоїв і краплини. Та ще й доїв так невміло, що тільки мучив тварину. І врешті вона не стерпіла: так луснула його задньою ногою по голові, що він аж покотився і довго лежав без тями, неспроможний збагнути, куди це його занесло.
На щастя, трапився дорогою різник, що віз на візку підсвинка.
– Що тут скоїлось? – гукнув він і допоміг добрязі Гансові підвес тися. Ганс розповів усе, що з ним сталося.
Різник подав йому свою баклагу й сказав:
– На ось, випий, підкріпися. Ця корова не дасть тобі молока, вона дуже стара й годиться хіба в плуг запрягати або на заріз.
– Ай-яй-яй! – зойкнув Ганс і почухав голову.- І хто б міг подумати! Воно, звісно, добре було б зарізати корову дома. Стільки м’яса! Але я не полюбляю яловичини, вона тверда. От інша річ, якби отакий підсвинок! Оце смак, то смак. А ковбаса яка!
– Слухай, Гансе,- мовив різник,- я залюбки проміняю тобі підсвинка на корову, коли тобі так подобається свинина.
– От спасибі вам за таку добрість! – сказав Ганс. дав різникові корову, попросив його висадити підсвинка з візка, взявся за мотузку, на яку підсвинок був прив’язаний,, і пішов далі, розмірковуючи про те, як йому щастить у всьому, чого він лиш забажає: навіть коли яка прикрість трапиться, то вмить усе виходить на добре.
Дорогою пристав до нього якийсь молодик, що ніс під пахвою прегарну білу гуску. Щоб скоротати час, Ганс почав розповідати, як йому щастить у всьому і як вигідно він мінявся.
Молодик розповів йому, що несе свою гуску на хрестини.
– Ось візьми,- мовив він, схопивши гуску за крила,- яка важенна, два місяці відгодовував! Як смаженої гусятинки скуштуєш, то смалець так і потече по щоках.
– Ого! – гукнув Ганс, зваживши гуску на руці.- Оце-то гуска! Але й мій підсвинок неабищо.
Тим часом молодик почав тривожно позирати на всі боки та крутити головою і нарешті сказав:
– Слухай-но, з твоїм підсвинком діло не зовсім чисте. Ось я щойно йшов через село, то чув там, що цієї ночі у старости вкрали підсвинка з хліва. Ой, боюсь я, чи це не той самий підсвинок у твоїх руках? Уже розіслано всюди людей, щоб шукати, і кепсько тобі доведеться, як тебе з ним упіймають. добре, як відбудешся в’язницею.
Добряга Ганс дуже злякався.
– От лихо! – скрикнув він.- Поможи мені виплутатися з біди. Ти краще знаєш тутешню околицю, то візьми мою свиню і дай мені гуску.
– Воно страшненько,- відповідає молодик,- та я не хочу, щоб із моєї вини тебе спіткало нещастя.
Він узяв мотузку і хутенько звернув із підсвинком на путівець. А добряга Ганс, здихавшись клопоту, пішов собі далі шляхом із гускою під пахвою.
– Коли поміркувати як слід,- сказав він сам собі,- то я не програв, а виграв. По-перше, буде смачна гусятина, далі – з гуски натопиться чимало смальцю, вистачить до хліба на чверть року, і, нарешті, з гарного білого пір’я мені вийде подушка, і як буде добре на ній спати! От зрадіє моя матуся!
В останньому селі, яке він проходив, на вулиці стояв точильник із своїм точилом. Колесо хурчало, а точильник приспівував:

Кручу точило, гострю ножі,
Коли свої, коли чужі!

Став Ганс і задивився. Нарешті озвався до точильника:
– Мабуть, вам добре живеться, коли ви такий веселий.
– Авжеж,- відповів той,- моє ремесло – це золоте дно. Справдешній точильник – це такий чоловік, що хоч би коли сягнув у кишеню, то завжди знайде там свіжий гріш. А де це ти купив таку прегарну гуску?
– Та я не купував її, а виміняв на підсвинка.
– А підсвинка?
– Виміняв на корову.
– А корову?
– Взяв за коня.
– А коня?
– Та була в мене грудка золота, завбільшки з мою голову, от я й віддав її за коня.
– А золото?
– Е, то був мій заробіток за сім років служби.
– І щастить же отак чоловікові, щоразу він уміє викрутитись,- сказав точильник.- Але справжнього щастя ти зазнаєш тільки тоді, коли встанеш уранці, а в тебе в кишені грошики бряжчать.
– А що для цього треба зробити? – спитав Ганс.
– Стати точильником, як я. для цього небагато треба – лише точильний камінь, а решта саме знайдеться. В мене є один зайвий, щоправда, трохи пощерблений, але я зате й візьму за нього небагато – твою гуску. Хочеш?
– Ще й питаєш! – відповів Ганс.- Я тоді буду найщасливіший чоловік у світі. Хоч коли лапнеш за кишеню, а там є гроші, то про що ж мені ще турбуватися?
І віддав точильникові гуску, а сам узяв точильний камінь.
– На ще один,- сказав точильник, піднявши звичайний польовий камінь, що лежав біля нього,- це тобі на додачу. На ньому добре вирівнювати старі гвіздки. Бери його та добре гляди.
Ганс завдав на плечі дві каменюки й весело помандрував далі. Очі в нього аж блищали з радощів.
– Я, мабуть, у сорочці народився! – вигукнув він.- Чого тільки за бажаю, все справджується, наче в казці.
Тим часом відчув він, що притомився: адже з самого ранку був на ногах. Та й голод дошкуляв, бо на радощах, коли так вигідно поміняв корову, він поїв усе, що в нього було. Отож він уже насилу плентався і щохвилини зупинявся перепочити. А ще й камені були страшенно важкі.
І йому не давала спокою думка, що добре було б звільнитися від цього тягаря. Він якось доповз до польової криниці й тут хотів відпочити, напитися свіжої водички. Але, щоб не пошкодити каменів, поклав їх не на землю, а на цямрини. Тоді нахилився до води, але якось необережно зачепив камені, і вони булькнули в криницю. Ганс, побачивши, як камені пішли на дно, схопився радий і веселий, бо ж так легко позбувся останньої мороки.
– Такого щасливця, як я,- вигукнув він,- немає більш на світі! З легким серцем, вільний від будь-яких тягарів, рушив він у дорогу і незабаром прийшов додому, до своєї матері.

РОЗУМНА дОЧКА СЕЛЯНСЬКА
Жив колись на світі один бідний селянин. Він не мав і клаптика землі, була в нього лиш маленька хижка та єдина донька. От вона й каже батькові:
– давай випросимо в короля хоч трохи землі та будемо її обробляти. Король чув уже про їхню бідність і подарував їм клаптик облогу.
Вони вдвох заходились його орати, щоб посіяти трохи жита й посадити городини.
І ось, доорюючи нивку, вони раптТш знайшли в землі ступку з чистого золота.
– Слухай-но,- сказав батько дочці,- наш король був такий ласкавий, що подарував нам поле, і ми повинні віддати йому оцю ступку.
Дочка на те не згодилася й сказала:
– Тату, як ми принесемо саму ступку, без товкачика, нас ще примусять і товкачика дістати, то вже мовчіть краще.
Але батько не послухався, взяв ступку, поніс до короля і сказав, що знайшов її на полі, як орав, то нехай король зробить йому таку ласку – візьме ступку від нього в подарунок.
Король узяв ступку й запитав, чи не знайшов він іще чого-небудь.
– Ні, більше не знаходив нічого,- відповів йому селянин.
Тоді король сказав, щоб він приніс йому й товкачика до ступки.
Селянин побожився, що товкачика він не знаходив, але його й слухати не схотіли: кинули у в’язницю і сказали, що сидітиме там доти, поки не дістане товкачика.
А сторожа, що приносила йому щодня хліб і воду – тюремний харч,- почула, як він раз у раз кричить:
– Ох, чом я не послухався доньки! Ох, ох, чом я не послухався доньки!
Тюремники пішли до короля й розповіли, що в’язень безперестанку бідкається: “Ох, чом я не послухався доньки!” – і не хоче ні їсти, ні пити. Тоді король наказав тюремникам привести в’язня і поцікавився, чого це він раз у раз кричить: “Ох, чом я не послухався доньки!”
– І що ж казала твоя донька? – спитав король.
– Вона не радила мені нести вам ступку, бо тоді ви зажадали б од мене, щоб я дістав і товкачика.
– Коли в тебе така розумна донька, то нехай і вона прийде сюди. От мусила й вона з’явитися до короля. Він її всіляко випитував, щоб дізнатися, чи вона справді така розумна, і нарешті сказав, що загадає їй загадку: якщо вона відгадає, то він одружиться з нею.
Вона погодилася.
Тоді король сказав:
– Прибудь до мене не вдягнена й не гола, приїдь не верхи й не на возі, не дорогою і не без дороги, і коли ти так зумієш, я з тобою одружусь.
Вернулася дівчина додому, роздяглася зовсім і стала не одягнена, потім закуталася у велику рибальську сіть і стала не гола, тоді позичила осла, прив’язала сіть йому до хвоста, і він мусив її тягти; отже, їхала вона і не верхи, і не на возі. Осел мусив її тягти по колії, і вона торкалася землі тільки великим пальцем ноги; отже, їхала і не по дорозі, й не без дороги.
Так вона й прибула до короля, і той сказав, що загадку вона відгадала і виконала все.
Він звелів випустити батька з в’язниці, взяв її за дружину і звірив на неї всі королівські маєтки.
Минуло кілька років, і от якось селяни привезли дрова на продаж і зупинилися перед палацом. У декотрих вози були запряжені кіньми, а в декотрих волами. В одного селянина було троє коней і лошатко. Воно відбігло від коней і лягло між двома волами, запряженими в віз. Зібралися селяни і почали сперечатися, чиє це лоша. Хазяїн волів казав, що це його лоша, воно від його волів, а хазяїн коней кричав, що лоша від його кобили і належить йому. доповіли королю про ту сварку, і він розсудив їх так: де лоша лежало, того хазяїна воно й буде. Отже, лоша дісталося тому, хто мав воли і кому воно не належало.
А хазяїн коней пішов додому плачучи, бо шкода йому було лошатка.
Але він чув, що королева дуже ласкава до селян, бо й сама вийшла з бідного селянського роду.
Отож він пішов до неї і попросив, щоб вона допомогла йому вернути лошатко.
Вона відповіла:
– Гаразд, якщо ти мені пообіцяєш, що не викажеш мене, я навчу тебе, як зробити. Вранці-рано, коли король їхатиме на зміну вартових, стань посеред дороги, де він буде проїжджати, візьми велику сітку і роби так, наче ловиш рибу, закидай сітку, витрушуй рибу, ніби її там повно.
І навчила вона його також, що треба відповідати, як король його питатиме.
І от став селянин другого дня серед вулиці й почав ловити рибу на сухому. їде король і, побачивши те, посилає спитать, що цей телепень робить.
Селянин відповідає:
– Ловлю рибу.
Посланець питає, яка ж тут може бути риба, коли немає води. А селянин на те:
– Тут така сама риба, як і від двох волів лоша.
Посланець пішов до короля і переказав йому цю відповідь.
Король звелів покликати селянина і сказав:
– Це ти не сам вигадав, признавайся, хто навчив тебе так робити. Але селянин не признавався:
– Присягаюсь, це я сам придумав!
Тоді його поклали на солому і шмагали доти, аж поки він признався, що навчила його сама королева.
Прийшовши додому, розгніваний король сказав до своєї дружини:
– Чому ти така нещира зі мною? Не треба мені такої дружини, іди собі, звідкіля прийшла, у свою селянську хижу.
Одначе дозволив їй узяти з собою те, що їй найдорожче і наймиліше.
– Гаразд, мій милий, як ти велиш, так і буде,- відповіла вона. Тоді обняла його, поцілувала і сказала, що хоче попрощатися з ним як слід. Наказала принести вина, запити розлуку, а в вино влила сонного зілля. Король випив повний келих, а вона тільки пригубила свій. Незабаром короля зморив сон. Упевнившись, що він міцно спить, королева покликала слуг, узяла гарне біле покривало, слуги закутали в нього короля і занесли в карету, що стояла перед брамою, та й одвезли їх обох у її хатину. Поклали його там у постіль, і він спав цілий день і ніч непробудно, а як прокинувся й озирнувся навколо себе, то злякано скрикнув:
– Ой лишенько, де це я? – І покликав слуг, але ніхто не з’явився. Тоді підійшла до нього дружина й каже:
– Мій любий, ти дозволив мені, щоб я взяла з собою те, що мені найлюбіше, а що ж у мене є любіше за тебе? Ось я і забрала тебе.
Король утер сльози на очах і мовив:
– Люба дружино, будеш ти моя, а я твій.
Забрав її з собою назад до палацу, справили ще раз весілля, і живуть вони, мабуть, досі, як не повмирали.

ЛІКАР ВСЕЗНАЙ
Колись давно жив на світі один бідний селянин. І прозивали його Рак. Якось він запріг пару волів, одвіз до міста хуру дров і продав одному лікареві за два таляри.
Скинув дрова на подвір’ї й зайшов до світлиці по гроші, а лікар якраз сидить обідає. Селянин побачив, як він смачно їсть та солодко п’є. ї йому самому закортіло стати лікарем. Отож постояв він трохи та й питає, чи не можна б і йому лікарем зробитися.
– Чом ні! – відказав лікар.- Це не таке хитре діло.
– А що ж для цього потрібно? – спитав селянин.
– Насамперед купи букваря, що в ньому намальовано півника, тоді продай воза з волами й на ті гроші купи лікарське вбрання і все, що належить мати для лікарювання, а наостанку замов собі вивіску, щоб написали там: “Я лікар Всезнай” – і прибий її на воротях.
Селянин зробив усе так, як порадив йому лікар, і почав лікарювати. І трапилось так, що в одного багатого вельможного пана вкрали гроші. Йому сказали, що в такому й такому селі живе лікар Всезнай, то він, певне, і про вкрадені гроші знає, де вони.
Наказав пан запрягати коні, приїхав просто до селянина й питає, чи це він лікар Всезнай.
Селянин відповів, що це він і є. Пан сказав йому, щоб ішов за ним і знайшов украдені гроші.
– Гаразд, пане,- відповів той,- але нехай зі мною їде й моя жінка Грета.
Панові байдуже – хай їде й жінка. Посадив обох у карету, і поїхали. А як приїхали до пана, то там на них чекав уже накритий стіл, і пан запросив лікаря пообідати разом.
– Гаразд, – сказав селянин, – але жінка моя також нехай сідає. – І вони сіли їсти.
Коли перший слуга вніс смачну страву, селянин штовхнув жінку під бік і сказав:
– Грето, це перший.
Він хотів сказати, що це перший приніс їжу, а слуга подумав, що лікар хотів сказати: “Це перший злодій”. Воно й справді було так, отож слуга страшенно злякався і сказав своїм приятелям, із якими разом украв гроші:
– Лікар усе знає, кепська справа, він сказав, що я був перший. другий зовсім не хотів нести їжу, але мусив. Щойно він увійшов із таріллю, селянин знову штовх свою жінку й каже:
– Грето, це вже другий.
І цей слуга неабияк злякався та хутчій вийшов з кімнати. І з третім вийшло те саме. Селянин знову сказав:
– Грето, це третій.
Четвертий уніс накриту покришкою миску. Пан тоді обернувся до лікаря й мовить:
– Ану покажи тепер своє мистецтво і вгадай, що лежить в цій мисці. Звідкіль же сердешному було знати, що в тій накритій мисці? Він подивився на миску і скрушно вигукнув:
– Ох, бідний Раче, попався нарешті!
А в мисці якраз і справді були раки.
Пан скрикнув у подиві:
– Ти ба! Та він же знає все! І де мої гроші, також знає!
Слугу взяв великий страх. Він моргнув лікареві, мовляв, вийди на хвилинку, і коли той вийшов, усі четверо слуг признались йому, що це вони вкрали гроші, й пообіцяли показати, де вони сховані, а його добре винагородять, тільки хай їх не виказує, бо вони тоді пропащі. І вони справді повели його туди, де були сховані гроші.
Лікар, радісінький, вернувся до пана, сів за стіл і сказав:
– Пане, тепер я хочу попитатися в своєї книги, де саме заховано гроші.
Тим часом п’ятий слуга заліз у піч, щоб підслухати, чи справді лікар ще щось знає. А той сів собі, гортає буквар, шукаючи півника, і ніяк не може його знайти. Нарешті каже:
– Чого ще й ти ховаєшся, все одно вилізеш!
А слуга в печі подумав, що це про нього, з переляку вискочив і кричить:
– Він знає все!
Ну, тоді лікар показав панові, де його гроші, але не сказав, хто їх украв, отримав і від пана й від злодіїв чималу винагороду і прославився на весь край.

ДУХ У ПЛЯШЦІ
Жив колись на світі бідний дроворуб, працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:
– Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.
Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.
Проте до кінця довчитись не міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.
– Біда, синку,- мовив засмучений батько.- Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.
– Таточку,- відповів син,- не турбуйся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.
І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:
– І я піду, помагатиму вам.
– Е, синку,- мовив батько,- важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира в мене лиш одна, а другої катма за що купити.
– А ви сходіть до сусіди,- відказав син,- позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.
Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці-рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:
– Треба відпочити й пообідати, то потім робота піде ще краще. Син узяв свій кусень хліба й сказав:
– Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.
– От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.
Але син пішов-таки в ліс, з’їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах пташиних гнізд. Так ходив сюди-туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п’ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: “Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо”.
Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався – і справді якийсь приглушений голос благає:
– Випусти мене, випусти мене!
Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з-під землі. Тоді він гукнув.
– де ж ти?
Голос відповів:
– Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти!
Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору-вниз.
– Випусти мене, випусти,- знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став рости і за одну хвилину вигнався в жахливого велетня, заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.
– А знаєш,- крикнув велетень моторошним голосом.- яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?
– Ні, звідкіль же мені знати,- відповів безстрашно хлопець.
– Ну, то я тобі скажу,- проревів велетень,- я скручу тобі в’язи!
– Якби ти мені сказав це раніше,- мовив хлопець,- то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.
– Ет, ще я тебе питатиму! – зареготав велетень.- Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в’язи.
– Стривай,- відповів хлопець,- не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.
Велетень відповів бундючно:
– Це мені заіграшки,- згорбився, зіщулився і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.
Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:
– Ох, випусти мене, випусти мене!
– Ні,- відповів хлопець,- як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.
– Якщо ти мене випустиш,- скрикнув дух,- я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.
– Ні,- сказав хлопець,- ти мене обдуриш, як і першого разу.
– Ти прогадаєш своє щастя,- сказав дух.- Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.
Хлопець подумав: “А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого”.
Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.
– Ось тобі твоя нагорода,- і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.
– Як потреш одним краєм будь-яку рану,- пояснив дух,- то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо – все це обернеться в срібло.
– Треба спершу випробувати,- сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася – рана загоїлась.
– Ну, все правда,- сказав він велетню,- тепер можемо попрощатись. дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок – і вернувся до батька.
– І де це ти вештаєшся?- сказав той.- А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.
– Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.
– Аякже, надолужиш,- буркнув сердито батько,- нікуди це не годиться.
– Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить.- Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.
– Ой, тату, гляньте-но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.
Батько злякався і забідкався:
– Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!
– Не сердьтесь,- відповів син,- за сокиру я сам заплачу.
– Чим же ти заплатиш, дурню,- сказав батько.- В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.
Та через хвильку син сказав:
– Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.
– Аякже,- відповів батько,- гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.
– Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові:
– Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді.
Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав:
– Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема.
– дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім.
Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний. Хлопець вернувся додому й каже батькові:
– Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру.
– Я й так знаю,- відповів батько.- Один таляр і шість грошів.
– Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше-мабуть, вистачить із нього. дивіться, грошей у мене повні кишені,- і дав батькові сто талярів: – Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть.
– Лишенько! – вигукнув старий.- Звідкіль це в тебе таке багатство? Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому по щастило добути багатство.
З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку “рану й прославився на весь світ як лікар.

КІТ У ЧОБОТЯХ
В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.
Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити.
Старший узяв собі млин, середущий – осла, а молодшому дістався кіт.
Зажурився молодший та й каже сам до себе:
– Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.
– А послухай-но мене,- озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець.- Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.
Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив’язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.
А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.
Потім швидко побіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.
Вартовий гукнув:
– Стій, куди йдеш?
– до короля,- сміливо відповів кіт.
– Ти що, здурів? Кіт – до короля?
– Та хай іде,- втрутився другий,- адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.
Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:
– Мій господар, граф,- він назвав якесь довге й знамените ім’я,- передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.
Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.
– Віднесеш оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.
А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.
– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.
Молодий Мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.
Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:
– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.
Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.
Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходили, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.
Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:
– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в картйгуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.
Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже:
– Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися.
Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король, А кіт як почне лементувати, та так голосно:
– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вель можний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.
Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.
Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.
А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.
Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.
– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.
– А це великого чарівника.
– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито.
– Гей, люди, а чиє це жито?
– Чарівникове.
– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.
Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.
– Гей, люди, а чий це ліс?
– Та чарівника.
– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі.
А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина.
Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив:
– довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.
– Це для мене дрібниця,- відказав чарівник і вмить обернувся в слона.
– Оце-то так! А на лева?
– І це для мене ніщо,- мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.
Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:
– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.
Чарівник аж розімлів від таких лестощів.
– Авжеж, любий котику, я можу й це,- приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з’їв.
А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.
– А чиє це сіно? – запитав король.
– Графове,- гукнули косарі, як навчив кіт.
– Гарний клапоть землі маєш, графе,- сказав король.
Потім приїхали до великої ниви.
– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.
– Графове,- гукнули всі женці.
– О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки.
А тоді приїхали до лісу.
– Гей, люди, а чиї це дрова?
– Графські,- відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:
– Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.
Нарешті приїхали вони до палацу.
Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:
– Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря – графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.
Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж сяяла від золота й самоцвітів.
А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт – першим міністром при ньому.

БЛАКИТНЕ СВІТЛО
Жив собі солдат. довго й вірно служив він своему королю, та коли війна скінчилася і він, увесь ізране-ний, не міг далі служити, король сказав йому:
– Іди собі додому, ти мені більше не потрібний. Платити я тобі не буду. Гроші у мене отримує той, хто мені за них служить.
І солдат пішов, думаючи тяжку думу: як заробити собі на шматок хліба?
Йшов він цілий день, а надвечір прийшов до лісу.
Коли вже зовсім смерклось, він побачив світло й попростував туди, а там стояла хатина, де жила відьма.
– Пусти мене переночувати і дай трохи пити й їсти,- сказав солдат до неї,- бо я зовсім охляв.
– Он чого забажав! – вигукнула відьма. – Хто ж це годуватиме втеклого вояку? А проте я буду милостива і впущу тебе, коли зробиш те, чого я зажадаю.
– А чого ж ти жадаєш? – спитав солдат.
– Ну ось завтра вранці скопаєш мені город.
Солдат погодився і другого дня ревно копав цілий день, але до вечора не зміг усього скопати.
– Я вже бачу, що всього не скопаєш сьогодні. Ночуй іще одну ніч, а завтра нарубаєш і наколеш мені віз дров.
Другого дня солдат зробив цю роботу, а ввечері відьма звеліла йому залишитись іще на одну ніч.
– Завтра ти повинен зробити мені ще одну дрібну роботу: он там за хатою є старий безводний колодязь, туди впав мій каганчик, що світиться блакитним світлом і не гасне, от ти мені й дістанеш його.
Вранці повела його стара до колодязя і спустила в колодязь на дно. Солдат знайшов блакитне світло і подав знак відьмі, щоб піднімала короб. Вона потягла за мотузку, та коли короб уже піднявся мало не до самого верху, простягла руку вниз і хотіла взяти блакитне світло.
– Ні,- сказав солдат, здогадавшись про її лихий намір,- я тобі віддам світло тоді, як ступлю обома ногами на тверду землю.
Відьма страх як розлютилася, пустила мотузку й пішла геть, а солдат так і гепнув на дно колодязя. Правда, дно було вогке і м’яке, тому він не забився, і блакитне світло не погасло, та що з того? Солдат добре бачив, що смерті не минути. Трохи посидів, дуже засмучений, потім знічев’я лапнув за кишеню і намацав люльку – в ній ще було трохи тютюну.
“Це буде моя остання втіха”,- подумав він, припалив люльку від блакитного світла і пустив з рота дим. Коли того диму стало повно в колодязі, раптом з’явився перед солдатом маленький чорний чоловічок і спитав:
– Що накажеш, мій володарю?
– А що я тобі можу наказувати? – відповів солдат у великому подиві.
– Я мушу все робити, що ти забажаєш,- сказав чоловічок.
– Тоді гаразд,- мовив солдат.- Найперше допоможи мені вилізти з цього колодязя.
Чоловічок узяв його за руку й повів підземним ходом, але не забув прихопити блакитне світло. дорогою він показав солдатові скарби, що їх нагромадила там відьма, і солдат набрав собі золота й інших коштовностей стільки, скільки міг піднести.
Вийшовши на денне світло, солдат сказав чоловічкові:
– А тепер іди зв’яжи стару відьму і відведи її на суд.
Невдовзі відьма, нестямно завиваючи, вихором промчала повз нього на дикому коті. За мить повернувся чоловічок і доповів:
– Усе виконано, володарю. Відьма вже висить на шибениці. Що робити далі?
– Поки що нічого,- відповів солдат.- Можеш іти додому. Тільки з’явись негайно, як покличу.
– Коли буду тобі потрібен,- сказав чоловічок,- то запали тільки люльку від блакитного вогника, і я вмить стану перед тобою.
І зник з очей.
Солдат вернувся до міста, звідкіль прийшов. Там купив собі найкраще вбрання, зайшов до заїзду й звелів хазяїнові якнайрозкішніше обставити кімнату. А як кімната була готова, оселився в ній, покликав чорного чоловічка й сказав:
– Я служив королю вірою й правдою, а він звільнив мене з війська, і довелося мені голодувати. Ось і я хочу йому помститися.
– Що ж я маю зробити? – спитав чоловічок.
– Пізно ввечері, як королівна ляже спати, принеси її сюди, хай мені служницею буде.
Чоловічок відказав:
– для мене це легке діло, але для тебе це річ небезпечна. Коли довідаються, буде тобі лихо.
Як вибило дванадцяту годину, двері відчинилися навстіж, і чоловічок приніс королівну.
– Ага, ти вже тут? – гукнув солдат до королівни.- Ану швиденько до роботи. Бери віника й замети кімнату.
Коли вона впоралася, солдат сів у крісло, простяг ноги й наказав:
– Роззуй мене!
Потім звелів почистити й наваксувати чоботи. Королівна робила все, що їй було сказано, покірно, мовчки, з напівзаплющеними очима. А як заспівали перші півні, чоловічок відніс її назад до королівського палацу й поклав у ліжко.
Уставши вранці, королівна пішла до батька й розповіла, який дивний сон їй приснився.
– Ніби мене щось швидко перенесло вулицями до кімнати якогось солдата, і я мусила бути йому за служницю, робити всіляку чорну роботу: замітати кімнату, чистити чоботи. Це був лише сон, але я така стомлена, ніби й справді все це робила.
– А може, це й не сон, а правда,- сказав король.- Я тобі дам одну пораду. Набери гороху в кишеню і зроби в ній невеличку дірочку. Як тебе понесуть туди знову, горох сипатиметься крізь дірочку, і на вулиці залишиться слід.
Але під час тієї розмови чорний чоловічок стояв невидимий позад короля і чув усе. Отож уночі, коли він знову ніс вулицями сонну королівну, з кишені у неї хоч і сипався горох, але сліду ніякого не позначив, бо хитрий чоловічок ще звечора скрізь на вулицях понасипав гороху, і другої ночі королівна теж мусила прислуговувати солдатові до перших півнів.
А король уранці послав своїх людей шукати сліду, та марне діло: по всіх вулицях бідняцькі діти збирали горох і кричали:
– Сьогодні вночі горохвяний дощ ішов! Тоді король сказав:
– Треба придумати щось інше. Лягай спати не роззуваючись, і як будеш вертатися звідти, сховай там один черевичок, а я вже його розшукаю.
Чорний чоловічок і це підслухав і, коли солдат увечері наказав принести королівну, порадив йому не робити цього, бо проти таких хитрощів він не знає засобу. А як знайдуть у кімнаті черевичок, то буде солдатові непереливки.
– Роби, що тобі наказано, – відповів солдат, і королівна мусила й третю ніч прислуговувати йому, але перед тим, як вертатися, вона сховала черевичок під ліжком.
А вранці король звелів шукати по всьому місту черевичок своєї доньки,. Черевичок знайшли в солдатовій кімнаті. А сам солдат, за порадою чорного чоловічка, втік із міста. Та його скоро наздогнали й кинули у в’язницю. Втікаючи, він з поспіху забув у заїзді найголовніше – блакитне світло й гроші – і мав при собі в кишені лише одного червінця.
І ось стоїть він у важких кайданах біля вікна своєї темниці, коли бачить – іде вулицею його товариш. Солдат постукав у шибку і, коли товариш підійшов, сказав йому:
– Ось тобі червінець, будь ласкав, принеси мені невеличкий клуночок, що я забув у заїзді.
Товариш швиденько збігав і приніс клуночок.
Тільки-но солдат залишився сам, він запалив люльку і викликав чорного чоловічка.
– Не бійся нічого,- сказав той до солдата,- йди, куди тебе поведуть, не опирайся, тільки візьми з собою блакитне світло.
Другого дня солдата судили, і, хоч він не вчинив ніякого злочину, судді присудили його до страти.
А коли його повели до шибениці, він попросив у короля останньої ласки.
– Якої ж? – спитав король.
– Щоб дозволили мені дорогою викурити люлечку.
– Викури хоч і три люльки,- сказав король,- але не сподівайся, що я тобі подарую життя.
Солдат видобув люльку і припалив до блакитного світла, а як пустив з рота дим, перед ним з’явився чоловічок із кийком у руці й спитав:
– Що накажеш, мій володарю?
– Відлупцюй мені отих неправедних суддів та їхніх посіпак так, щоб на землі валялися. Не пожалій і короля, що так негарно зі мною повівся.
Як заходився чоловічок лупцювати! Кийок, наче блискавка, застрибав, сюди-туди, вправо-вліво, вгору-вниз, і кого лишень торкнеться, той на землю й валиться, впаде й боїться ворухнутись.
Король злякався, почав благати, щоб йому подарували життя, і віддав солдатові й своє королівство, і доньку за дружину.

ТРИ БРАТИ
Жив колись на світі один чоловік. Було в нього три сини, а з майна він мав тільки одну хатину. Кожен із синів хотів, щоб хата після батькової смерті дісталася тільки йому, але батько любив кожного однаково і не знав, що робити. Найлегше було б продати хатину й поділити гроші між ними, але робити цього він також не хотів, бо хата дісталась йому від баби й діда. Нарешті він зна-йшов-таки вихід, покликав їх до себе й сказав:
– Ідіть у світ і спробуйте навчитись якогось ремесла, а коли вернетеся додому, то хату матиме той, хто буде найкращим майстром у своєму ділі.
Синам це сподобалось. Найстарший вирішив стати ковалем, щоб підковувати коней, середущий – перукарем, а наймолодший – фехтувальним майстром. Потім вони домовилися, коли мають вернутися додому, і пішли.
І сталося так, що кожен із них потрапив до хорошого майстра і досконало вивчив своє ремесло.
Старший підковував королівських коней і думав собі: “Тепер мені не
Бракує нічого, і хата буде моя”. Перукар голив бороди поважному панству і також думав, що хата буде його. Фехтувальник дістав не один удар, але, зціпивши зуби, мовчав і не дратувався, бо думав собі: “Якщо боятимуся стусана, то хати ніколи не матиму”.
Коли минув визначений час, вони знову зійшлися всі до батька, але не знали, як найкраще показати свою майстерність, і сіли вкупочці, щоб порадитись.
От сидять вони собі, коли раптом біжить полем заєць.
– Гей! – сказав перукар.- Біжить, наче його кликали.
Він узяв хутенько чашечку й мило, і поки заєць ближче підбіг, зробив піну, потім, на повному ходу, намилив, поголив йому бороду і ніде не врізав, не завдав ніякого болю.
– Це мені подобається,- сказав батько,- і коли брати тебе не пере вершать – хата твоя.
Трохи згодом бачать – їде якийсь пан у кареті, а кінь іде вчвал.
– Тепер, тату, побачите, що я вмію робити,- сказав коваль, стрибнув за каретою, зірвав на повному ходу всі чотири підкови з ніг у коня і прибив чотири нові, а кінь і на мить не спинився.
– І ти добрий зух, хлопче,- сказав батько,- впорався з роботою не гірше за брата, і я просто не знаю, кому віддати хату.
Тоді сказав і третій:
– Тату, то почекайте, подивіться ж, на що здатний і я.
Тут саме почав накрапати дощ. Фехтувальний майстер вихопив шпагу і почав вимахувати нею над головою, та так швидко, що жодна краплина не впала на нього.
А коли дощ припустив і нарешті полив як із відра, він почав вимахувати ще швидше і залишився сухий, наче сидів під дахом.
Побачивши це, батько дивом здивувався і сказав:
– Ти найкращий майстер, хата твоя.
Середущий і старший брати були задоволені, бо батько розсудив їх саме так, як обіцяв. А що вони любили один одного, то й залишились усі в батьковій хаті і там-таки займалися своїм ремеслом. Були вони добрими майстрами і заробляли добрі гроші.
Так жили вони у згоді до старості, і коли один із них захворів і вмер, то двоє інших так засумували, що теж захворіли і повмирали.
За їхню майстерність усі їх однаково любили й поважали, а тому й поховали в спільній могилі.

ГОРА ЗІМЕЛІ
Жили колись два брати, один багатий, а другий бідний. Багатий нічим не допомагав бідному, і той ледве животів на світі, часом доходило до того, що й шматка хліба не було для жінки та дітей.
Якось їхав він своїм візком через ліс, коли гляне – а при дорозі височить велика гола скеля. досі він такої скелі ще не бачив, тож зупинився і почав її розглядати. Аж раптом із хащів виходять дванадцять великих страшних чоловіків. Він одразу збагнув, що то розбійники, сховав свого візка в кущах, а сам виліз на дерево і став чекати, що воно буде далі.
А розбійники підійшли до гори й гукнули:
– Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!
Гола скеля вмить розсунулась, і дванадцятеро увійшли всередину. А тільки-но ввійшли, гора зачинилась. Трохи перегодом розбійники вийшли знову, несучи на спинах важкі лантухи. Опинившись надворі, вони гукнули:
– Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!
Гора зачинилась, і не лишилося навіть знаку, де вхід.
А розбійники пішли собі.
Коли вже їх зовсім не стало видно, зліз бідняк із дерева, і закортіло йому дізнатися, що ж там заховано в горі. Отож він підійшов до гори і гукнув:
– Гора Земзі, гора Земзі, відчинись! – І гора відчинилася перед ним. Він увійшов досередини й побачив велику печеру, повну золота й
Срібла, а трохи далі, наче великі купи зерна, насипано перлів і світло-сяйних самоцвітів. Бідолаха не знав, що йому й робити, чи можна хоч трохи взяти з тих скарбів. Нарешті напхав він повні кишені золота. А перлів і самоцвітів не зачепив. Вийшовши з печери, він сказав:
– Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!
І гора зачинилась, а він зі своїм візком поїхав додому.
Тепер йому не треба було ні про що турбуватись, за взяте в печері золото він міг купити для жінки й дітей не тільки хліба досхочу, а навіть вина, жив весело, але чесно, не забував і бідних і кожному робив добро.
А коли гроші витратилися, він пішов до брата, позичив у нього мірку і знову набрав у печері трохи золота. Але з великих скарбів не зачепив нічого.
Ідучи туди втрете, він знову позичив у брата мірку. А багатий брат уже давно заздрив, що бідний став заможний, завів гарне господарство, і не міг зрозуміти, звідкіль у брата це багатство і навіщо йому мірка.
Ось він пішов на хитрощі – намазав дно мірки смолою, і до смоли прилип золотий червінець.
Побачивши того червінця, багатий зразу пішов до брата й питає:
– Що ти моєю міркою міряв?
– Жито й овес, що ж іще,- відповів той.
Тоді багатий показав йому золотого червінця. І погрозив донести на нього в суд, якщо не признається. І брат розповів усе, що з ним трапилось.
Тоді багатій наказав негайно запрягати воза й поїхав, щоб по-своєму розпорядитися скарбами.
Під’їхавши до гори, він гукнув:
– Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!
Гора відчинилась, і він увійшов у печеру. Перед ним лежали такі скарби, що він розгубився і не знав, за що найперше хапатися.
Нарешті насипав у лантух стільки самоцвітів, що насилу підняв на плечі, й поніс надвір.
Але жадоба так заполонила всі його думки, що він забув, як називається гора, і, виходячи, гукнув:
– Гора Зімелі, гора Зімелі, відчинись!
Та гора й не ворухнулась, а стояла зачинена, бо то не була її справжня назва.
Багатія взяв страх. Та що довше він силкувався пригадати, як зветься гора, то більше плуталися думки у нього в голові.
Вже він і скарбам був не радий.
Ввечері гора відчинилася, і дванадцятеро розбійників увійшли до печери. Як побачили його, то всі враз закричали:
– А, попалась пташечка! Ти думаєш, ми не помітили, що ти вже двічі приходив сюди! Та, на жаль, нам не пощастило тебе впіймати, а тепер ти вже не викрутишся.
Він закричав:
– То не я був, то мій брат!
Але хоч що він казав, хоч як просив пустити його живого, нічого не помоглося. Розбійники відрубали йому голову.

ТРИ ЛЕдАРІ
В одного короля було три сини, яких він однаково любив. Тому не знав старий король, кому з них після своєї смерті залишити в спадок королівство.
Коли прийшов час умирати, покликав він синів до себе й сказав:
– Любі діти, думав я, думав, кого посадити на королівський трон, і вирішив – той із вас буде королем, хто найледачіший.
Тоді старший сказав:
– Тату, коли так, то королівство моє, бо я такий ледачий, що як лежу і хочу спати, а мені впаде краплина дощу в око, то я й спати не буду, аби лиш не втиратися.
Другий сказав:
– Тату, королівство по праву належить мені, бо я такий ледачий, що як, буває, сиджу взимку вечірком біля вогню й гріюся, то краще п’яти попечу собі, ніж ворухну ногою, щоб відсунутись.
Третій сказав:
– Тату, королівство моє, бо я такий ледачий, що якби мене вішали і вже зашморг був на шиї, і мені б дали ножа в руки, щоб перерізати мотузку, то я б краще дозволив себе повісити, ніж ворухнув би рукою, щоб перерізати мотузку.
Як почув це батько, то сказав:
– Ти з усіх трьох найбільший ледар, отже, сину, ти й повинен стати королем.

ВЕРЕТЕНО, ЧОВНИК І ГОЛКА
Жила собі на світі одна бідна дівчина. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама-самісінька. Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб.
Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.
Коли дівчині було вже п’ятнадцять років, стара захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:
– донечко, я почуваю, що вже не підведуся – надходить мій смертний час. Залишаю тобі хатину – тут ти матимеш притулок од вітру й негоди,- а до того ще веретено, човника й голку – ними ти зароблятимеш собі на хліб щоденний.
Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:
– Будь доброю, то й тобі буде добре.
Потім склепила очі та й померла. Коли її несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.
Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець і щедро платить. Отож вона не бідувала, а ще й іншим трохи уділити могла.
А в той час королівський син мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. І він сказав собі:
– дружиною мені буде та, котра і найбагатша, і найбідніша.
Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша.
Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села. Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки-но королевич під’їхав до двору, встала, вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі. А коли під’їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.
Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.
Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілась, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти. Чи нитка й далі прялася тонка та рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі.
Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його й сказала: “Ой, як же душно в кімнаті!” І дивилася вслід королевичу, поки зникла вдалині біла пір’їна на його шапці.
Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку:

Тонку ниточку, веретенечко, спряди,
Мого милого під віконце приведи.

Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір; і коли здивована дівчина встала подивитись, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей.
Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстак, узяла човника і почала ткати.
А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.
– Що це таке? – вигукнув він.- Чи не хоче веретено показати мені дорогу?
Повернув свого коня і поїхав, куди його вела золота нитка. А дівчина сиділа за роботою й співала:

Витчи, човнику, ти гарнесенький килимок,
Хай до хатоньки завітає женишок.

І раптом човник вистрибнув з рук, плигнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи – як живі, тільки що не співали. А човничок стрибав сюди-туди, і здавалося, ніби килим росте сам собою.
Зоставшись без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала:

Гостра голочко, ший рівненько, вишивай,
Іде милий мій – гарно хату прибирай.

Враз голка вистрибнула в неї з пальців і, як блискавка, стала метатись сюди-туди по хаті. Але насправді то поралися невидимі духи. Вони позастеляли столи, ослони зеленим сукном, стільці оксамитом, а на вікнах повісили шовкові завіси.
Тільки-но голка зробила останній стібок, як дівчина побачила в вікні біле перо на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати і, вступивши досередини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.
– Ти відразу найбідніша й найбагатша,- сказав він до неї,- іди зі мною і станеш мені дружиною.
Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її, вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.
А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.

МОРСЬКА СВИНКА
Жила колись на світі королівна. І була в її палаці, у високій вежі, зала з дванадцятьма вікнами, що дивились на всі сторони світу білого. Як вона, бувало, зайде в ту залу і гляне навкруги, то бачить усе своє королівство.
Гляне в перше вікно – бачить краще, ніж усі люди, гляне в друге – ще гостріше, третє – ще ясніше, і так аж до дванадцятого; крізь те вікно вона могла бачити все і на землі, і під землею, і ніщо від неї не могло заховатися.
А що вона була дуже гарна, не хотіла нікому коритися, а лише сама над усіма панувати, то й оголосила: тільки той буде її чоловіком, хто зуміє так сховатися, що вона’ його не знайде.
Але хто заховається так, що вона його відшукає, тому зітнуть голову і на палю настромлять.
Перед замком стояло вже дев’яносто сім паль із мертвими головами, і довгий час ніхто не з’являвся, щоб спробувати щастя.
Королівна була задоволена і думала: “Ось тепер я вже буду довіку вільна”.
Коли раптом приїжджають три брати спробувати щастя. Старший надумав, що найпевніше буде сховатися в печі, де випалюють вапно.
Але королівна помітила його в перше вікно, звеліла витягти й відтяти голову.
Другий сховався в палацовому льоху, вона й того відразу побачила, і голова його прикрасила дев’яносто дев’яту палю.
Тоді виступив перед нею третій і попросив, щоб дала йому день на роздуми і щоб його помилувала два рази, як знайде, і лише за третім разом, коли йому не пощастить, хай робить із ним що хоче.
Він був такий гарний і прохав так щиро, що вона сказала/
– Гаразд, я згодна, але ніщо тобі не зарадить.
Другого дня він довго думав, де б сховатися, але не придумав нічого. Тоді взяв рушницю і пішов полювати. Побачивши ворона, він націлився в нього і тільки-но хотів вистрелити, як ворон крикнув:
– Не стріляй, я тобі в пригоді стану!
Він не вистрелив і пішов далі. Аж бачить – озеро, а в озері величезна рибина, що випливла з глибни на поверхню. Коли він прицілився, рибина гукнула до нього:
– Не стріляй у мене, я тобі в пригоді стану! Він не вистрелив, і рибина пірнула в воду.
Йде він далі, аж назустріч йому шкутильгає лисиця й просить його:
– Любий мисливцю, витягни мені тернину з ноги.
Тернину він витяг, але лисицю хотів убити і здерти з неї шкурку. Та вона сказала:
– Не вбивай мене, я тобі в пригоді стану! Юнак пустив її, а ввечері вернувся додому.
Другого дня він мусив уже ховатися, та хоч як сушив собі голову, а не придумав нічого.
От він пішов у ліс до ворона та й каже:
– Я тебе пощадив, тепер ти порятуй мене, навчи, де мені сховатися, щоб королівна не побачила.
Ворон схилив голову й довго-довго думав. Нарешті прокрякав:
– Придумав!
Приніс яйце зі свого гнізда, розбив його на дві половини й сховав туди юнака. Потім стулив обидві половинки докупи й сів на яйце.
Подивилась королівна в перше вікно – не побачила, подивилась у друге, третє – не видно, і вона злякалась неабияк. Аж коли глянула в одинадцяте, тоді вгледіла, де він. Звеліла застрелити ворона, а яйце принести й розбити, і юнакові довелося звідтіль вийти. Королівна сказала:
– Один раз я тебе помилую, але як не придумаєш чогось кращого, ти пропав.
Другого дня пішов юнак на озеро, покликав рибину й сказав:
– Я тебе пощадив, тепер ти порадь мені, де сховатися так, щоб королівна не знайшла.
Рибина думала, думала, нарешті каже:
– Є таке місце! Я сховаю тебе в своєму череві. Проковтнула його рибина і пірнула на самісіньке дно озера.

Королівна дивилась у всі вікна і, не побачивши його навіть крізь одинадцяте, дуже стурбувалась, проте в дванадцяте таки побачила, де він.
Вона звеліла рибу впіймати, розпороти й вийняти юнака з черева. Можете здогадатися, що було в того бідолахи на серці. А королівна сказала:
– І вдруге я дарую тобі життя, та все одно твоя голова буде на сотій палі стирчати.
Третього дня йде він з важким серцем у поле і зустрічає там лисицю.
– Ти знаєш усі найтаємніші схованки,- сказав він,- я тебе пощадив, тепер ти порадь, де мені сховатись, щоб королівна не знайшла.
– Важка це річ,- сказала лисиця й задумалась. Нарешті скрикнула: – Придумала!
Повела юнака до одного джерельця, пірнула в нього і виринула вже не лисицею, а крамарем, що торгує товарами.
Юнак також пірнув у воду й став маленькою морською свинкою. Тоді крамар пішов до міста на базар продавати славне звірятко. Зібралось багато людей подивитись на нього.
Нарешті прийшла й королівна. Тваринка дуже сподобалась їй, і вона купила свинку за великі гроші. А крамар шепнув свинці:
– Як королівна підходитиме до вікна, то ти швиденько залізь їй під косу.
І ось настав час, коли королівна мала його шукати. Вона підходила до всіх вікон підряд, від першого до одинадцятого, і не побачила його. А коли і в дванадцяте не побачила, то її охопив великий страх і гнів; вона так брязнула по вікнах, що всі шибки порозлітались і задвигтів увесь палац.
Відступивши од вікна, вона шйула, що під косою в неї сидить морська свинка. Королівна схопила її, жбурнула додолу й крикнула:
– Геть мені з очей!

Свинка побігла до крамаря, тоді обоє мерщій подалися до джерела, де обмились і вернули собі звичайну свою подобу.
Юнак подякував лисиці й сказав:
– Ворон і рибина – дурні бовдуряки проти тебе. Тільки ти вмієш як слід викрутитись.
І пішов просто до палацу. Королівна вже чекала його і змирилася зі своєю долею. Справили весілля, і юнак став королем, владарем цілого королівства. Він так ніколи й не сказав дружині, куди заховався третього разу і хто йому допомагав.
Отож королівна гадала, що то була його власна вигадка, а тому дуже поважала його, бо думала: “Він розумніший за мене!”

ЛЕдАЧИЙ ГАЙНЦ
Жив собі ледачий Гайнц. І хоч у нього тільки й роботи було, що день у день пасти козу, він щоразу зітхав, коли ввечері повертався з вигону додому.
– Яка ж це тяжка праця,- казав він,- і яка велика морока рік у рік до пізньої осені пасти козу. Аби хоч можна було лягти й поспати на вигоні. А то ж ні, треба глядіти, щоб вона не пообгризала деревця, не пролізла крізь огорожу в садок чи взагалі не втекла. Ніколи нема спочинку, не радий, що й живеш на світі.
Сів Гайнц і почав міркувати, як би скинути з себе те ярмо. думав, думав і нічого не міг придумати.
Та враз йому як полуда спала з очей.
– Знаю, що я зроблю! Одружуся з гладкою Тріною. В неї теж є коза, от вона й пастиме мою разом зі своєю. І мені не треба буде мучитись.
Гайнц підвівся, випростав свої натруджені ноги й почвалав через вулицю, бо до батьків гладкої Тріни була недалека дорога. І посватався до їхньої роботящої, доброчесної дочки.
Батьки довго не зволікали. “Яке брело, таке й стріло”,- подумали вони і дали свою згоду.
Гладка Тріна стала Гайнцовою дружиною і відтепер пасла обидві кози. для Гайнца настали щасливі дні. Він уже відпочивав лише від свого ледарювання. Тільки подеколи йшов з Тріною на вигін і казав:
– Я йду лише для того, щоб відпочинок був ще солодший. А то вже й забуваєш, яка це втіха.
Проте гладка Тріна була не беручкіша до роботи за нього. Якось вона й каже йому:
– Милий Гайнце, навіщо нам без потреби отруювати собі життя й марнувати найкращі свої молоді роки? Щоранку, коли сон найсолодший, кози своїм меканням будять нас. Віддаймо їх краще сусідові, а за них попросимо в нього вулик бджіл. Поставимо вулик на осонні за хатою, і весь клопіт. Бджіл не треба стерегти і гнати на пасовисько, вони самі вилітають, самі дорогу додому знаходять і самі збирають мед. Нам не доведеться й пальцем рушити.
– Золоті твої слова,- відповів Гайнц,- ми негайно ж так і зробимо. Крім того мед смачніший і поживніший за козяче молоко та й стоїть довше.
Сусід залюбки дав їм за дві кози вулика. Бджоли невтомно літали від ранку до пізнього вечора й наносили у вулик найкращого меду. Гайнц восени вибрав його звідти цілий глек. Вони поставили глек на полицю в спальні, але боялися, щоб хтось його не вкрав або щоб до нього не добралась миша, тому Тріна принесла ліщинову палицю й поклала коло ліжка – простягнені руку, і вже є чим прогнати непроханих гостей, не треба й уставати.
Ледачий Гайнц не любив вилазити з ліжка до полудня.
– Хто рано встане, той більше з’їсть,- казав він.
Одного ранку, хоч сонце вже підбилось високо, він лежав собі на перинах і відпочивав після довгого сну. Отак лежачи, надумав він щось та й каже дружині:
– Жінки люблять солодке, і ти напевне куштуєш потайки мед. Краще, поки ти його весь не виїла, купімо за нього гуску з гусеням.
– Купимо аж тоді,- відповіла Тріна,- як матимем дитину і буде кому пасти гусей. Щоб я оце дарма вбивала на них своє здоров’я!
– А ти думаєш, хлопець пастиме гусей? – сказав Гайнц.- Тепер діти стали неслухняні, не хочуть робити того, що їм загадують, думають, що вони розумніші за батьків. Як той наймит, що його послали по корову, а він гайда в малину.
– Еге,- сказала Тріна,- хай тільки не зробить того, що я загадаю, я йому покажу, як слухатись! Візьму палицю та по спині, та по спині! Отако, дивись, Гайнце!
Вона схопила палицю, яку тримала на мишей, замахнулась нею і зачепила глек, що стояв над ліжком. Глек упав з полиці, розбився на друзки, і смачний мед розтікся по долівці.
– Тепер наша гуска з гусеням лежить долі, і не треба її пасти,- сказав Гайнц.- добре, що глек не впав мені на голову. Бачиш, як нам пощастило.- Він угледів в одному черепку ще трохи меду, сягнув по нього рукою і задоволено мовив: – А цей залишок ми, жіночко, виїмо, потім трохи відпочинемо, бо он якого страху набралися.- Нічого, що встанемо пізніше, ніж звичайно, день ще довгий.
– Так,- погодилась Тріна,- наше від нас не втече. Знаєш, як равлика запрошували на весілля? Він ледве встиг на хрестини, а перед хатою ще й спіткнувся та й каже: “Поспішиш – людей насмішиш”.

ГОРЩИК КАШІ
Жила собі в одному селі бідна й добра дівчинка. Мала вона тільки матір, і от прийшов такий день, коли в них зовсім не стало хліба. Пішла дівчинка до лісу назбирати ягід і зустріла там бабусю. Та бабуся подарувала дівчинці горщик. досить було сказати:
– Горщику, вари! – і він варив смачну, солодку; пшоняну кашу. А коли скажеш:
– Горщику, не вари! – він враз переставав варити.
Дівчинка принесла горщик додому, до своєї матері, і відтоді вони назавжди забули про голод і їли солодку кашу, коли їм тільки хотілося.
Одного разу дівчинка пішла десь із дому, а мати захотіла їсти й сказала:
– Горщику, вари!
І горщик наварив каші, і мати наїлася досхочу. Тоді вона хотіла спинити горщик, але забула, які слова треба для цього сказати.
А горщик варив собі й варив, і от уже каша перелилася через вінця, і текла й текла без упину. Ось уже тієї каші повна кухня, повна хата, вже й вулицю заливає. От ніби горщик захотів увесь світ донесхочу нагодувати. Це загрожувало справжнім лихом, адже ніхто не знав, як його спинити хоч на часину.
Нарешті, коли каша вже заливала останню хату, прийшла додому дівчинка.
І тільки-но вона гукнула:
– Горщику, не вари! – як він ураз перестав варити.
А кому треба було до міста, той мусив проїдати собі дорогу крізь кашу.

МУдРИЙ ГАНС
Питає мати Ганса:
– Ти куди це зібрався йти, Гансе?
– до Гретель, мамо,- каже Ганс.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
– Бувай, Гансе.
Приходить Ганс до Гретель..
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе.
– Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай.
Дала йому Гретель голку.
– Бувай, Гретель,- каже Ганс.
– Бувай, Гансе.
Ганс узяв голку, побачив на шляху воза з сіном, уткнув голку в сіно й пішов за возом додому.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс, вона мені сама щось дала.
– Що ж вона тобі дала?
– Голку дала.
– А де ж ти її дів, Гансе?
– У сіно вткнув.
– Погано зробив, Гансе, треба було вткнути її в рукав.
– Нічого, іншим разом краще зроблю.

– Ти куди, Гансе?
– до Гретель, мамо.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
– Бувай, Гансе.
Приходить Ганс до Гретель.
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе. Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай. дала йому Гретель ножа.
– Бувай, Гретель.
– Бувай, Гансе.
Узяв Ганс ножа, вткнув його в рукав і пішов додому.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс, вона мені сама щось дала.
– Що ж вона тобі дала?
– Ножа дала.
– А де ж ти його дів, Гансе?
– У рукав уткнув.
– Погано зробив, Гансе, треба було сховати його в кишеню.
– Нічого, іншим разом краще зроблю.

– Ти куди, Гансе?
– до Гретель, мамо.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
– Бувай, Гансе.
Приходить Ганс до Гретель.
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе. Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай.
Дала йому Гретель козеня.
– Бувай, Гретель.
– Бувай, Гансе.
Узяв Ганс козеня, зв’язав йому ноги і сховав його в кишеню. Поки дійшов додому, козеня й задушилося.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс, вона мені сама щось дала.
– Що ж вона тобі дала?
– Козеня дала.
– А де ж ти його дів, Гансе?
– Сховав у кишеню.
– Погано зробив, Гансе, треба було прив’язати козеня на мотузку й повести додому.
– Нічого, іншим разом краще зроблю.

– Ти куди, Гансе?
– до Гретель, мамо.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
– Бувай, Гансе.
Приходить Ганс до Гретель.
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе. Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай.
Дала йому Гретель шмат сала.
– Бувай, Гретель.
– Бувай, Гансе.
Узяв Ганс сало, прив’язав його на мотузку й потяг за собою. Збіглися собаки та й об’їли сало. Прийшов Ганс додому, в руці мотузка, а на мотузці нічого немає.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс, вона мені сама щось дала.
– Що ж вона тобі дала?
– Шмат сала дала.
– А де ж ти його дів, Гансе?
– Прив’язав на мотузку, повів додому, а його собаки вхопили.
– Погано зробив, Гансе, треба було вкинути сало в торбу, завдати на плечі та й понести додому.
– Нічого, іншим разом краще зроблю.

– Ти куди, Гансе?
– до Гретель, мамо.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
Приходить Ганс до Гретель.
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе. Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай.
Дала йому Гретель теля.
– Бувай, Гретель.
– Бувай, Гансе.
– Узяв Ганс теля, вкинув його в торбу, завдав на плечі, а теля йому всю спину потовкло.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс, вона мені сама щось дала.
– Що ж вона тобі дала?
– Теля дала.
– А де ж ти його дів, Гансе?
– Вкинув у торбу, завдав на плечі, а воно мені всю спину потовкло.
– Погано зробив, Гансе, треба було привести теля на налигачі і прив’язати біля ясел.
– Нічого, іншим разом краще зроблю.

– Куди ти, Гансе?
– до Гретель, мамо.
– Хай тобі щастить, Гансе.
– Пощастить. Бувайте, мамо.
– Бувай, Гансе.
Приходить Ганс до Гретель.
– добрий день, Гретель.
– добрий день, Гансе. Що ти гарне приніс?
– Нічого не приніс, ти мені щось дай.
А Гретель і каже йому:
– Я сама піду з тобою.
Ганс налигав Гретель, привів її додому й міцно прив’язав біля ясел. Тоді пішов до матері.
– добрий вечір, мамо.
– добрий вечір, Гансе. де ти був?
– У Гретель був.
– Що ти їй приніс?
– Нічого не приніс.
– А що Гретель дала тобі?
– Нічого не дала, сама пішла зі мною.
– де ж ти її лишив?
– Привів на налигачі, прив’язав біля ясел і кинув їй трави.
– Погано зробив, Гансе, треба було пригорнути її і сказати ласкаве слово.
– Нічого, зараз краще зроблю.
Пішов Ганс до стайні, взяв лопату й заходився пригортати Гретель землею. Гретель розгнівалась, відірвалася від ясел і втекла додому. Отак вони заручилися.

СОЛОМИНКА, ЖАРИНКА Й БІБ
Жила собі в одному селі убога стара жінка. Надумала вона якось наварити бобу. Налущила його повну миску, накидала в піч дрова, а щоб вони швидше зайнялися, підклала ще й віхоть соломи.
Висипала стара біб у горщик і не побачила, що один упав додолу. А долі вже лежала соломинка. Так біб і лишився біля тієї соломинки. Коли це з печі – стриб! – вискочила жарина та й собі до них.
– Як ви опинились тут, кумо? – спитала її соломинка.
– Втекла від вогню, дякувати долі,- відповіла жарина.- Бо якби була не набралась духу й не вистрибнула з печі, то вже б і не жила на світі, лишилася б із мене купка попелу.
– Я теж утік живий і цілий,- озвався біб,- а якби стара була вкинула мене в горщик, то я геть розварився б, як і мої побратими.
– А хіба мене чекало не те саме? – мовила соломинка.- Стара всіх моїх сестер пустила з вогнем і димом, схопила в жменю шістдесят соломин і всіх занапастила, тільки мені вдалося прослизнути в неї крізь пальці.
– Що ж нам тепер робити? – спитала жарина.
– Я думаю ось що,- сказав біб.- Коли вже нам пощастило втекти від смерті, то тримаймося разом і помагаймо одне одному. А щоб нас не спіткала знов якась біда, давайте помандруємо в світ гуртом.
Його думка сподобалась соломинці та жарині, і вони разом вирушили в дорогу.
Невдовзі дійшли вони до струмка. Через нього не було ні мосту, ні кладки. Як же його перейти? довго вони міркували, а тоді соломинка й каже:
– Я ляжу впоперек струмка, і ви по мені перейдете, як по кладці. Вона лягла та й сягнула від берега до берега. От тобі й кладка! Жарина була гарячої вдачі, тому довго не роздумувала й сміливо ступила на кладку. дійшла до середини, почула, як унизу шумить вода, і її пойняв страх. Вона зупинилась і далі ні руш. Там, де вона стала, соломинка затлілася, розломилась надвоє і впала у струмок. Жарина за нею; долетіла до води, засичала і згасла навіки.
А обережний біб ще й далі стояв на березі. Побачив він, що сталося з соломинкою і жариною, та й ну реготати. Реготав, реготав, аж поки луснув. Тут би і йому була смерть, якби, на його щастя, не нагодився кравець. Той кравець мандрував собі світом і сів біля струмка відпочити. У кравця було добре серце, він дістав голку й нитку і зшив боба докупи. Біб щиро подякував йому.
Але кравець ізшив його чорною ниткою, і відтоді всі боби мають чорне шво.

МОЛОдИЙ ВЕЛЕТЕНЬ
В одного селянина був син, такий завбільшки, як мізинець. Ішли роки за роками, а він не виростав ані на волосину.
Якось зібрався селянин орати в поле, а Мізинчик йому й каже:
– Візьміть, тату, й мене з собою.
– З собою? – здивувався батько.- Яка ж із тебе в полі користь? Ще десь загубишся. Сиди краще вдома.
Мізинчик заплакав.
“Ет, візьму його та матиму спокій”,- подумав батько, сховав сина в кишеню й поїхав у поле. А там вийняв його і посадовив у свіжу борозну. Сидить Мізинчик у борозні, коли це горою іде велетень. Надумав батько настрахати сина, щоб він був слухняний, та й каже йому:
– Бачиш он того здоровила? Зараз він прийде й забере тебе.
А велетень і справді звернув до них. Ноги в нього довгі, ступив раз, другий – і вже біля борозни. Він обережно взяв Мізинчика двома пальцями, підняв угору, роздивився з усіх боків і, ні слова не сказавши, забрав із собою.
Батько стоїть і з ляку не може й рота розтулити. “Втратив я свого сина навіки,- думає,- більше, скільки й житиму, не побачу його”.
А велетень приніс Мізинчика додому та й ну годувати його тим, що їсть весь його рід. Почав Мізинчик рости і став великий та дужий, як усі велетні. Минуло два роки, привів велетень хлопця в ліс, щоб випробувати його, та й каже:<
– Вирви мені дубця.
Хлопець був уже такий дужий, що вирвав з корінням ціле дерево. Проте велетень мовив:
– Замало в тебе сили.
Забрав він його знов з собою і прогодував ще два роки. Тоді ще раз випробував. Тепер уже хлопець подужав вирвати з корінням старе дерево. А велетень усе невдоволений. Прогодував він хлопця ще два роки, повів у ліс та й каже:
– Вирви мені нарешті доброго дубця.
Хлопець підійшов до найтовщого дуба і заіграшки вирвав його з землі, тільки затріщало.
– Оце вже добре,- сказав велетень,- твоя наука скінчилася.
І відвів хлопця на те поле, де його взяв. Батько саме орав свою ниву. Підійшов молодий велетень до нього та й каже:
Бачите, тату, яким став ваш син. Селянин злякався й каже:
– Ти не мій син, іди собі геть, ти мені не потрібний.
– Я справді ваш син, візьміть мене до роботи, я оратиму не гірше за вас, а може, ще й краще.
– Ні, ні, ти не мій син і орати не вмієш, іди собі геть.
Але він боявся велетня, тому лишив плуга, відійшов від нього й сів віддалік. Хлопець узявся однією рукою за чепіги й так придавив плуга, що він увігнався глибоко в землю. Селянин не витримав і крикнув йому:
– Якщо хочеш орати, то не дави так плуга. Що то буде за оранка? Тоді хлопець випряг коней, взявся сам за плуга й каже батькові:
– Ідіть, тату, додому і скажіть матері, хай зварить великий горщок їжі, а я тим часом доорю ниву.
Пішов селянин додому й загадав дружині, щоб вона зварила їсти. А хлопець сам доорав ниву, всі півдесятини, потім узяв дві борони, запрягся в них і заволочив ріллю.
Докінчивши працю, він пішов до лісу, вирвав два дуби, взяв їх на плечі, поклав на них спереду і ззаду по бороні й по коневі і легенько, немов в’язку соломи, відніс усе те до батькової хати.
Зайшов він на подвір’я, а мати не впізнала його та й питає:
– Хто цей страшний велетень?
– Це наш син,- каже батько.
– Цур тобі, що ти вигадуєш! Наш син був маленький, а не таке здоровило.- Та й каже хлопцеві: – Іди собі геть, ти нам не потрібний.
Хлопець нічого не відповів, мовчки завів коней до стайні і дав їм сіна та вівса, все як годиться. Упорався він з кіньми, зайшов до хати, сів на лаву й каже:
– А тепер я, мамо, хочу пообідати. Чи ви наварили їсти?
– Наварила,- відповіла мати й принесла два величезні горшки їжі. її чоловікові тієї їжі вистачило б на тиждень, а хлопець сам її виїв і питає, чи дадуть йому ще щось.
– Ні,- каже мати,- це все, що в нас є.
– Ви ж тільки дали мені покуштувати, а наїстись не дали.
Не посміла мати відмовити йому, пішла в кухню й поставила на вогонь великий казан, що в ньому свиням варила, а коли їжа була вже готова, поставила його на стіл.
– Нарешті я маю щось в рот укинути,- мовив хлопець, виїв усе, та однаково не наївся. І каже він батькові:
– Я бачу, тату, що ніколи у вас не наїмся. Викуйте мені в кузні залізну палицю, таку, щоб я не міг її переломити об коліно, і я помандрую в світ.
Зрадів селянин, запряг двоє коней у воза й добув у коваля залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могла довезти пара коней. Хлопець узяв штабу, приклав до коліна,- трісь! – розламав її надвоє, мов тичку, й викинув геть.
Запряг батько четверо коней і добув у коваля другу залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могли довезти стільки коней. Син і ту розломив об коліно надвоє, викинув і каже:
– Ні, тату, ця палиця мені не годиться, запряжіть більше коней і привезіть міцнішу.
Тоді батько запряг восьмеро коней і добув у коваля третю залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могли довезти стільки коней. Узяв її син у руки, зразу ж надломив від неї кінець та й каже:
– Бачу я, тату, що ви не дістанете такої палиці, як мені треба. Більше я у вас не лишуся.
І молодий велетень пішов від батьків. Ішов він, ішов, і трапилось йому село, де жив коваль, дуже великий скнара, що нікому не бажав добра, хотів усе собі загребти. Прийшов велетень до того коваля й питає, чи не потрібен йому ковальчук.
Потрібен,- каже коваль, а сам думає: “Видно, що хлопець дужий, добре молотом орудуватиме й свій хліб відробить”. І питає його: – А яку ж ти хочеш платню?
– Ніякої,- відповів велетень.- Тільки раз у два тижні, коли решта ковальчуків отримуватимуть свою платню, я тобі даватиму два стусани. Отоді вже терпи.
Зрадів скнара, що збереже стільки грошей, і погодився. другого ранку новий ковальчук найперше мав показати, як він орудує молотом. Майстер приніс розпечену залізну штабу, ковальчук раз ударив по ній – і штаба розпалась надвоє, а ковадло вгрузло в землю і так глибоко, що його вже й не витягли звідти. Розсердився скнара й каже:
– Ет, не треба мені такого помічника, ти мені всю кузню розтрощиш. Скільки ти хочеш за цей один удар?
– дам тобі легенького стусана, і більше нічого,- відповів хлопець. І він так стусонув його ногою, що той перелетів через чотири вози сіна. А тоді вибрав у кузні найтовщу залізну штабу, взяв її собі замість палиці й подався далі.
Ішов він, ішов, і трапився йому дорогою маєток. Прийшов він до управителя і питає, чи не треба йому наймита.
– Треба,- каже управитель.- Ти, бачу, хлопець дужий, з роботою впораєшся. Яку ж ти платню хочеш на рік?
Хлопець знов сказав, що не хоче ніякої платні, тільки щороку даватиме йому по три стусани, а він уже хай терпить. Управитель згодився, бо теж був добрий скнара.
Другого ранку наймити мали їхати по дрова. Всі вже повставали, а він ще лежить у ліжку. От один і гукає його:
– Вставай, уже пора, ми їдемо по дрова, і тобі треба з нами їхати!
– Відчепися від мене,- огризнувся хлопець,- їдьте собі, я однаково вернуся швидше за вас усіх.
Наймити пішли до управителя й розповіли йому, що новий і досі лежить у ліжку й не хоче їхати з ними по дрова. Управитель загадав їм добудитись його й сказати, щоб він запрягав коней. Проте хлопець знов відповів їм:
– Їдьте собі, я однаково вернуся швидше за вас усіх.
Він полежав ще дві години на м’якій перині, тоді встав, набрав у коморі дві мірки гороху, наварив з нього каші, спокійно виїв її і аж по тому запряг коней і поїхав по дрова.
Під самим лісом дорога йшла яром. Він виїхав з яру, тоді спинив коней, вернувся назад, наносив дерева та хмизу і зробив таку загату, що жоден кінь не проїде. доїздить він до лісу, а наймити вже вертаються назад із навантаженими підводами. Він і каже їм:
– Їдьте собі, я однаково швидше за вас вернуся додому.
Він не поїхав далеко в ліс, а скраю вирвав двоє найбільших дерев, поклав їх на підводу й повернув назад. добрався він до загати, а наймити стоять там і не можуть проїхати.
– От бачите,- каже він,- якби ви були тримались мене, то й поспали б довше, і додому вернулися б швидше.
Його коні й собі спинилися, також не можуть здолати загату. Тоді хлопець випряг їх, поклав на воза, взявся сам за дишель і – гоп! – перетяг його через загату, та ще й так легенько, наче той віз був навантажений пір’ям.
– Бачите, я випередив вас,- сказав він наймитам і поїхав додому, а ті лишились у яру.
На подвір’ї він узяв дерево в руку і показує його управителеві:
– А що, буде сажень дров?
Управитель і каже своїй дружині:
– добрий наймит, хоч довго спав, а вернувся найшвидше.
Так хлопець прослужив в управителя рік. Наприкінці року наймити прийшли по свою платню. От хлопець і нагадує, що настав час і з ним розрахуватися. Управитель аж затремтів, так боявся тих стусанів, що на нього чекали. Почав він просити хлопця:
– Може, подаруєш мені їх? Краще я сам стану наймитом, а ти будь управителем.
– Ні,- каже той,- не хочу я бути управителем, лишусь наймитом, але зроблю, як домовились.
Чого тільки не пропонував йому управитель, а хлопець ні та й ні. Побачив управитель, що все дарма, й попросив відкласти розрахунок на два тижні, хотів щось придумати за цей час. Хлопець погодився. Управитель скликав усіх своїх писарів і звелів, щоб вони добре поміркували й дали йому якусь пораду. Писарі довго думали й нарешті сказали, що такий чоловік для всіх небезпечний, бо він може вбити людину, як муху.
– Загадай йому вичистити криницю,- порадили вони.- А як він спуститься вниз, ми прикотимо котресь із тих жорен, що лежать на подвір’ї, і скинемо йому на голову. Більше він звідти не вилізе.
Сподобалась управителеві їхня порада, і він послав хлопця чистити криницю. Коли той опустився на дно, вони прикотили найбільше жорно і скинули на нього. думали, що розбили йому голову, а він гукає:
– Проженіть курей від криниці, вони там гребуться, і мені пісок у вічі сиплеться, нічого не бачу!
– Киш! Киш! – загукав управитель, ніби й справді відганяв курей. Скінчив хлопець роботу, виліз нагору й каже:
– Гляньте, яке в мене гарне намисто! А то в нього жорно було на шиї.
Зажадав тепер хлопець своєї платні, та управитель відпросився ще на два тижні. Зійшлися писарі й порадили йому послати наймита в зачарований млин, щоб він там змолов уночі зерно. З того млина вранці ніхто ще живий не вертався. Управителеві сподобалась їхня порада, він того ж таки вечора покликав наймита й загадав йому повезти в млин вісім корців зерна і вночі змолоти, бо на ранок потрібне борошно. Хлопець пішов до комори, висипав два корці зерна в праву кишеню, два в ліву, а чотири взяв у сакви через плече, два спереду і два ззаду, та й пішов у зачарований млин.
Мірошник сказав, що вдень залюбки змеле йому зерно, але не вночі, бо млин зачарований і хто в ньому лишиться на ніч, того вранці знаходять мертвого.
– Нічого, я сам упораюсь,- сказав хлопець,- а ви лягайте спати.
Він засипав зерно в кіш, постояв, подивився, яке йде борошно, а опівночі зайшов до мірошникової кімнати й сів на лаву. Посидів трохи, коли це зненацька двері відчинилися й до кімнати всунувся величезний стіл, а на столі виставились вино, печеня, багато іншої доброї їжі, і все саме собою, ніхто його на стіл не подавав. Потім з’явилися стільці, але люди не входили. Враз він побачив пальці, що розкладали виделки й ложки і насипали їжу в тарілки, а більше нічого не було видно.
Хлопець зголоднів, тому й собі сів до столу і разом з невидимими їдцями заходився уминати смачні страви, аж за вухами лящало. Коли він наївся і їхні тарілки також спорожніли, зненацька хтось погасив
Усі свічки. Він добре чув, що вони не самі погасли, а на них дмухнули. Стало темно, хоч в око стрель. І тоді хтось дав йому добрячого ляпаса. Розсердився хлопець і каже:
– Якщо ще раз зачепите мене, я дам здачі.
І коли дістав другого ляпаса, відразу відповів тим самим. Так було цілу ніч, він не дарував жодного поличника, щедро давав здачі, аж виляски йшли. Та тільки-но почало світати, все припинилося.
Мірошник прокинувся, пішов поглянути на хлопця й неабияк здивувався, коли побачив його живого. А той йому каже:
– Я добре наївся, дістав не одного ляпаса, але й сам не сидів, згорнувши руки.
Мірошник дуже зрадів.
– Ти зняв чари з мого млина,- сказав він хлопцеві,- і я хочу тобі віддячити, дам тобі багато грошей.
– Навіщо мені гроші? – мовив хлопець.- Я й так маю всього доволі. Завдав він на плечі борошно, прийшов додому й каже управителеві,
Що з роботою впорався і тепер хоче отримати свою платню.
Як почув це управитель, то перелякався до смерті, бігає по кімнаті, не знає, що робити, піт йому по лобі дзюрком тече. Відчинив він вікно, щоб хапнути свіжого повітря, і незчувся, як дістав від наймита такого стусана, що полетів крізь вікно вгору, все вище й вище, аж поки його не стало видно. А наймит і каже управителевій дружині:
– Якщо він не повернеться, доведеться другого стусана вам дати.
– Ой ні,- крикнула вона,- я не витримаю!
І відчинила друге вікно, бо з ляку і в неї піт дзюрком почав текти по лобі. Хлопець дав їй стусана, і вона так само вилетіла у вікно, а що була легша, то залетіла ще вище за свого чоловіка. Чоловік гукає їй:
– Лети до мене!
– Не можу, ти лети до мене! – відповідає вона.
І ніяк одне до одного не наблизяться. Не знаю, чи вони й досі там літають, а молодий велетень узяв свою залізну палицю й пішов далі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз вірша гімн красі тема ідея.
Ви зараз читаєте: Брати Грімм – Німецькі народні казки