“Червоне – то любов, а чорне – то журба”
Любов… Вона здавна хвилює душу і розум, пробуджує уяву, кличе на подвиги. За весь період історичного розвитку людини розгадані різні таємниці, підкорені майже всі можливі висоти. Але в наш час техніки та прагматизму нерозгаданою залишається таємниця душі, де священним вогнем горить почуття любові. Любов постає перед нами у різних іпостасях – безмежна любов матері до дитини, палке почуття до коханої жінки, одвічне почуття до своєї землі. Людська, справжня, чиста любов, що нагадує чарівну квітку. Любов народжується разом із людиною, і часто
Особливе місце в поезії Павличка посідає любов до матері. Завжди чекає вона в рідній домівці – найрідніша в світі людина. Саме про неї йде мова у вірші “Два кольори”. Це особливий твір Дмитра Павличка;
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Бо все життя героя, що ототожнюється з життям кожного з нас, вмістилося на вишитій вправними маминими руками сорочці.
Щоб пізнати душу поета, треба зрозуміти край, де він зростав, де формувались його погляди, де міцніли його принципи. Прикарпатські землі багаті традиціями, що передаються від батьків до дітей. Тому вірш “Два кольори” наповнений суто фольклорними образами, природними асоціаціями. І тому так природно сплелися в творчості Павличка радощі та смуток, любов та розчарування, юність та зрілість. Герой його поезії передусім безмежно відданий своїй землі, своїм традиціям, адже все це – вічне. Тому ліричні вірші та пісні поета відгукуються в серцях сучасників так же, як будуть находити розуміння і в наступних поколіннях.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Жіночe щастя в роматі хіба рeвуть воли.