Чопей Іван – Осінні акварелі (Збірка)

Лірична сповідь-роздум про долю України і її часточки Закарпаття, про сенс людського буття. Ви знайдете такі поезії у збірці: “Небо, сонце… “, Барвінок, Едельвейс, Проліски, Казки Карпат, Тиса, Гора та інші.

*
Небо, сонце.
Люди, квіти,
Розмаїття кольорів!
Краю рідний – ясний світе,
Ти в усіх вогнях горів!

І з усіх вогнів ти вийшов,
І встаєш із кожним днем,
І гориш вогнем найвищим –
Квітів праведним вогнем.

Барвінок
Шелестка,
Хрещата,
Вічна зелень.
Синій зір,
Задивлении на гори.
То,

мов килим,
Стелеться під клени,
То збігає
У глибокі звори.
Званий гість –
На святі і весіллі.
За повір’ям,
Береже від лиха.
Не барвінок,
А чарівне зілля,
Не суцвіття –
Погляд ніжний, тихий.

Едельвейс
Загадковий…
Де його зустріти?
Оминає луки, поле, ліс.
Яскравіють доли
Пишним квітом –
В скелях
Гордий едельвейс
Проріс.
Звідти бачить
Голубі простори,
Чує неба
Чарівні пісні.
Закохався
У Карпатські гори,
В ранки їхні
Світлі, осяйні.
Загадковий…
Де його зустріти?
Він піднявся
До святих небес…

/> Хай для всіх
Є в долах різні квіти,
Для відважних –
В горах едельвейс.

Проліски
Крізь снігу пласт
Такі тендітні
Пролісків листки –
І кожен стрітися із сонцем
Має,
Розкрити світу
Сині пелюстки.
У них весна обійми
Розкриває.

А ми удвох…
Мені поля засніжені
Пройти заради тебе
Довелось.
І ми – удвох!
І ми до того ніжні,
Що пролісок стоптати
Боїмось.

Казки Карпат
Стрункі ялини.
Стрімкі стежини:
Зелений бір.
Грайлива річка –
Срібляста стрічка
Злітає з гір.

У передгір’ях
Сади рясніють
І виноград.
А біля ватри –
Забави, жарти.
Казки Карпат.

Тиса
Співуча, грайлива,
Спокійна, вродлива.
Такою одвіку була,
Бо в горах співучих
Вона народилась
І пісню в дорогу взяла.

В негоду – бурхлива,
Сувора, примхлива,
Сердита і рвійна вона.
Коли розізлять її
Грози і зливи,-
У гніві страшна бистрина.

А сонце заграє
У росах діброви,
Затихне гроза навкруги,-
Впокорена Тиса
Вертається знову
В шумливі свої береги.

Гора
Стоїть гора
На протягах століть,
Смереками увінчана
Іздавна.
Погідний час
Чи грозяний – стоїть,
Красуня неповторна,
Первозданна.

На неї люто дряпались
Вандали,
Її зрівнять хотіли
З низиною.
Її підніжжя
Рили-підривали,
Щоб перестала буть
Гора горою.

Та, вочевидь, гора
Міцна в основі,
Висока, щоб
Аж на дніпро дивиться.
І зруйнувать
Її красу чудову
Новітнім яничарам
Хай не сниться.

Синевирське озеро
Синь-озеро – блакитне око.
Маленьке море Верховини!
Грайливе, осяйне, глибоке,
Купає гори і ялини.

Любов’ю нашою зігріте,
Промінням сонця, аж до денця,
Хлюпочеться ще з мезоліту,
Красою прямо в душу ллється!

В його прозорій чистій чаші,
Як у люстерку чарівному,
Ще кращі крутосхили наші,
Стежки, які не знають втоми.

Закарпатці – люди майстрові
Закарпатці –
Люди майстрові.
Що не двір –
Сяйна світлиця з ганком.
Руки не сверблять
По булаві –
По стамесці,
Кельмі,
По рубанку.

Ждуть майстрів
Русалки дністрові,
Наддніпрянські
Стомлені дороги.
Там – як райдуги,
Мости нові,
Там – нові лікарні
Під пологи.

Шевченко в Карпатах
Мов гори, крились ми і в хмари.
Та все, що українським зветься,
І в горах зайди, яничари
Із кров’ю виривали з серця.
Та в душі ти вдихнув нам сили,
Йдучи між гори, в кожну хату.
“Кобзар”, як Біблію, просили,
З тобою стало нам світати.
Ти, як живий, ввійшов у долі,
В задуми, думи і молитви,
З тобою жито жали в полі,
З колиб ішли за волю битись.
Ти був нам батьком і любов’ю
Єднав роз’єднаних віками,
Звертав наш зір на Подніпров’я,
Стояв за Україну з нами.
Як нас тягли в чужі народи,
Мов прагнули осиротити,
Від тебе відлучить, від роду,-
Ти нас навчав боротись, жити.
І буде син, і буде мати…
Є мати – вільна Україна,
З тобою вгору нам здійматись,
З тобою випрямляти спини…

Бережімо Україну!
(Віншувальне)
Незалежна Україна
Народилася єдина,
Суверенна, вільна,
Вільна, неподільна.

Від дінця до Тиси –
Рідні в неї риси.
Най живе навіки
Славна, сонцелика!

Мати
Бувало, мама на Русаля.
Коли ще сонце не зійшло,
Мене будила й посилала
За чебрецем – аж за село,

І враз у хаті вся долівка
Зеленим зіллям зацвіла.
Здавалося: духмяне літо
Приніс я в хату з-за села.

І вдома стало так святково,
Мов не було у ній і зла…
Світила хата загадково,
Немов біду переросла…

Було негод, а серце стисне
Найдужче спогад-промінець…
Є три свята в моїм дитинстві
То мати, хата і чебрець.

Подвір’я перед ганком
Густа трава вкриває,
Лиш стежка від порога
До вулиці збігає.

На мамине обійстя
Весна приносить квіти.
А мамине обличчя
Вже зморшками обвите.

А мамине волосся
Вже паморозь укрила…
На маминім подвір’ї
Черешня біла-біла.

Мамині руки пропахли весною,
Насінням, яке висівала в грядки.
Вранці джерельною пахли водою,
Коли для нас прала вона сорочки.

Сонцем, і вітром, і сіном в покосах,
В жнива – перевеслом, дорідним зерном.
Літніми зливами, чистими росами,
Цілющим, як лік, запашним молоком.

Осінь іде на обійстя до мами
І бажаним гостем у сад завіта,
Мамині руки запахнуть плодами,
Якими багата пора золота.

Снігом укриються ниви просторі,
З-під вій відлетять кудись мамині сни,-

Прядивом, кроснами руки невтомні
Надовго запахнуть, аж ген до весни.

“Бабині руки”,- кажуть онуки…
Благословенні мамині руки…

Батько
Лягав, натомившись,
Бо треба спочити,
Хоч трохи забутись,
Коротка ж бо ніч!
І знов на світанку
У найми – косити,
Бо злидні й нестатки
Не злазили з пліч.

Порепані руки,
Сорочка у поті,
Обличчя у зморшках,
А погляд – згаса…
… Таким він надвечір
Вертався з роботи,
Й червоно блищала
Надвечір коса.

*
І знову, знову я в дитинство лину,
В той час, коли весну я полюбив,
Коли її з діброви, як перлину,
У перших квітах мамі я носив.

І як тоді, у почуванні лету
Стрічаю я весну, завжди нову.
І так мені в її обіймах легко,
Немов на світі заново живу.

Синові
Ти не носив сорочки з конопель,
Яку зіткала і пошила мама
Своїми мозолястими руками,
Бо, знаєш сам, не ті часи тепер.

Ти не ходив у полі по стерні
З кривавими, опухлими ногами.
І хмиз із лісу не носив роками,
Й не бачив лиха навіть уві сні.

Жандарм тебе багнетом не лякав,
І не плював в твоє обличчя юне,
І не зривав дзвінкі з гітари струни,
Як по селу із другом ти гуляв.

Щодня, мій сину, наступай на зло,
Аби у світі лиха не було.

Півонії
Сестрі Марії, яка пропала безвісти у час війни
Палає у затишші,
Обіч старої хати,
Вогонь півоній пишних –
Очей не відірвати.
Ще як була малою,
Сестра їх посадила.
Прийшла війна – з сестрою
Нас лихо разлучило.
Щороку в дні весняні
Під вікнами у мами
Півонії багряні –
Немов на серці рана.
Допоки будуть квітнуть
Півонії, Маріє,
Не щезла ти безслідно.
І є в душі надія,
Що десь живеш у світі,
Бо ж світ великий дуже…
Як чайка, взимку й літом
Душа матусі тужить.
А кущ рясних півоній
Біля старої хати
Горить вогнем червоним –
Очей не відірвати!

Ветеран війни
Була у нього мрія.
Народжувались плани,
І жевріла надія,
Й кровоточили рани.

А нині він у черзі
За молоком і хлібом.
І враз почув тверезе:
“За що боролись, діду

Старе солдатське серце.
Мов кип’ятком обпарив
Його в запеклім герці
І ворог так не ранив.

Враз голос, ніби з неба,
Довірливий, спокійний:
“Боролись ми за тебе.
За всіх тобі подібних…

Своїм ти запитанням
Не вбив мене, юначе.
Тебе шкода – світання
Попереду не бачиш”.

Сільський учитель
Заслуженому вчителеві України Михайлові Івановичу Алмашію
Вогні міжгір’я вигасли поволі,
За вікнами –
Глибока, темна ніч.

Шелесне вітер у старій тополі,
Та десь тривожить сонну тишу
Сич.

Лиш час пливе, не спить,
Біжить невпинно
І сива дума вчителя
Не спить.

У хаті рівно цокає годинник,
Зірке перо у зшитках
Шурхотить.

На плечі млісна втома
Налягає
І шепче: “Кинь, спочить давно
Пора!”

А він дитячі душі все гортає,
Шліфує гострим кінчиком
Пера.

І вірить: будуть
Успіхи й удачі,
В серцях зростуть
Високі почуття,

Бо він не зошити дитячі
Бачить,
А України
Світле майбуття.

Джерело
Під горою
Кам’яною
У Карпатах – джерело.
В джерелі тому водиця
Чиста, чиста –
Мов срібло!
Та водиця-
Срібляниця
Всім наснаги додає!..
Під горою
Кам’яною
Кришталевою водою
Джерело
Невтомно б’є.

В дорозі
Блискає.
Полум’ям небо займається.
Хмари повисли над полем страшні.
Темрява, морок
В огнях розплавляються,
Бачу:
Від бурі живе все ховається,
Блискавки ж путь
Осявають мені.
Йду, не здригаючись,
Лугом нескошеним,
Тиха домівка далеко іще.
Йду з нерозлучною
Думою-ношею
І не шукаю дороги коротшої:
Хочу умитись
В дорозі дощем.
Серце зілляв я
З тривогами-грозами,
В літні веселки
Ще змалку влюбивсь.
Вранці вмивався
Я свіжими росами,
В зливах купався
До самої осені,-
Я ж бо
У ніч грозову
Народивсь.

Молоді ластівки
Тріпочуть криленятами
На дроті ластів’ята,
Вдивляються у світ.
Вже скоро вирушати,
Гніздо своє лишати,
Вже скоро у політ!..

А далечінь безмежна,
Незвідана й бентежна…
Куди летіть, куди?
Того не уявляють…
Але напевне знають.
Що вернуться сюди!

Травневе весілля
Травень кличе на весілля!
Він – щасливий молодий:
Діву-землю у чар-зілля,
В перли-квіти нарядив.
Сонце запросив до себе,
І гроза прийшла з-за гір.
Райдуга розквітла в небі
Блискавкам наперекір.
Дощ танцює серед гаю.
З вітром у присядку йде.
Буревій на скрипці грає,
Контрабасом грім гуде.
Розшумілися ялини,
Буки пісню завели.
Захмеліли у долині
Шелеснаті явори.
А хмарини чорнобриві
В дзбанках воду рознесли
По дібровах і по нивах,
Щоб буяли і цвіли.
Гей, хмільне весілля й славне!
Земле, колосом рясній!
У п’янких обіймах травня
Розквітай і молодій!

Передчуття
Сніги, сніги…
Різка зими палітра.
Крізь мли завісу
Ледь синіє гай.
Іду напроти зимового вітру,
Що мчить шалено
Ген за небокрай.
У час такий
Рояться густо думи…
Я жду весну,
І вже в очах – вона.
І грає день весняний
В срібні сурми,
І вабить серце
Світла далина.
Ще спить земля,
Прекрасна, наче мрія.
Відпочиває,
Набирає сил.
Нехай гудуть над нею вітровії,
Хай щедро снігом
Сипле небосхил.
Та близько день,
Як вийду знов у поле,
Щоб там прокласти свіжу борозну.
В душевнім злеті
На лану роздольнім
Благословлю і сонце, і весну.

Пісня про кохання
Гей на полонині,
На синій вершині,
У росяних травах співає коса.
Гей на полонину
В ранкову годину
Несе коломийку дівчина-краса.

Дзвінка полонина
В очах у дівчини
Вогнем світанковим стобарвно горить.
А серденько в’яне
За любком Іваном,
Як скошена квітка на схилі гори.

Красуня-дівчина,
Як в небі пташина,
До свого коханого лине на плай:
– Ой, доле зрадлива,
Ти серце чутливе,
Як мати дитину, зігрій, приласкай!

На тій полонині,
На синій вершині,
На сіно пахуче спадає роса.
Минає вже літо,
Зів’яли вже квіти,
Та тільки не в’яне кохання краса.

*
Квітучі долини,
Стрімкі полонини,
Ліси смерекові, лани запашні,
У горах стежини,
В серпанках вершини –
До серця навічно припали мені.

Погляну на гори,
На сині простори,
На добрі і щирі обличчя людей.
Карпатський мій краю,
У зелен-розмаї
Прийшов знов до тебе осяяний день.

І радість велика,
Ясна, сонцелика,
Піснями наповнює груди мої.
І як не співати
Про рідні Карпати,
Про молодість вічну моєї землі.

Червень
Ходить червень у житах,
В пшеницях
І ячменях.
Ходить, пестить,
Як дитину,
Кожну в колосі зернину,
Бо йому потрібно знати,
Чи вже скоро жнивувати.

Після бурі
Відгриміло, відшуміло,
Відгуло.
Стріли-блискавки
За гори полетіли.
Небо знов
Промінням сонця розцвіло,
Заясніло.

А повітря чисте-чисте,
Аж п’янить!
На деревах
Роси сріблом заблищали.
Знову
Птаством обізвалася блакить,
Заспівала.

Відгриміло,
Відшуміло,
Відгуло.
Після бурі
У душі світліше стало:
В ній веселка,
Як і в небі над селом,
Засіяла.

Дощ
Дощ рясний,
Теплий дощ
Над полями іде.
А над нами гримить
І у хмарах гуде.
У відлунні громів,
Що стиха вдалині,
Я акорди липневі
Вловив чарівні.

Дощ рясний,
Срібний дощ
В мене думку пряде,
Що із хмар тих врожай
У краплинах паде.
Хай сорочка промокне
До нитки,
Нехай!
Земле рідна, колосся
Зерном наливай!

Закономірне все…
Закономірне все
У нашому житті:
Народження, зростання і цвітіння,
І смак терпкий шматка,
Добутого в труді,
І визнання,
І гіркота падіння.

Швидкий плин часу
Й тиха стариків хода,
І радощі, і серця біль гарячий…
Це – протилежностей
Одвічна боротьба
В поривах до мети,
В надіях і невдачах.

Крізь це усе проліг
І мій життєвий шлях:
Я не хилився злу до ніг,
Добро в душі плекаю.
Нести над світом
Доброзичливості стяг –
Я щастя більшого
Для себе не бажаю.

Падають жолуді
Падають жолуді –
Осінь у гаю,
Визріли яблука –
Осінь в саду.
Книгу думок
Я журливо гортаю.
В завтрашній день
Я неквапом іду.

Падають жолуді –
В серці тривожно.
Визріли яблука –
Скоро зима.
Призимку студінь
Ще витримать можна,
Холод у людях –
Відради нема.

Шлях мій проліг уже
В осінь глибоку,
Сирість пронизує
Кості мої.
Човен мій плине хай
В зимну затоку,-
Бачу квітучі
І юні гаї.
Бачу людей я,
Що прагнуть обнови,
І відчуваю
Їх щире тепло.
Прагне оновлення
Сонна діброва,
Рветься на світ
З-під гори
Джерело.

Листя багрець
Догоряє довкола,
Падають жолуді
В мерзлу траву.
Хай на узліссі
І порожньо, й голо,
Вірю у завтрашній день
І живу!

Життя прожить – не поле перейти
Чи ти задумався
Про сенс життя,
Про те, чи втрачене
Знайти зумієш?
Чим ти живеш?
Які у тебе мрії?
Що за душею
Є для майбуття?

В човні життя
Пливеш безжурно ти,
На хвилях днів
Гойдаючись безпечно.
Та нагадать собі
Завжди доречно:
Життя прожить –
Не поле перейти…

Роздуми про осінь
Осінь в небі журавлями
Гомонить.
Жовте листя під ногами
Шелестить.
За притихлими лугами –
Червен ліс.
Часом дощ, мов батогами,
Б’є навскіс.
Загубив весну і літо
Й не знайду.
Відцвіли найкращі квіти
У саду!
Та багряно-жовта осінь –
Теж краса:
Тихий гай і світла просинь
В небесах.
І морози сині, спілі
На траві.
І думки не посивілі
В голові.
Та нехай думки піснями
Ще дзвенять,
Дні осінні журавлями
Гомонять.

Осінні акварелі
І
Збирає осінь яблука червоні
Невтомними і спритними руками.
А в горах вихруваті білі коні

Знов б’ють копитами в студений камінь.
Бо журавлі взяли з собою літо,
Й троянди вже веселками не грають.
І все ж весну свою стрічаю в дітях!

Що і в мені дитинство воскрешають.
Моє дитинство й досі не згасає,
За плином літ воно не загубилось…
Осіннє сонце так бадьоро сяє,
Немов тепер лише на світ з’явилось.

ІІ
Осінь, осінь! Ти в Карпатах,
Мов гуцулка з Ясеня,-
І вродлива, і багата,
Аж ряхтить твоє вбрання.

І блакить – прозора, чиста,
А в блакиті – журавлі.
У задумі урочистій
Лине осінь по землі.

Ill
В діброві осінь полум’яна,
В саду оранжево-рум’яна,
У полі сіра, як імла,
Що з гір сльотаво
Напливла.

А в день погожий осінь синя,
Прозора, сонячна, як нині;
Ходімо, рідна, в тихий ліс,
У царство буків і беріз.

Там, на узліссі,
Сонцеквітно
Нас бабине зустріне літо.
Ходімо швидше!
День такий
Блаженний, світлий, золотий.

Дзвенять монетами черлено
Вітри в суремній міді
Кленів.
Багряна казка у блакить
Летить, палає, шелестить…

Люблю осінні акварелі
У тихій лісовій оселі,
Де сонячні барвисті дні
Весну навіюють мені.

Вітер з півдня
Я завжди
Чекаю вітру з півдня:
Влітку він
Приносить прохолоду,
А зимою
Диха потеплінням,
Провіщає
Жадану погоду.

Вітер з півдня
Душу оживляє,
У серцях
Народжує надії,
Бо з-під сонця
Вітер прилітає,
Землю-годувальницю
Леліє…

Моєму вчителю
Світлій пам’яті мойого першого вчителя – Омеляна Івановича дуфанця
Дивлюсь на Вас дитячими очима,
В яких не згасла шана і любов.
Я перед Вами, як малий хлопчина,
Який до школи тільки-но прийшов.

Бо де б не був я, і про що б не мріяв,
Чи в заметіль, чи як цвітуть сади,-
Мене і досі ласка Ваша гріє,
І перед Вами – я школяр завжди.

Крізь усе життя
Люблю весну і жайворонка спів,
В росі світанок і садів красу.
Розбуджений весною шум гаїв
Крізь все життя у серці пронесу.

У дні весни я молодію й сам,
Хоч юності немає вороття.
Радію зливам, променистим дням,
Закоханий в симфонію життя.

І в серці пісня, наче хвиль прибій,
Про радість праці і життя красу.
Любов до Тебе, рідний краю мій,
Крізь все життя у серці пронесу.

Сади купаються в серпанку
Ось під горою на світанку,
Як день вступає у життя,
Сади купаються в серпанку,
Немов у купелі дитя.

Сади, сади!
Мій любий світку!
Рожевий яблуневий цвіт!
Тут кожна гілка, кожна квітка –
Людської праці зримий слід.

Мине весна,
І зливи літні
Промчать на райдужнім коні,
І з гілки яблука привітно
Нам посміхнуться запашні…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Між іншим аналіз.
Ви зараз читаєте: Чопей Іван – Осінні акварелі (Збірка)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.