Дилда – Вишня Остап
Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.
Прiзвище таке в нього: дилда.
Коли заснувався в його селi колгосп, дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, – отак: круть-круть-круть! – i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi дилдi:
– Гуртове – чортове!
Залишився тодi Тимiш Iванович дилда одноосiбником.
Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського громадянина вимагається, – одноосiбник у нас всi громадськi права має.
Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна
Про Тимоша дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, – вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша дилди:
– А мо’ воно ненадовго?
Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича дилду та посмiхалися:
– Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на “недовго”, – як думав дилда, – а зовсiм навпаки – назавжди.
– Салимонько!
– Га?
– Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
– Мо’ сирiвцю внести?
– Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
– Мо’ десь засвербiло?
– Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! – аж скрикнув Тимiш Iванович дiiлда. – Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
Замовк Тимiш Iванович дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна дилда. У хатi було тихо.
– Салимонько! – раптом промовив ТнмIш Iванович дилда.
– Га?
– Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
– Ой! – ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в почви та тодi ще раз:
– Ой!
Тимiш Iванович дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
– Салимонько, сядь!
– Я вже сидю!
Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович дилда й Салимонiя Пилипiвна дилда записалися.
Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
– Стелись!
Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати… Не спалося.
Салимонiя Пилипiвна дилда питала в Тимоша Iвановича дилди:
– I чого ти не спиш, Тимочко?
– думаю!
– По що ж ти, Тимочко, думаєш?
– думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
I довго-довго не засипали Тимiш Iванович дилда i Салимонiя Пилипiвна дилда.
Час iшов.
Колгоспи росли, розросталися.
Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв…
Та восени, було, до таких колгоспникiв, – у кого – ой, трудоднiв! – пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
– Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! – гукав до хазяїна шофер. – Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
– Ой, хай тобi щастя! – говорив хазяїн. – Ти поможи хоч вивантажити!
– допомогти можна!
– А на пироги забiгай, будь ласка!
– I забiгти можна!
Тимiш Iванович дилда i Салимонiя Пилипiвна дилда, як записалися до колгоспу, – сильно дуже почали болiти.
До непритомiї просто!
Як ото треба на роботу йти, так Тимоша дилду щось таке як ухопить за поперека. – Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
– Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, – воно як штриконе, – криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам – паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, – штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, – а вона баба тямуща! – казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!
Коли Тимоша Iвановича дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну дилду, навпаки, – брало отут – пiд грудьми:
– Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить – гвалт! В очах у мене нiби курка зозуляста – ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося… А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм пiшло-пiшло-пiшло, – звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, – а вона баба тямуща! – казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
Сильно дуже хворiли дилди – i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, – чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю…
Довго тривала така у дилдiв хвороба.
Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять…
Ну, й що?
А нiчого! Вигнали дилдiв iз колгоспу.
I добре зробили.
1948
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Симоненко ти знаєш аналіз.